На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗

Підіймаючись і обтрушуючись, тихо лаявся. Зацікавлені писки продавців визирали з віконець: що воно таке залетіло з дороги?

– Дєня, вигані єво! Бігом! Оно здєсь всьо обригаєт! – завищала продавщиця квітів, певно, сприйнявши мене за п’яничку, який звалився у перехід.

Здоровенний щокатий Дєня у хутряній шапці, яка нагадувала замасковане шерстю невелике (чоловік на десять) бомбосховище, висунувся з сусідньої ятки.

– Пшол вон атсюдава!

Сяк-так відчистивши штани і куртку, я вдав, що не помічаю торгашів, і, гордо задерши носа, посунув нагору. На підйомі макітрою вже не крутив і сходинки (трясця їм!) не рахував.

Мабуть, то таки був знак. Іноді варто рухатися вперед і не ставити дурних запитань. Життя – хитра, але справедлива штука: воно дає відповіді тільки тоді, коли ми їх справді потребуємо, а не тоді, коли, хоч лусни, хочемо дістати відповідь.

Замість випрошувати нові сигнали з небес я вирішив із кимось порадитися…

Це схоже на план!

Непомітно минуло кілька тижнів. З півдня до України пхалося тепло. Спершу ледаче, ніби соромлячись відтісняти зиму на північ, та ближче до середини березня весна наплинула по-справжньому – з усіма потрібними атрибутами: пташиними співами, свіжими бруньками і голими дівчачими ногами, котрі втомилися від теплих панчіх, штанів і відсутності чоловічої уваги.

Я ні з ким не радився і вирішив усе сам. Просто поставив усіх перед фактом: Притула готує десант на Нову Зеландію і, швидше за все, десантуватися буду я. Батьки, ясне діло, були не в захваті, проте заперечувати не стали. Друзі також відреагували прохолодно. Їм припала до душі сама ідея, але всі в один голос твердили, що вважатимуть мене божевільним, якщо я погоджуся. Лише один знайомий підтримав мене і пообіцяв, що безкоштовно розробить сайт, через який потім збиратимуть гроші на мій викуп із новозеландської тюряги.

Для протоколу: я чималий час вагався перед тим, як остаточно вирішити, що встряю в авантюру тернопільського «Сірого». Хай якими навіженими і дурнуватими часом здаються мої вчинки, проте всі вони обмірковані. (Гаразд, майже всі… Купання з піраньями в Пантаналі, [39] спроба піднятися на Котопаксі [40] без спорядження, буйство в аеропорту Дамаска і… ще кілька десятків безневинних витівок до уваги не беремо.) Для когось, певно, це прозвучить нещиро, але перед тим, як лізти на рожен, я зважую наслідки. Чого ви смієтеся? Я зараз серйозно! Продумую кожну нову витівку, керуючись простим правилом: авантюра має закінчитись так, щоб після її завершення міг розпочати наступну – знову лізти на рожен… Правда, аналіз імовірних негативних наслідків аж ніяк не гарантує прийняття правильного рішення. Та це вже інша історія.

Тож рішенню вислати Сергію Притулі свій план передували нервозні роздумування. Чим на ділі могла закінчитися авантюра? В найгіршому випадку – піймають. Чи посадять? Можливо. Як довго триматимуть? Це вже складніше. Зеландія – цивілізована країна, я був певен, що мене не зварять живцем і не нахромлять на палю. Все залежить від того, чим там «відзначуся». Якщо витівку сприймуть за звичайне хуліганство, тоді, певно, діло обмежиться чималим штрафом і… депортацією. Остання непокоїла найбільше. Штамп, що свідчитиме про примусову висилку з Нової Зеландії, автоматично ставить хрест на візах до ЄС, Британії, США, Австралії, Канади і низки інших країн. У найближчі півтора десятка років я збирався мандрувати світом, а тому такий варіант розвитку подій не подобався найбільше. Я не вірив (точніше, старанно переконував себе), що до цього дійде, та все ж така ймовірність існувала.

