Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗
РОЗДІЛ 42
А в блоці № 3 Сюзанна знервовано походжала туди-сюди. Вона дуже шкодувала, що не викрила Ґейла, коли мала можливість.
А Ґейл сидів за своїм терміналом.
— Стрес — украй шкідлива для здоров’я річ, Сью. Хочеш скинути камінь із душі?
Сюзанна змусила себе сісти. Вона гадала, що на цей час Стретмор закінчить розмову й повернеться поговорити з нею, але він не приходив. Намагаючись опанувати себе, Сюзанна уставилася поглядом на екран комп’ютера. «Слідопит» і досі працював — уже вдруге. Та тепер це вже не мало значення. Сюзанна знала, яку адресу він видасть: GHALE@ crypto.nsa.gov.
Зиркнувши на засклений кабінет Стретмора, вона зрозуміла, що не має сил ждати більше. Настав час перервати телефонну розмову командира. Вона встала й рушила до дверей.
На обличчі Ґейла з’явився стривожений вираз, бо дивна Сюзаннина поведінка не пройшла повз його увагу. Швидким кроком він перетнув кімнату і, склавши руки на грудях, заступив їй шлях.
— Скажи мені, що відбувається, — настійливо спитав він. — Сьогодні тут явно щось відбувається. Що саме?
— Дай пройти, — сказала Сюзанна якомога спокійнішим тоном, відчувши небезпеку.
— Ну ж бо, кажи, — напосідав Ґейл. — Стретмор фактично вигнав Картукяна з роботи за те, що він сумлінно виконав свій обов’язок. Що відбувається всередині «Транскоду»? Немає в нас такої діагностичної програми, що працює аж вісімнадцять годин. Це якась бздура, і ти це чудово знаєш.
Сюзанна примружилася. «Ти до біса добре знаєш, що відбувається».
— Відійди, Ґреґу! — сказала вона так, щоб це лунало як наказ. — Мені треба до туалету.
Ґейл саркастично пирхнув. І дивлячись на Сюзанну впритул, відступив убік.
— Вибач, Сью. То я так до тебе залицяюся.
Сюзанна прослизнула у двері й вискочила з блоку № 3. Ідучи вздовж скляної стіни, вона фізично відчувала, як Ґейл свердлить її поглядом.
З неохотою пішла вона до туалету. Перед зустріччю зі Стретмором їй доведеться зробити обхідний маневр, щоб Ґейл нічого не запідозрив.
РОЗДІЛ 43
Жвавий чоловік сорока п’яти років Чед Брінкергоф був добре напрасований, добре вдягнений та добре поінформований. На його легкому літньому костюмі, як і на його засмаглій шкірі, не було ані зморшки, ані натяку на зношеність. Його волосся було густе, піщано-біляве і, що найважливіше — натуральне. Очі мали яскраво-блакитний відтінок — злегка підкреслений таким чарівним винаходом, як контактні лінзи.
Він окинув поглядом обшитий деревом кабінет і подумки відзначив, що досяг в АНБ піку своєї кар’єри, буквально злетівши на верхній щабель ієрархії: він сидів на дев’ятому поверсі — у так званому Махогані Роу, тобто там, де начальницькі кабінети були оздоблені червоним деревом.
У кабінеті 9А197. То був директорський офіс.
Цього суботнього вечора в Махогані Роу було тихо, як на кладовищі, усі працівники давно порозходилися насолоджуватися розвагами, які можуть дозволити собі впливові люди. Хоча Брінкергоф і мріяв завжди про якусь «справжню» посаду в цьому агентстві, вийшло так, що він опинився на місці «особистого помічника», яке офіційно вважалося глухим кутом і пасткою в політичних щурячих перегонах. І той факт, що він працював пліч-о-пліч з єдиним найвпливовішим чоловіком в американських розвідувальних колах, мало втішав Брінкергофа. Він був випускником Ендовера та Вільямса, і ось тобі маєш: сорок п’ять років, без реальної влади й реального впливу. Він тільки й робив, що цілими днями влаштовував чийсь робочий розклад.
Утім, статус особистого помічника директора давав декотрі переваги — Брінкергоф мав власний розкішний кабінет, вільний доступ до всіх відділів АНБ та певну владну ауру, забезпечувану оточенням, у якому він обертався. Брінкергоф виконував доручення представників найвищих ешелонів влади. У душі Брінкергоф знав, що йому від народження судилося бути особистим помічником: достатньо розумним, щоб робити нотатки, достатньо симпатичним, щоб проводити прес-конференції, і достатньо лінивим, щоб втішатися з того її не прагнути більшого.
