Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
Я сів на ліжку. Гері торкнулася моєї руки. Я обняв її, невидиму, й тримав у своїх обіймах, не ворушачись, аж поки мене здолав сон.
Уранці, коли я прокинувся свіжий і відпочилий, експеримент видався мені дрібницею; я не розумів, як міг надавати йому такої ваги. Те, що Гері доведеться піти зі мною до лабораторії, теж мало хвилювало мене. Всі її зусилля перебороти себе зводилися нанівець, коли я на кілька хвилин виходив з кімнати, отож я відмовився від подальших спроб залишати її одну, хоч вона й наполягала (пропонувала навіть, щоб я її десь замкнув). Я порадив їй узяти з собою якусь книжку.
Більше, ніж сама процедура, мене цікавило, що я побачу в лабораторії. Крім досить великих прогалин на стелажах і в шафах з лабораторним посудом (у деяких з них бракувало скла, а скляна плита одних дверцят була в зірчастих тріщинах, немов тут нещодавно точилася боротьба, і її сліди поквапливо, хоч і старанно, ліквідували), у цьому великому біло-голубому залі не було нічого прикметного. Снаут, вовтузячись з апаратурою, поводився на диво стримано; появу Гері він сприйняв як щось цілком нормальне й ледь вклонився їй здалеку.
Коли він протирав мені скроні й чоло фізіологічним розчином, прийшов Сарторіус. Він промкнувсь у маленькі двері звідкись із темряви. На ньому був білий халат і чорний антирадіаційний фартух, який сягав йому майже до кісток. Діловитий, енергійний, Сарторіус привітався зі мною так, немовби ми були співробітники великого земного інституту й розсталися тільки вчора. Лише тепер я помітив, що мертвого виразу його обличчю надають контактні лінзи, які він носив замість окулярів.
Схрестивши руки на грудях, він дивився, як Снаут прибинтовує до моєї голови електроди, формуючи на ній щось на зразок чалми. Кілька разів він обвів очима весь зал, ніби не помічаючи Гері, яка сиділа на маленькому табуреті під стіною скулена і вдавала, що читає книжку. Коли Снаут відійшов від мого крісла, я повернув голову, обтяжену металом і проводами, щоб побачити, як він умикатиме апаратуру, але Сарторіус несподівано підняв руку й уривчасто заявив:
— Докторе Кельвін! Прошу хвилинку вашої уваги й зосередженості! Я не збираюся вам щось нав’язувати, бо це нічого не дало б, але ви не повинні думати про себе, про мене, про колегу Снаута, взагалі про будь-що, щоб виключити випадковість окремих індивідуальностей, і зосередитися на ділі, заради якого ми сюди прибули. Земля і Соляріс, покоління дослідників, які становлять одне ціле, хоч життя кожної людини має свій початок і кінець, наша наполегливість у прагненні налагодити інтелектуальний контакт, історичний шлях, пройдений людством, упевненість у тому, що його буде продовжено в майбутньому, готовність піти на будь-які жертви й здолати будь-які труднощі, готовність підпорядкувати всі особисті почуття нашій місії — ось теми, які повинні цілком заполонити вашу свідомість. Щоправда, виникнення асоціацій не залежить повністю від вашої волі, але те, що ви перебуваєте тут, усе-таки підтверджує слушність послідовності, яку я визначив. Якщо у вас не буде певності, що ви впоралися з завданням, прошу повідомити нас про це, і колега Снаут повторить запис. Часу у нас досить…
Останні слова він вимовив з блідою, холодною усмішкою на устах, не спускаючи, однак, з мене пильного погляду.
У мені все переверталося від потоку цих фраз, виголошених з такою серйозністю й значущістю. На щастя, Снаут перервав паузу, яка надто затяглася.
— Можна, Крісе? — недбало й трохи фамільярно запитав він, спершись ліктем на високий пульт електроенцефалографа, неначе то була спинка звичайнісінького стільця.
Я був вдячний йому за те, що він назвав мене на ім’я.
— Можна, — відповів я, заплющуючи очі.
