Янголи і демони - Браун Дэн (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
— Або ж, — урочисто додав Ленґдон, — за папського ре> крипту. Так було зазначено в усіх відмовах, які надіслав мені и.іш куратор.
Камерарій кивнув.
— Не хочу видатися нахабним, — додав Ленґдон, — але, якщо in' помиляюся, папський рескрипт виходить із цього кабінету.
І. наскільки розумію, сьогодні саме ви його господар. З огляду на і с становище…
Камерарій витягнув з кишені годинник і подивився на нього.
— Містере Ленґдон, щоб урятувати Церкву, я готовий сьогодні піддати життя, у. буквальному сенсі.
У його очах Ленґдон прочитав тільки щирість.
— Цей документ, — вів даді камерарій, — ви впевнені, що він, иісрігається в наших архівах? І що. він може допомогти нам ви-нмчити ці чотири церкви?
— Якби я не був упевнений, то не звертався б стільки разів про допуск до архівів. Італія далеченько від Америки, аби прос-ю так, задля розваги, літати туди-сюди на платню викладача. Документ, про який я говорю, — це давній…
— Прошу вас, — перервав його камерарій. — Моя голова вже нічого не сприймає. Ви знаєте, де розташовані таємні архіви?
Ленґдона охопило радісне збудження.
— Біля воріт Свя тої Аннк.
— Я вражений. Більшість науковців уважає, що до них треба п ти через потаємні двері за троном святого Петра.
— Ні. Ці двері ведуть до Archivio della Reverenda di Fabbrica di s’ Pietro. Inn ато хто так помиляється.
— Відвідувачів завжди супроводжує хтось із бібліотекарів. Але ираз бібліотекарів у місті немає. Отже, мені доведеться хіба що іюнністю вам довіритись. Навіть наші кардинали не заходять і уди без супроводу.
— Я обходитимусь із вашими скарбами максимально обережно.
І ибліотекарі навіть не зауважать, що в архівах хтось побував.
Десь над головами задзвонили дзвони собору Святого Петра. К.імерарій подивився на годинник.
— Я мушу йти. — Якусь мить він мовчав, тоді поглянув ну Ленґдона й мовив: — Я накажу, щоб хтось із швейцарських гвардійців зустрів вас біля входу до архівів. Я покладаюсь на вас, містере Ленґдон. А зараз ідіть.
Ленґдон занімів.
Тепер йому здавалося, що молодий священик має якусь надлюдську витримку. Той підніс руку і з несподіваною силою стиснув Ленґдонові плече.
— Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте. І то якнайшвидше.
46
Таємні архіви Ватикану розташовані на пагорбі в дальньому кінці двору Бельведера за воротами Святої Анни. У них зберігається понад двадцять тисяч праць, серед яких, за чутками, є навіть такі скарби, як зниклі щоденники Леонардо да Вінчі й неопублі-ковані євангелія.
Ленґдон енергійно крокував під гору порожньою віа де'лла Фондамента в напрямку архівів, насилу вірячи в те, що його от-от впустять досередини. Вітторія йшла поруч, без зусиль витримуючи взятий темп. Вітер легко ворушив її волосся, що ледь чутно пахло мигдалем. Ленґдон з приємністю вдихав цей аромат, відчуваючи, що думки його починають блукати. Він змусив себе знову зосередитись.
— Ви не хочете сказати мені, що саме ми шукатимемо? — поцікавилась Вітторія.
— Одну книжечку, яку написав хлопець на ім’я Галілей.
Вітторія здивувалась.
Не дражніться. Що такого є в цій книжечці?
— У ній має бути щось, що називають il segno.
— Знак?
— Знак, ключ, сигнал… залежно як перекладати.
— Знак про що?
Ленґдон пришвидшив крок.
— Знак, який вказує на одне таємне місце. За часів Галілея імюмінатам доводилось ховатися від Ватикану, і тому вони иілйшли собі в Римі місце для таємних зустрічей. Вони назвали мого храмом Просвітлення.
— Доволі зухвало з їхнього боку називати храмом лігво
> итаністів.
Ленґдон дохитав головою.
— У ті часи ілюмінати не були сатаністами. Це були вчені, що і >і южнювали просвітлення. А сховище було їм потрібне лише для юі о, щоб збиратися й спокійно говорити на теми, які забороняв Н. ггикан, Хоч нам достеменно відомо, що таке потаємне місце іустрічей існувало, дотепер ніхто не знає, де саме воно було.
