Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

У кожного з них висів з рота, вже мертвий, ніби язик задушеного, їхній останній крик — відтоді, як вони покинули божевільню, де перебували певний час, ніби в чистилищі, визнані за маніяків, перш ніж увійти в оці остаточні стіни. Так, це не були справжні й цілком автентичні Дрейфуси, Едісони та Луккені [160], до певної міри це були симулянти. Може, вони насправді були божевільні, піймані на гарячому в мить, коли на них зійшла та осяйна ідея-фікс, коли їхнє божевілля було протягом якоїсь хвилини істиною і — майстерно виправлене — стало стрижнем їхнього нового існування, чистим, як елемент, кинуте цілком на ту єдину карту і вже незмінне. Вже відтоді вони мали єдину думку в голові, ніби знак оклику, і стояли на ній однією ногою, наче зафіксовані на піврусі в польоті.

Я шукав його очима в тому натовпі, сильно занепокоєний, переходячи від групи до групи. Урешті я знайшов його — аж ніяк не в пишній уніформі адмірала левантської ескадри, в якій він виплив з порту в Тулоні на флагмані «Ле Сід» того ж року, коли мав посісти мексиканський трон, ані в зеленому фраці генерала кавалерії, який він так радо вдягав у останні свої дні. Натомість він мав на собі звичайний сурдут із довгими складчастими полами та світлі панталони, високий комір із пластроном [161] підпирав йому бороду. Сповнені пошани та зворушення, ми з Рудольфом долучилися до групи осіб, яка оточувала його півколом. Та раптом я весь аж заціпенів. За три кроки від нас, у першому ряду глядачів, стояла зі своєю гувернанткою Б’янка в білій сукенці. Стояла й дивилася. Її личко поблідло і змарніло протягом останніх днів, а очі з півкружжями повнилися тінню та ледь не смертельним сумом.

Так вона стояла — нерухома, зі сплетеними руками, схованими у складках сукенки, поглядаючи з-під насуплених брів очима, сповненими глибокого жалю. Мені на той вид болісно стиснулося серце. Я мимохіть спрямував зір за її смертельно сумним поглядом і от що побачив: його лице зарухалося, немовби пробуджене, куточки вуст задерлися в усмішці, очі зблиснули і заходили у своїх орбітах, а блискучі від орденів груди набралися зітханням. Це не було диво — звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерц-герцоґ відбував cercle [162] згідно із засадами механізму шляхетно і церемонно — як і звик був за життя. Він почергово ковзав поглядом по присутніх, якусь мить уважно затримуючись на кожному з них.

Так у певний момент їхні погляди перетнулися. Він здригнувся, завагавшись, ковтнув слину, ніби хотів щось казати, але за мить, підвладний механізмові, вже далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з такою ж заохотливою та променистою усмішкою. Чи він узяв до відома присутність Б’янки, чи вона дійшла до його серця? Хто міг би це знати? Адже він навіть не був собою в повному значенні цього слова, він був заледве далеким двійником себе самого, суттєво спрощеним і в стані глибокої прострації [163]. Але, базуючись на фактах, слід було погодитися, що він був своїм найближчим повіреним, може, навіть і самим собою до того ступеня, до якого взагалі це ще було можливе в такій ситуації, за стільки років по смерті. Звичайно ж, у тому восковому воскресінні було вкрай нелегко з точністю потрапити в самого себе. За такої нагоди в нього мимоволі не могло не вкрастися щось нове й небезпечне, щось чуже не могло не домішатися з божевілля того геніального маніяка, що розвинув це нове у своїх маніях, щось таке, що не могло не сповнювати Б’янку потрясінням і жахом. Адже й той, хто просто сильно захворіє, відходить і віддаляється від себе колишнього, а що вже казати про настільки незвичайне воскресіння? І як же він поводився тепер щодо своєї найближчої крові? Сповнений штучної бадьорості та бравади, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і чудовий. Чи він мусив аж так сильно маскуватися, чи аж так боявся наглядачів, які зусібіч пильнували за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де всі жили під загрозою суворого шпитального розпорядку? А може, ледве відмитий від чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і нарешті зцілений, він не міг не тремтіти від думки, що його знову заштовхають у розвихрення й хаос?