Зрештою оформилися три головні причини, які спонукали мене погодитись. Перша – це цілковита відсутність реакції з боку офіційних осіб. Це злило більше, ніж сам конкурс. На той момент інформація про розігрування українки на новозеландському радіо прозвучала на більшості українських телеканалів («Новий канал», СТБ, «Інтер»), про «Win a Ukrainian Wife» написали в журналі «Кореспондент», газеті «Факти» тощо. Треба було неабияк постаратися, щоб не помітити цю новину. Попри це єдиним посадовцем, який належно відреагував на новозеландське неподобство, став посол України в Австралії та Новій Зеландії пан Валентин Адомайтіс. Усе. Більше ніхто. Міністерство закордонних справ наче води в рот набрало. Зусиль пана Адомайтіса виявилось недостатньо – конкурс тривав, розкручування секс-туру до України продовжувалося.

Хтось може зауважити: то не справа МЗС – відповідати на подібні витівки. Мовляв, у дипломатів вистачає роботи і без того, щоб відгаркуватися на «жартівливі» заяви нікому не відомих зарубіжних радіостанцій. Звісно, до січня 2011-го в Україні про існування такої собі «The ROCK FM» ніхто не здогадувався, та це зовсім не анулює того факту, що ця fm-станція, по-перше, є загальнонаціональною в Новій Зеландії, а по-друге, за три місяці зуміла настільки роздмухати конкурс, що про нього дізнались не тільки в Україні, а й у Західній Європі. Невже цього не достатньо? Для щокатих старих пердунів із МЗС, схоже, ні. Та це не головне.

У лютому 2011-го, невдовзі після мого повернення з Єгипту, білоруський бацька Лукашенко нявкнув щось неблагопристойне стосовно нашого «високошановного» президента Віктора Федоровича Януковича. І ось тоді – о, диво! – МЗС прокинулося і відгавкувалося цілий тиждень… Це стало другою причиною, що примусила мене долучитися до авантюри «Сірого». Можна було б зігнорувати бездіяльність Міністерства закордонних справ (нічого суттєвого я від них не очікував), якби не така ганебна вибірковість з боку дипломатів. Чому коли радіостанція хай навіть дуже далекої країни у своєму ефірі ганьбить усіх українських жінок, а саму Україну завуальовано виставляє борделем, ніхто з Міністерства навіть не смикається?

Третьою причиною стала моя невгамовна натура. Колись казали: потрібно жити таким чином, аби було що згадувати. Нині цю тезу можна перефразувати: треба жити так, щоби про тебе знав «Google». Проте суть лишається тою самою. Песимісти та скиглії, ясне діло, зі мною не погодяться, але життя саме по собі нудне. Воно як страва без приправ. Як і будь-яке прісне їдло, нецікаве життя не лишає по собі невитравних вражень, окрім хіба досади і розчарування. І для того, щоб поперчити його, часом доводиться добре постаратися.

Як приклад часто наводжу 2009 рік. То був хороший рік. Шість із дванадцяти місяців я вештався світами. Спочатку Китай, потім шість тисяч кілометрів Еквадором, Перу та Чилі і зрештою перед самим Новим роком – незабутня мандрівка у бразильські джунглі. Якщо спитаєте, що було між цими трьома подорожами, чесно скажу: не пам’ятаю. Пригадую, що метушився, як п’яний хом’як у біговому колесі, працював уночі, сліпнучи над комп’ютером, гарячково шукав гроші, економлячи кожну зароблену копійку, але нині… не згадаю нічого з перерахованого вище, хай як сильно напружуватимусь. Не звіряючись із документами, навіть не зможу сказати, чи ще вчився в той час, чи вже працював, а якщо й працював, то де саме…

Зате я пригадую кожен день, проведений у подорожі. Без заминки скажу, якого числа піднявся на Мачу Пікчу чи якого дня купався з піраньями у Пантаналі, не роздумуючи, назву день, коли моя нога вперше ступила на скелясту землю острова Пасхи.

Мені нема на що скаржитися. Я вже маю силу-силенну притч, які оповідатиму онукам замість казок. У той же час тернопільський «Сірий» запропонував дещо більше, ніж іще одну історію, яку (природно, в разі вдалого її завершення) ми будемо згадувати через десять, двадцять, а може, і тридцять років. Він пропонував створити історію, якою можна буде пишатися. Я знав, що обов’язково опишу новозеландську пригоду в одній з наступних книг, і вже уявляв, як через чверть століття витягуватиму запилений томик з пожовтілими від часу сторінками з-поміж книг величезної книжкової шафи, ненав’язливо тицятиму його синам своїх синів і примовлятиму при цьому: «Ось почитайте, що ваш старий чудив у молодості».