— Схоже, ілюмінати вміють берегти таємниці.
— Ще б пак! По суті, вони так і не відкрили свого сховку нікому зі сторонніх. Така таємничість захищала їх, але водночас
і.і нажала набирати нових членів.
— Тобто вони не могли зростати без реклами, — сказала Віт-юрія, легко встигаючи і за кроком, і за думкою Ленґдона.
— Саме так. Чутки про братство Галілея почали поширювати-гн в 30-х роках сімнадцятого століття, і вчені з усієї Європи таємно вирушали до Рима, сподіваючись вступити до лав ілюмінатів, їм кортіло подивитися в телескоп Галілея й почути ідеї видатного мислителя. Однак, опинившись у Римі, ці вчені не знали ні куди йти, ні до кого звертатися. Ілюмінатам була потрібна свіжа кров, але вони не могли відкрити місце своїх таємних зустрічей і тим самим наразитися на небезпеку.
Вітторія наморщила чоло.
— Схоже на situazione senza soluzione.
— Атож. Закляте коло.
— І що ж вони зробили?
— Це були вчені. Вони проаналізували проблему і знайшли розв’язок. Блискучий розв’язок, що й казати. Ілюмінати створили щось на кшталт хитромудрої карти, яка вказувала вченим шлях до їхнього храму.
Вітторія так здивувалася, що навіть сповільнила крок.
— Карти? — недовірливо перепитала вона. — Але ж це так леї' коважно! Якби хоч один її примірник потрапив до чужих рук…
— Такого статися не могло, — заперечив Ленґдон. — Жодних примірників не існувало. Цю карту неможливо було зобразити на папері. Вона була величезна. Такий собі маршрут із вказівниками через усе місто.
Вітторія сповільнила ходу.
— У вигляді стрілок на тротуарах?
— Щось типу того, але вказівники були старанно замасковані. Карта складалася з низки символів, розташованих у громадських місцях по всьому місту і не зрозумілих для невтаємничених. Один символ вів до наступного… той іще до наступного… і так далі. Закінчувався маршрут у храмі ілюмінатів.
— Щось схоже на гру в пошуки скарбу, — недовірливо зауважила Вітторія.
Ленґдон хмикнув.
— У певному сенсі так і є. Ілюмінати називали свій ланцюжок символів «стежкою світла», і кожен, хто хотів долучитися до братства, мусив пройти її від початку до кінця. Це було своєрідне випробування.
— Але ж якби Ватикан захотів вистежити ілюмінатів, — сказала Вітторія, — то теж міг би пройти цією стежкою!
— Не міг би. Стежка була замаскована. Це була головоломка, складена так, що тільки окремі люди були спроможні розпізнати вказівники й здогадатися, де знаходиться храм ілюмінатів. Ілюмінати задумали її як своєрідне посвячення — не тільки як засіб захисту, а й як іспит, скласти який могли тільки найталановитіші вчені.
— Як на мене, все це звучить не дуже переконливо. У сімнадцятому столітті духовенство належало до найосвіченіших людей у світі. Якщо ці вказівники були в громадських місцях, то у Ватикані напевно були люди, здатні.їх розшифрувати.
— Безперечно, — догодився Ленґдон, — якби вони про них знали. Але вони нічого не здогадувались, бо ілюмінати створили такі вказівники, що клірики нізащо б їх не розпізнали.
Попи вдалися до Методу, який сучасні символоги називають ihi симуляцією.
— Тобто камуфляжем.
Ленґдон був вражений.
— Ви знаєте цей термін?
— Dissimulazione, — сказала вона. — Найкращий спосіб захис-і у в природі. Спробуйте побачити рибу-флейторила, що плаває псртикально в морських водоростях.
— Зрозуміло, — сказав Ленґдон. — Ілюмінати діяли за таким і,імим принципом. Вони створили знаки, що нічим не вирізня-мися на тлі давнього Рима. Скористатися амбіграмами чи науко-иими символами ілюмінати не могли, бо це надто впадало б в очі.
І тому вони запросили митця — того самого анонімного генія, що створив амбіграму їхньої назви, — і замовили йому чотири ікульптури.
— Скульптури ілюмінатів?
— Так, скульптури, які мали відповідати двом обов’язковим вимогам. По-перше, вони мали виглядати так само, як і решта іворів мистецтва в Римі… щоб Ватиканові й на гадку не спало, що їх виготовлено на замовлення ілюмінатів.