Коли мій погляд віднайшов Б’янку, я побачив, що вона ховає лице в хустинці. Гувернантка затуляла її плечем, пусто блимаючи емальованими очима. Я вже не міг дивитися на Б’янчин біль, відчув, як мене хапає спазм плачу, й потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.

За нашими спинами той нагримований предок, той дідусь у розквіті літ і далі сипав надовкіл свої променисті монарші привіти, в надмірному старанні навіть піднявши руку; він ледь не слав нам услід поцілунки в цій нерухомій тиші, в сичанні ацетиленових ламп і тихому шарудінні дощу на поверхні намету; він спинався на пальці з останніх сил, нещадно хворий і, як усі вони, спраглий смертельного розпаду.

У передсінку до нас заговорив напомаджений бюст касирки, поблискуючи діамантами й золотою пломбою на чорному тлі магічних драпірувань. Ми вийшли у росяну й теплу від дощу ніч. Дахи блищали, стікаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми побігли під голосну зливу, просвітлену розжареними ліхтарнями, що брязкотіли на дощі.

О прірво людської облудності, о воістину пекельна інтриго! В чиїй голові могла зав’язатися петлею ця отруйна й диявольська думка, що випередила своєю зухвалістю найвишуканіші фантазії? Що глибше вникаю в її бездонну нікчемність, то більше вражаюсь її безмежній витонченості, блиску геніального зла в ядрі злочинного задуму.

Передчуття мене не обманювало. Тут, у нас під боком, серед позірного правопорядку, повсюдного спокою і задіяних на повну силу параграфів, чинився злочин, від якого волосся стає дибки. Понура драма відбувалася в досконалій тиші, настільки замаскована й потаємна, що ніхто не міг її розгледіти і простежити серед невинних проявів тієї весни. Хто міг запідозрити, що між отим кляпом заткнутим, німим, розкліпаним манекеном і тендітною, так старанно вихованою, такою бездоганною Б’янкою розігрується родинна трагедія? Ким була, зрештою, Б’янка? Чи повинні ми нарешті привідкрити таємницю? Що з того, що вона не походила ні від леґітимної цісаревої Мексики [164], ні навіть від отієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д’Орґас, яка зі сцени мандрівної опери завоювала ерц-герцоґа своєю красою?

Що з того, що її матір’ю була певна мала креолка, яку він пестливо нарік Кончітою і яка під цим іменем увійшла до історії, — ніби з чорного ходу? Відомості про неї, що їх я спромігся зібрати на підставі альбому, можна коротко викласти в кількох словах.

Після падіння цісаря Кончіта зі своєю малою донечкою виїхала в Париж, де жила на вдовину пенсію, незламно зберігаючи вірність коханому імператорові. Тут історія губить подальший слід цієї зворушливої постаті, віддаючи слово здогадам та інтуїції. Про одруження її донечки та її подальшу долю ми не знаємо нічого. Натомість у 1900 році така собі пані де В., особа з надзвичайно екзотичною вродою, за підробленим паспортом виїздить із малою дочкою та чоловіком з Франції до Австрії. У Зальцбурзі, на кордоні з Баварією, під час пересідання до віденського потягу, всю родину затримує й арештовує австрійська жандармерія. Варте уваги те, що після вивчення його сфальшованих документів пан де В. опиняється на волі, але зовсім не намагається звільнити дружину і донечку. Ще того ж дня він виїздить назад у Францію, де й губиться його слід. Тут у цілковитому затьмаренні губляться взагалі всі ниті. З яким же просвітленням я віднайшов їхній слід, що палахкою лінією вистрелив з альбому! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де В. з певною вельми підозрілою особистістю, що з’являється під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це поки що ані слова. Досить і того, що родовід Б’янки встановлено поза будь-яким сумнівом.