Густий і мелодійний бій його камінного годинника позначив кінець іще одного дня безрадісного існування Чеда Брінкергофа. «От зараза! — подумав він. — Субота, та ще й п’ята година вечора. Що я, у біса, тут роблю, скажіть на милість?»
— Чеде? — на порозі його кабінету з’явилася жінка.
Брінкергоф підняв погляд. То була Мідж Мілкен — директорський аналітик внутрішньої безпеки — шістдесятилітня, дещо пухкенька і, на превеликий подив Брінкергофа, досить приваблива жінка. Відчайдушна кокетка, що тричі була одружена, Мідж пересувалася шестикімнатним офісом директора Фонтейна зі стильною авторитетністю. Вона була кмітлива, мала неабияку інтуїцію, працювала безбожно довго і, як подейкували, знала про внутрішні секрети АНБ більше, аніж сам Господь Бог.
«Чорт забирай, — подумав Брінкергоф, змірюючи поглядом постать у кашміровому платті. — Або я старію, або вона молодіє».
— Щотижневі звіти, — усміхнулася Мідж, змахнувши, як віялом, стосом паперів. — Маєш перевірити дані.
Брінкергоф окинув повільним поглядом її фігуру.
— Мені й звідси видно, що дані пречудові.
— Та годі тобі, Чеде, — грайливо розсміялася жінка. — Я ж тобі в матері годжуся.
«А от про це — не треба», — подумав Брінкергоф.
Мідж наблизилася до його стола.
— Мені вже треба йти, але директор хоче, щоб цю інформацію впорядкували до його повернення з Південної Америки. Тобто вона має бути готовою рано вранці в понеділок. — І вона поклала перед ним на стіл роздруківки.
— А я, по-твоєму, хто — бухгалтер, еге ж?
— Та ні, любий, ти — виконувач обов’язків директора. Гадаю, ти це знаєш.
— А я що — байдики б’ю?
Мідж ласкаво скуйовдила йому чуприну.
— Ти ж хотів більше відповідальної роботи. От і маєш її.
Він кинув на неї сумний погляд.
— Мідж... я не маю часу на особисте життя.
Вона постукала пальцем по паперах.
— Оце і є твоє особисте життя, Чеде Брінкергоф. — А потім поблажливо поглянула на нього і сказала, пом’якшивши тон: — Може, тобі щось принести, поки я не пішла?
Він благально поглянув на неї й потер затерплу шию.
— У мене плечі болять.
Мідж не купилася на цю хитрість.
— Випий аспірину.
Чед ображено набурмосився.
— Значить, не хочеш мені спинку почухати?
Вона похитала головою.
— Журнал «Космополітен» пише, що у двох третинах випадків «чухання спинок» закінчується статевими стосунками.
— У нас — ніколи! — з удаваним обуренням вигукнув Брінкергоф.
— А я про те й кажу, — підморгнула вона. — У тім-то й проблема.
— Мідж...
— Бувай, Чеде, добраніч. — І вона рушила до дверей.
— Уже йдеш?
— Ти ж знаєш, що я лишилася б, — кинула Мідж, зупинившись на порозі. — Але я маю власну гордість. І тому не бажаю грати другу скрипку — особливо з підлітком.
— Моя дружина — не підліток, — ображено заперечив Брінкергоф. — Просто вона так поводиться.
Мідж здивовано поглянула на нього.
— Я не мала на увазі твою дружину. — І додала, напустивши на себе безневинного вигляду: — Я мала на увазі Кармен. — Це ім’я вона проказала із сильним пуерториканським акцентом.
— Кого-кого? — перепитав Брінкергоф надтріснутим голосом.
— Та Кармен, із харчової служби.
У Брінкергофа спалахнули щоки. Кармен Ґуерта, двадцяти-семирічний шеф-кухар кондитерських виробів у буфеті АНБ, із якою Брінкергоф кілька разів приємно провів час у комірчині після роботи, і про ці розваги, начебто, ніхто не знав.
Мідж хтиво підморгнула йому.
— Не забувай, Чеде: «Великий брат» слідкує за тобою.
«“Великий брат”? — отетеріло подумав Брінкергоф, ковтнувши слину. — “Великий брат” слідкує за тобою навіть у коморі?»
«Великий брат», або просто «Брат», — це пристрій «Сентрекс 333», розміщений у маленькій комірці біля центрального кабінету директорського офісу. Цей «Брат» був для Мідж цілим світом. До нього стікалася інформація зі 148 відеокамер закритої мережі, 399 оснащених електронікою дверей, 377 телефонних «жучків» та 212 нефіксованих «жучків» у комплексі АНБ.