Хвилювання, від якого в моєму мозку не лишилося жодної думки, щезло, тільки-но Снаут, закріпивши електроди, поклав пальці на кнопки; крізь вії я побачив рожевувате світло контрольних лампочок на чорній панелі апарата. Неприємне відчуття від вологих і холодних, неначе монети, металевих електродів, які оперізували мою голову, зникло. Мені здалося, що я — сіра, неосвітлена арена. Натовп невидимих глядачів амфітеатром оточував порожнечу і в мовчанні їхньому танула моя іронічна зневага до Сарторіуса й до Місії. Напруження внутрішніх спостерігачів, які прагнули зіграти імпровізовану роль, потроху спадало. «Гері?» — подумав я з огидним страхом, випробовуючи себе, ладен одразу ж відступити. Якусь мить я був сама ніжність, щирий жаль, саме терпіння й готовність до незліченних жертв. Гері, без силуету, без форм, без обличчя, заповнила мене до решти. Нараз крізь її безликий, болюче-сентиментальний образ у всій своїй професорській величі з сірої пітьми проступив Гізе, батько соляристики і соляристів. Але я думав не про те грязьове виверження, не про ту смердючу безодню, яка поглинула його золоті окуляри й акуратно підстрижені сиві вуса — я бачив тільки гравюру на титульній сторінці монографії, густо заштрихований фон навколо його голови, від чого вона була ніби в ореолі; його обличчя не рисами, а виразом добропорядності, старосвітської розважливості так скидалося на обличчя мого батька, що я, зрештою, вже не знав, хто з них дивиться на мене. І в одного, і в другого не було могили — в наш час таке трапляється досить часто й не викликає особливих переживань.
Образ почав уже зникати, і я на мить (не знаю, скільки вона тривала) забув про станцію, про експеримент, про Гері, про чорний Океан — геть про все; в мені раптово спалахнула впевненість, що ці двоє, вже неживих, безмежно маленьких, обернених на жменьку праху людей здолали все, що випало на їхню долю, і відчуття спокою, вщерть виповнивши мене після цього відкриття, розвіяло безформний натовп, який оточував сіру арену в німому очікуванні моєї поразки. Тієї ж миті клацнула вимкнена апаратура, і штучне світло вдарило мені в очі. Я зажмурився. Сарторіус стояв у тій самій позі, пильно дивлячись на мене; Снаут, повернувшись до нього спиною, вовтузився біля апарата, ніби навмисне човгаючи сандалями, які спадали йому з ніг.
— Як ви вважаєте, докторе Кельвін, експеримент удався? — пролунав гугнявий, неприємний Сарторіусів голос.
— Так, — відповів я.
— Ви цього певні? — з відтінком подиву, ба навіть підозри запитав Сарторіус.
— Так.
Від мого рішучого й різкого тону він на хвилину втратив свою поважність.
— Це… добре, — буркнув він і озирнувся, мовби не знаючи, чим йому тепер зайнятися.
Снаут підійшов до мене й почав знімати з моєї голови пов’язку.
Я встав і пройшовся по залу, а тим часом Сарторіус, який зник був у темряві, повернувся з проявленою вже й висушеною плівкою. На десятьох з лишком метрах плівки тяглися тремтячі зубчасті лінії, схожі на білясту плісняву або павутиння на чорній слизькій целулоїдній стрічці.
Мені більше нічого було тут робити, але я все ще не йшов. Мої колеги вставили в оксидовану головку модулятора плівку, кінець якої Сарторіус, недовірливо насупившись, проглянув ще раз, немовби намагаючись розшифрувати сенс, що крився в цих тремтливих лініях.
Далі експеримент провадився за межами лабораторії. Я бачив, як Снаут і Сарторіус підійшли до пультів управління під стіною і привели в рух апаратуру. Струм басовито загув в обмотках котушок під сталевою підлогою. А потім тільки вогники на вертикальних засклених трубках індикаторів побігли вниз, показуючи, що великий тубус рентгенівської установки опускається у вертикальну шахту, щоб зупинитися в її відкритій горловині. Вогники застигли на найнижчих поділках шкали, й Снаут почав збільшувати напругу, поки стрілки, а точніше, білі смужки, що правили за них, зробили, хитнувшись, півоберта праворуч. Гудіння струму стало ледве чутним, нічого більше не відбувалося, бобіни з плівкою оберталися під кожухом, так що їх теж не було видно, лічильник метражу тихенько цокав, наче годинниковий механізм.
Гері дивилася понад книжкою то на мене, то на Снаута й Сарторіуса. Я підійшов до неї. Вона запитально глянула на мене. Експеримент уже закінчувався, Сарторіус повільно підійшов до невеликої конусної головки апарата.
