Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі - Апанович Олена Михайлівна (книги бесплатно без онлайн .TXT) 📗
Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким Військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж і його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу й поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені та справ. Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймовуючи його про ту його, Сіркову, кончину і про погреб його».
Літописець наводить текст цього листа (дослідники визнають його автентичність), який починається з сумного повідомлення: «Вельмишановний милостивий пане гетьмане, наш вельмиласкавий добродію! Коли людське життя лежить у Божій волі, то з його волі час смерті забирає зі світа людину. У такий спосіб прийшов 1 серпня смертний час до пана Івана Сірка, нашого кошового отамана і, наповнивши нас жалем, узяв його від нас, від тутешнього мешкання. Його тіло ми, жалісливо повболівавши, за християнським звичаєм поховали з набожним церковним обрядом при коші на полі 2 серпня».
Про сумну подію сповістили народ козацькі кобзарі. «А на Запорожжю кошовий Сірко, ватаг сильний, помер», — занотував для пам'яті поколінь Самовидець. Смерть Івана Сірка викликала «великий жаль» не тільки на Запорожжі, а й по всій Україні. У народі з покоління в покоління передавалися легенди про славетного кошового отамана.
Говорили, що запорожці п'ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, нібито у мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку — в критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців. Тільки, казали, після зруйнування Січі побратими поховали правицю витязя.
У численних піснях і думах, які народ склав про Сірка, кошовий виступає народним героєм, запорозьким вождем, козацьким полководцем.
З тих далеких героїчних і трагічних часів в Україні залишались тільки дві святині — поховання козацького гетьмана, геніального Петра Конашевича Сагайдачного й найславетнішого кошового отамана Івана Сірка. Жахливо, по-варварськи обійшлися з ними невдячні нащадки. Як тут не згадати відомі слова: «…славних прадідів великих правнуки погані»!
На високій могилі, насипаній у степу на січовому цвинтарі, стояв «сірий камінь з іменем Сірка, накресленим правицею безсмертя», — як сказав Максим Рильський. Спочатку поставили хрест, який було знищено при зруйнуванні Чортомлицької Запорозької Січі за наказом Петра І. Згодом встановили кам'яну плиту з викарбуваним написом: «Року Божого 1680 месяца августа 1 дня преставився Раб Божій Иоан Сірко Дмитрович атаман кошовий Войска Запорозкого его императорского величества Феодора Алексеевича и память праведного со похвалы».
Дмитро Яворницький відвідав наприкінці XIX ст. місця колишніх Запорозьких Січей, зокрема й село Капулівку (нині Нікопольський район Дніпропетровської області), розташоване там, де колись була Чортомлицька Січ.
Тоді, писав учений, могила Івана Сірка з пам'ятником опинилася посеред городу селянина Миколи Олексійовича Мазая, який дбайливо доглядав її.
У радянський час місцева влада упродовж десятиліть із цілковитою байдужістю й недбалістю ставилася до могили отамана. Ще до війни 1941–1945 років намагалися щось зробити археологи, які неодноразово клопоталися щодо впорядкування цього пам'ятного місця. Та безрезультатно. У 1939 р. тодішній голова Нікопольського райвиконкому вважав, що Сірко — «петлюрівець». Отже, й до могили «ворога» радянської влади, як заявляв він, слід ставитися негативно.
1951 р. експедиція, очолювана Б. Б. Копиловим, у якій брала участь і автор цих рядків, провела розкопки Чортомлицької Січі, дослідила залишки інших Січей, котрим випала, як і знаменитим тамтешнім плавням, сумна доля — бути затопленими водами майбутнього Каховського моря. Тоді ще уціліла невелика територія колишньої Чортомлицької Січі: частина передмістя й залишки кладовища з могилою Сірка. Огорожа була повалена, біля могили паслися кози. Наше звернення до райкому партії, райвиконкому про необхідність дбайливішого догляду за Сірковим похованням викликало різко негативну реакцію.
Після створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури на обеліску з'явилася чавунна плита з написом про те, що могила перебуває під охороною держави. Але це нічого не змінило. Все залишилося таким же занедбаним. А потім надгробок було пошкоджено. Якийсь невіглас зіштовхнув його — пам'ятник Сіркові впав і розколовся. Його якось скріпили.
У середині 60-років виникла небезпека повного зруйнування славетної могили. «Рукотворне» Каховське море підмивало берег, з'явилося кілька яруг, глинистий грунт легко сповзав… Громадськість, науковці закликали врятувати поховання. Дніпропетровська обласна газета «Зоря» 17 травня 1967 р. видрукувала статтю «Збережемо для прийдешніх поколінь», в якій зазначалося: «Про далеку минувшину нагадує нам і могила славнозвісного кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка, що в селі Капулівці, біля самого Каховського моря. На потрісканому від сонця обеліску чавунна плита з написом: «Пам'ятник історії. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Та ось лихо: могила Сірка занедбана. Територія її не впорядкована, засмічена, навколо бур'яни. Прикро про це говорити, але ж і мовчати не можна… Хвилі Каховського моря б'ють об кручу, підмивають берег. Вода все ближче підкрадається до могили. Кілька метрів лишилося до історичного пам'ятника. А потім що? Святиню треба негайно рятувати, доки не пізно!»
Протягом двох років листувалися, вели переговори республіканські установи з обласними і міськими організаціями. Нарешті дійшли спільної думки про необхідність термінового перенесення праху народного ватажка в інше місце. Ним мав стати острів Хортиця, де створювався історико-меморіальний музей-заповідник відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 18 вересня 1965 р. (№ 911) «Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією Запорозького козацтва».
Передбачалося (й на це була санкція Ради Міністрів республіки) до меморіального комплексу включити пантеон кошових отаманів, перенести на Хортицю прах Івана Сірка та останнього кошового отамана останньої — Нової (Підпільненської) — Запорозької Січі Петра Калнишевського, котрого разом з іншою старшиною репресував царський уряд: його заслали в Соловецький монастир. Мали також перепоховати на Хортиці останки кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого, котрому належить заслуга виведення колишніх запорожців із Туреччини та повернення на батьківщину. Йшлося про перенесення сюди й праху гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, похованого в Ярополчі, неподалік Москви.
Прах кошового отамана Івана Сірка мали транспортувати в моноліті, тобто з частиною грунту первісного поховання, в центрі якого залишалася непорушною труна й зберігався необхідний для неї температурний режим. Коли заступник голови Запорізького облвиконкому Микола Петрович Киценко — ініціатор, керівник і душа створення Хортицького заповідника — готувався відрядити бригаду спеціалістів і машину в Капулівку, до Запоріжжя надійшла звістка про злочинну наругу над могилою національного героя.
