Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗

А проте то не було все, і він зрозумів це, тільки-но вона підняла оті свої важкі, припухлі повіки — повільно, ніби поверталася дуже здалека, і втопила в нього нерухомий чорний зір — погляд змії, майнуло йому, Цариці Змій, що живе в підземеллі й стереже там неміряні скарби. Дві вузькі, прохолодні долоньки стиснули йому обличчя:

— Які єстесь… ладни… Гарний, — виправилась, наче крізь сон.

Польська мова його заскочила — куди дужче, аніж якби вона озвалась по-жидівськи:

— Ти що, з тих… асимільованих?

Замість відповіді вона зарилася обличчям йому в груди (мав враження, що всьорбує в себе його запах, так само жаждиво, як перед миттю була всьорбнула його) і забурмотіла — так, що він якимось дивом чув кожне її слово всередині себе, воно відлунювало лоскотом у кістках, у міжребер'ї, в тому місці, звідки вона виймала йому кулю, — і взяв Господь одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І стануть вони одним тілом. Швидка, співно-плинна гебрейська інтонація вібрувала в ньому й розхитувала його, як міст, — це була інтонація зовсім не ярмарку, як то йому завжди здавалось, — не ярмарку, а плачу, як же він не тямив цього раніше?.. Плачу, лементу, з яким рветься волосся з голови, як мичка, щоб летіти в пустині за вітром: Шма, Ізраель, — слухай!.. Але слухати не було кому, вона не мала кому плакати. Він гладив її по голові: з Перемишля, вона була з Перемишля, там, у ґетто, згинула ціла її родина — згоріла в огні, в сорок другому. Тоді німці жидів іще не вивозили, ляґерів смерти ще не було, — просто підпалили ґетто, і більше місяця ціле місто й околиці смерділи паленим м'ясом. І горілим волоссям, подумав він здригнувшись, перед очима знову постала палаюча сосна, як велетенський смолоскип, що бурхає в чорне небо розсипами іскор, — він торкав пальцями кучерики на її скронях — на дотик вони виявились м'якші, ніж на вид, і пахли, як і належить немитим косам, масно і пряно, — такий звіриний, жизній запах. До сосни косами. Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра Іда з мужем, маленький Юзік-Йоселе — всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу — її переховала родина колежанки з гімназії, українки. А потім — потім вона попала під облаву, Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп'ятого, як її навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА. Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, — звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки. Йому знову вдарило в голову запаморочення, — жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше… Тимчасом, мов на потвердження його здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, — вона вбирала в себе м'якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний ритуал поклоніння нею-таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на якийсь час — легко збивши кволий шемріт її застережень — він теж перестав існувати, впав у темну непам'ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у пружно-піддатливу горяч розвоженої лави, що відлунювала схлюпом під червоними склепіннями черепа, і це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стислась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу цілунок, стислась — і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур — мов навіч явлене замкнене коло струму, — і він простерся на голій земляній долівці відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що йому нічого не болить — нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, — тіло дзвеніло відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик. Він ласкаво — аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, — провів рукою їй по плечах — тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:

— Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу — за самовіддане зцілення раненого…

По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом — зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):

— Я б хотіла зараз умерти… за тебе.

— Цур-пек, на пса уроки — що таке кажеш! — проте був мимоволі підлещений.

— Не, милий, правду кажу… То було би найліпше… Бо так не буває… Він усе ще тішився своїм новим станом:

— Знаєш, а я зовсім не чую втоми, — і тут раптом збагнув, що вона сказала: не тільки він, вона теж уперше спізнала таке; вогняна рамка замкненого струму й далі стояла йому перед очима. — Ти теж бачила?.. — радше відчув, ніж розгледів у темряві її мовчазний кивок, і зараз же по-чоловічому стривожився за свою новонабуту власність: — А, звідки ти то вмієш? Хто тебе навчив?

Вона зрозуміла його тривогу й шепнула просто в вухо, лизнувши його піт, як кицька, аж йому знов перебіг сласний дрож уздовж хребта:

— Я два роки нікого не знала.

Він зрадів — значить, «Орко» йому не суперник, — але того все-таки було недосить:

— А раніше?

— Не треба про те, — попросила поважно, як чемна дівчинка. Слухай, — шумно зітхнувши, сіла, здавалося, знов розгладжує потемки спідницю на стегнах. — Я знаю, що ми всі помремо…

— Всі люди коли-небудь помруть. Не чула про таке?

— Я не про те. Війна скінчилася. Чи ти справді віриш, що альянти схочуть воювати з Москвою? Ніхто вже не має сили на дальшу війну.

— Ми маємо, — сказав він — і затерп, вслухаючись у відлуння власних слів, наче в гук військового параду. За інших обставин така балачка збудила б у нього підозру, чи не ґебівська провокація часом, але в цю мить він направду любив її — за те, що помогла йому так просто сформулювати істину, сама свідомість якої п'янила нестримною гордістю, як в улюбленому від літ Юнацтва вірші: «І так тебе хміль наливає ущерть, І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло…» Правда твоя, дівчино, всі заламалися — всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло — без своєї держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали тирана переможцем і на тім стоїмо — і стоятимем до останку. Колись, у майбутньому, нові покоління потраплять це оцінити. Той фацет, «Західний», француз чи бельгієць, що працював диктором на радіовисильні в Карпатах, його щовечірній голос на коротких хвилях — «Атансьйон! Атансьйон! Ісі радйо діфюзьєр юкреньєн кляндестен» — давав відчуття, наче цілий світ стежить за нами затамувавши подих, — він теж так казав — «Ви рятуєте честь Європи». Він погладив її по голові, мов залякану дитину, — смішно, як тільки жінка заводить про політику, то завжди — що короткозорий при дальновиді, і навіть у шахах вони не бачать далі як на два ходи вперед… Але, божевілля якесь, — знову бажав її, ще голодніше, ніж перед тим:

— Ходи до мене.

— Почекай, мій любий, мій найдорожчий, моє… моє… ох, дай мені сказати, прошу тебе, то є важне… Я цього нікому не казала, ніколи. Від першої хвилини, як тебе побачила, я вже знала… Тільки не знала, що так, що може бути так… Слухай. Якщо я завтра згину, я ні про що не шкодуватиму, розумієш? Я тепер знаю, навіщо я лишилася жити.