Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович (книги онлайн txt) 📗
— Як?..
Борис гаряче викладає теорію анабіозу. Тварина, поза всяких сумнівів, в анабіозі, її треба розбудити, повернути до життя!
Василь розкриває рот, щоб запитати, як це зробити, та Борис зупиняє його:
— Повільним прогріванням тіла, кожної клітини…
— Прогріванням?.. — запитує Василь. Думка Бориса йому зрозуміла. Але ж це абсурд! І не абсурд… Якийсь час Василь бореться із самим собою. Звичайно, абсурд!
Борис зазирає йому в очі, жде відповіді.
“А може, і не абсурд, — думає Василь. Він уже захоплений ентузіазмом Бориса. — Проте як це зробити?.. Прокляте запитання, навколо якого обертаєшся, як дзига. Звісно ж, прогріванням!..” Василя переймає те ж почуття, що напередодні володіло Борисом: є слово, але зміст слова іще за межами мислення. “Одначе..” — Василь намагається взяти себе в руки… Та перше, що спадає йому на думку, — заперечення.
— Багаттям печеру ми не прогріємо, — говорить він. — Сонця на Колимі не досить. Високочастотним струмом? Необхідні заводські умови…
Борис продовжує зазирати йому в очі.
Василь перестає заперечувати, хоча міг навести ще тисячу заперечень. Він бачить спокійну позу тварини, мирно опущений хобот.
— Що ми маємо? — запитує.
Борис з полегшенням зітхає: Василь прийняв його мрію.
Василь справді прийняв. Нарешті слово починає обростати плоттю, воно вже не просто звук. Воно вимагає знайти рішення, і Василь шукає це рішення. У них майже нічого немає, щоб здійснити задум.
— Що у нас є? — повторює Василь. — Сніг, вода, камінь, вітер?.. Втім, — різко змахує рукою, — є лід. Вода і лід!..
В душі у нього досі стоїть жах учорашнього купання, як він чіплявся задубілими руками за льодову окрайку, проте у голові — інше.
— Електрика буде! — говорить він. — Днями, перед від’їздом, я читав про досліди бразільського вченого Рібейро чи Рівейро, — вода і лід можуть працювати, як термопара.
— Василю!..
— Як термопара! — потверджує Василь. — Струм утворюється при твердінні, — або при розплавленні, байдуже! — аби бодай одна фаза речовини була тверда! Термодіелектричний ефект! Потрібні електроди у сталий процес замерзання. Струм буде!
Досліди поставили одразу ж.
Діяли синхронно.
Поки Василь розоряв один з приладів, дістаючи платинові пластини, Борис робив ополонку, намагаючись не згадувати про розписки, які позалишав на базі Гараніну. Раз козі смерть, думав він, орудуючи ломом, мамонт дорожчий за прилади…
Вода в ополонці узялася льодком. Це й було потрібно. Одну пластину опустили у воду, другу поклали на лід, підключили вольтметр. Стрілка стрибнула вправо: п’ятдесят три вольти!
— Васильку!.. — Борис обняв друга із таким запалом, що той ледве встояв на ногах.
План був простий. Не тому, що його автори відзначалися геніальністю, а тому, що у їхньому розпорядженні були прості засоби: два електроди і моток кабелю, на щастя, вольфрамованого у найтоншій теплопроникній ізоляції. Розплести кабель і завинути нитки у спіраль — чисто технічна робота, займався нею Борис. Василь майстрував багатопластинчатий щит, кожна часточка якого збере і направить струм у нагрівальну спіраль. “Термодіелектричний ефект, — чорт, поки вимовиш на морозі… — бурчав він. — У ньому-то й штука! При замерзанні води на межі між твердою і рідкою фазами виникає різниця потенціалів. Голова у цього… Рібейро! 1 назву придумав — термодіелектричний”.
Нелегко було обвинути спіраллю велетенського звіра від кінця хобота до п’ят. Однак і з цим упоралися за два дні.
Мамонт височів горбатою горою, тьмяно відсвічував металом, — найдивовижніша споруда, що постала перед людиною, фантазія увіч! Борис ходив задоволений: витівка йому смакувала.
— Розпочнемо? — звернувся до Василя.
— Шилом море гріти?.. — не втримався той від усмішки.
— Не будь скептиком! У наш час роблять і не таке! — Борис опустив щит у воду.
Струм пішов.
— Тепер ждати, — вдоволено сказав Борис. — І не давати ополонці замерзнути.
