Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
– «Запорозькі козаки турецькому султанові, – почав читати писар. – Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим… їжака не вб'єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с…, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!»
Останні слова потонули в буйному реготі, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок.
Вартові на вежах, гармаші при гарматах, не знаючи, що там трапилося на раді, перелякано і здивовано витріщилися на ошаліле товариство. Однак, побачивши, що нічого страшного нема, а, навпаки, в Січі запанувала неймовірна веселість, і собі почали усміхатися. Та сміх, як і хвороба, заразний, – і, дивлячись, як товариство аж корчиться від реготу, вартові та гармаші схопилися і собі за животи. Сміх струсонув фортечні стіни і вежі. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматі, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух сміху розбудив його. Не розшолопавши, в чім справа, і думаючи, що на Січ напали татари, він схопив смолоскип і пальнув з гармати.
Постріл враз протверезив усіх. Сірко посварився на гармаша булавою.
– Хто там пустує? Захотів, сучий сину, щоб я погладив тебе булавою нижче спини?
Спихальський почервонів, закліпав очима. Гармаші заступилися за нього.
– То ми, батьку, на радощах! Привіт султанові посилаємо!
– А хіба що! – охолов кошовий і повернувся до писаря: – Підписуй: кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Підписав?
– Підписав, батьку.
– Отепер – гарно! Перепиши начисто – і віднеси послам султана. Нехай везуть на здоров'ячко!
– Батьку, серед послів – мій лютий ворог Гамід. Дозволь з товариством перестріти їх у полі і відбити його, – звернувся до кошового Звенигора.
– Ні, ні, ми не татари! – заперечив Сірко. – Зустрінеш в іншому місці – роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!
Звенигора незадоволено пошкріб потилицю, але перечити кошовому не посмів.
Сірко підняв булаву. Його загоріле, пооране шрамами і зморшками обличчя враз посуворішало. Виразні темно-сірі очі під густими зламами брів блиснули, мов криця.
– Браття, отамани, молодці! А тепер слухайте наказ: ділом ствердимо чортовому султанові нашу відповідь! Поки Кара Мустафа стоїть під Чигирином, пошарпаємо турецькі і татарські сили побіля моря!.. Кирилівський, Донський, Канівський і Полтавський курені підуть з наказним отаманом Рогом промишляти під Тягин. Корсунський і Черкаський – на Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Лубенським, Переяславським, Іркліївським потягну вниз по Дніпру… Землею і водою будемо битися з проклятими бусурменами!
4
Флотилія запорозьких човнів-чайок, що несла на собі коло двох тисяч козаків, наближалась до острова Тавань.
Під дужими помахами весел човни швидко пливли одним із численних рукавів Дніпра. Усе довкола заволік ранковий туман. Запорожці квапилися, щоб до сходу сонця непомітно підійти до міцної турецько-татарської фортеці Кизи-Кермен.
На передньому човні стояв Сірко і пильно придивлявся до неясних обрисів берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою і лататтям. Тихо опускаються довгі весла.
Чайки пливуть щільно одна за одною, щоб не розгубитися в зарічках і протоках. На носах стоять отамани – ніщо не мине їхнього зіркого ока!
Ось кошовий подав знак – і передня чайка притишила хід.
– Суши весла! Суши весла! – почувся приглушений гомін. – Зібратися в круг!
Веслярі притиснули весла до бортів. Човни поволі виринали з рожевої імли і ставали на широкому плесі в тісний круг. Ні розмов, ні кашлю, ні брязкоту зброї. Запорожці були досвідчені воїни і підкрадалися до ворожої фортеці, як обережний мисливець до дичини.
– Браття! – промовив Сірко тихо. – Насупроти нас, за оцією косою, – Кизи-Кермен. Фортеця міцна, майже неприступна! В ній багато гармат, велика залога. Стіни кам'яні, високі – не перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти її, треба, мабуть, не головою битися об стіни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мозком…
Над човнами, мов подих ранкового вітерця, прошелестіло загальне схвалення. Козаки вірили, що Сірко що-небудь придумає.
А кошовий говорив далі:
– Нам треба, брати-молодці, обманути ворога. Наші вивідачі дізналися, що, крім вартових на фортечних вежах, турки виставили чати на прилеглих островах. Зокрема, троє татар стоять на чатах на цьому острові, що перед нами, якраз насупроти головних воріт фортеці. Поки ми їх не знімемо, доти нічого й гадати про успішний напад. Але зняти їх треба без шуму і ґвалту, щоб і не стрепенулися! Метелице, рушай!..
Одна з чайок тихо випливла з кругу і, тягнучи за собою на прив'язі невеликого, але високобортного човна, попливла вниз за течією. Невдовзі вона завернула за порослий верболозом мис острова і зникла з виду.
Провівши її поглядом, Сірко продовжував пояснювати свій задум.
– Якщо Метелиця з товаришами щасливо зніме вартових, то це буде тільки півділа. Головне – захопити ворота!.. Тут уже попрацює Звенигора зі своїми хлопцями…
Всі мимоволі поглянули на татарський каюк, один серед козацьких чайок, на якому в татарських бешметах і лисячих малахаях сиділи їхні товариші. Тільки Звенигора був одягнутий по-яничарськи, маючи на голові чорну феску, а при боці – дорогу, інкрустовану сріблом і перламутром шаблю. Ніхто з козаків не здогадувався, для чого так вирядився Звенигора з друзями, а самі вони за всю дорогу з Січі не обмовилися й словом. Тільки тепер -ставало ясно, на яку ризиковану справу йдуть сміливці.
5
З Метелицею було всього п'ятеро козаків – Сікач, Товкач, Шевчик і два брати Півненки. Брати Півненки, яких для зручності запорожці звали Півнем і Когутом, якраз і були тими вивідачами, які розвідали підступи до Кизи-Кермена.
Всі вони мовчки сиділи поряд на лаві, вдивляючись у туманну далину. Коли чайка поминула крутий піщаний мис, Півень дав знак стерничому причалити до берега.
– Зразу за цими кущами починається піщана коса. Пливти нам далі не можна – татари помітять.
Чайка м'яко врізалась у прибережний мул і зупинилась. Гребці кинули весла – миттю відв'язали човен, що плив позаду на прив'язі, і, скочивши у воду, перевернули його вверх днищем. Потім підняли над водою і обережно опустив, щоб з-під бортів не вийшло повітря.
– Давайте грузила! – прошепотів Метелиця. З чайки подали кілька великих важких каменів, зв'язаних мотузками попарно, і козаки перекинули їх через мокре днище. Човен занурився у воду.
– Готово! Роздягайтеся, хлопці! – наказав Метелиця. Він перший скинув з себе одяг. Сікач, Товкач, Півненки і Шевчик не примусили себе довго чекати. Залишивши невибагливе запорозьке вбрання на чайці, вони з одними ятаганами в руках пострибали у воду, поставали по троє обабіч зануреного човна і обережно потягли його понад берегом.
Від гострої коси, з-за якої відкривався широкий вид на Дніпро і острів Тавань, було видно пологий піщаний берег. Ні каменя, ні кущика. Метелеця і Півень вистромили голови. Кроків за сто від них бовванів невеликий чорний каюк. На ньому сидів обличчям на північ, туди, звідки могли з'явитися запорожці, татарин.
– Тільки один, – прошепотів Метелиця, здригаючись від ранкової прохолоди.
– Двоє сплять у човні, – відповів Півень. – Та й цей, здається, куняє…
– Ну, тоді не гаймо часу!