Встановили тригодинні вахти. Вдень і вночі край ополонки бовванів хтось із друзів, бовтаючи у воді саморобною ключкою; коли на кінці ключки намерзла льодова грудка, її розморожували біля вогню.
Система діяла безвідмовно, проте результатів не було. Гора, обкручена дротом, стояла непорушно, і більше шансів було на те, що не зрушить ніколи. Під дротом відчувалося тепло, але результатів ніяких.
— Нічого, — заспокоював Борис себе і Василя. — Гору за цей час не прогрієш.
На четвертий день боки тварини звогчіли, спітніли. Це було сприйнято за добру ознаку, заходилися готувати вихід з печери. У повітрі потепліло, на Колиму прийшла весна.
Пористий вапняк піддавався легко. Відколоті брили використовували для стіни — замурувати ушкодженого мамонта, зберегти його для дослідження. Робота посувалася успішно, і, коли стіна була готова, виклали з каміння від печери до берега похилий спуск.
На цей час температура тіла тварини підвищилась — тепло можна було відчути рукою. Хлопці чекали: щось мало статися.
Вранці сьомого дня, коли розвиднілося, побачили, що хобот тварини завинувся, ніби стиснутий у зусиллі. Друзі не зводили з мамонта очей.
Годиною пізніше, коли сонце піднялося вище і зазирнуло до печери, у тварини здригнулася повіка. В обід мамонт зітхнув і розплющив очі.
Борис потягнув Василя за руку. Той стояв затамувавши подих. “Якщо зараз не завалиться склепіння печери, не здригнеться земля, — думав Борис, — гріш ціна казкам Шехерезади й усім чудесам світу. Мамонт ожив! Ожив! Невже Васько не бачить?” Проте Василь стояв поруч і не дихав в очікуванні. Крик радості, вже готовий було зірватися з губів Бориса, застряг у його горлі. “Умри! — сказав він собі. — Стій і жди!”
Тварина не рушала з місця, лише зрідка шумно засмоктувала повітря, наче хтось роздимав і відпускав ковальські міхи. Це був критичний момент: звір або виживе, або впаде замертво… Час минав, дихання вирівнювалося.
По обіді тварина ворухнула хоботом, непоспіхом скрутила його, випростала. І раптом повернула голову до Василя і Бориса.
Хлопці стояли, як загіпнотизовані, не у. змозі опустити очі, ухилитися від страшного погляду. Сонце сідало, у ніші згущувалися сутінки — від цього було ще тривожніше і страшніше. Звір усе дивився, і друзям здавалося, що поглядові не буде кінця, а вони так і стоятимуть прикуті до підлоги. Однак тварина відвернулася і знову закам’яніла. Борис і Василь вийшли з печери.
Обоє почувалися не в своїй тарілці. Раніше думали — яка буде радість, якщо звір оживе, а тепер жоден не знаходив слів. Борис розімкнув ланцюг.
Тої ж миті вони почули тріскотняву: рвалися дроти, мамонт зрушив з місця. Каміння застогнало під вагою звіра — громадина попрямувала до виходу. Методично піднімаючи і опускаючи ноги, пройшла схилом, наблизилася до ополонки і занурила хобот у воду.
— Що робитимем? — пошепки запитав Василь.
— А я звідки знаю? — так само пошепки відгукнувся Борис.
— Ця гора розтрощить нас на дрізки.
Тварина вгамовувала спрагу, зі свистом всмоктуючи воду у хобот і посилаючи струмінь у пащу. Минали хвилини, півгодини. Свистючі звуки не припинялися, ніби край ополонки працював насос.
— Обіп’ється, — тривожився Борис, — треба відігнати його від ополонки!
— Спробуй… так віджене, — заперечив Василь.
Спрага була сильна, тварина — це була самиця — не могла одірватися від води.
— Ей!.. — не витримав Борис.
Тварина повернула голову від ополонки, позадкувала і… завалилася на бік, на гілки, підготовлені для багаття.
Друзі підбігли настрашені, гадаючи, що все скінчено. Але боки тварини рівно здималися, з хобота виривалося сопіння. Тварина заснула. Борис і Василь тихенько натягнули на гору парус: ніч усе-таки холодна…
Другого дня, задовго до світанку, Борис узяв сокиру і вирушив у тайгу. Нарубав березового віття з набухлими бруньками, — для мамонта, розсудив, їжа годяща, повернув назад. Огинаючи косу, почув Василя, який розмовляв із кимось упівголоса, повторюючи одне й те ж слово. Борис здивувався і обережно виглянув з-за скелі.
