Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
6) На такім становищі ще стоїть Липинський, для нього Зборівський трактат се вияв політики козацького автономізму в межах Річипосполитої (“Зборівська умова єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпечення українській нації в рамах польської державности: 1-о політичної автономії на території козацькій, і 2-о культурно-національних прав в цілій Річипосполитій”-с. 19). На його погляд ся доба потяглась аж до Переяславської умови, що вперше проголосила повну політичну емансіпацію від Польщі- хоч уже безпосередні наслідки Зборівської умови показали, “що без радикальної зміни внутрішнього устрою Польської Річипосполитої, місця для козацької України в межах польської державности бути не може”, а “державний організм Річипосполитої був уже заслабий на те, щоб таку радикальну реформу і таку засадничу зміну свого устрою перевести” (с. 20 і 22).
7) VIII. III с. 220 дд.
8) Вірші на смерть Муромцева, першого голови Державної Думи.
9) До історії Руїни, Зап. Ніжин, інституту VIII с. 12.
10) “Умер Хмельницький саме тоді як розрухав основні стихії горожанського й домового ладу, а не забезпечив на будуче долю Україні, ні в її власнім нутрі ні в відношенню до сусідніх держав. Зістався тільки слід сеї безрезультатної довголітньої боротьби, веденої несамовитою пристрастю обопільної непевности, — такою фактично видається його політика позбавлена на перший погляд ясної мети і добірних способів і певного методу її осягнення. Через се пішли на ніщо величезні і грандіозні пориви народу. Їх прибив і звів до нікчемних результатів і гетьман сам, в своїх поглядах доволі консервативний, що не зовсім гаразд числився з народніми постулятами ані з голосами радикальнішої старшини, та особливо, що ніколи не оперся на народі, не утворив з'організованої народньої платної армії, якаб завсіди стояла на гетьманський розказ,-до чого його нераз взивали. Через се не завдав ніколи свому смертельному ворогові рішучого удару, а противно — давав іно деморалізуюче оружє в руки до дальшого проливу крови. А ще прикрійший був наслідок цього факту, що питаннє воєнного щастя рішав на своїй власній землі, і через се наносив таку рану своїй вітчині, що її не гоїли навіть і найсвітліші побіди. Смілі побідники инакше робили і перед ним і по нім” — В. Герасимчук, Виговщина і Гадяцький трактат ст. 14 (Зап. H. Тов. ім. Шевченка т. 87).
Я навів сю цитату як оден з скептичніших українських поглядів; дещо з нього придасться нам ще далі.
СИЛЬНІ І СЛАБІ СТОРОНИ ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ БОГДАНА, ХМ. ЯК ПРОВІДНИК МАС І ЯК ДЕРЖАВНИЙ ПОЛІТИК, ВИГОВСЬКИЙ ЯК КЕРІВНИК ПОЛІТИКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ПОМИЛКИ СЕЇ ПОЛІТИКИ В ВІДНОСИНАХ ДО ПОЛЬЩІ, МОЛДАВІЇ, МОСКВИ, ШВЕЦІЇ, СЕМИГОРОДУ, МОСКОВСЬКІ ПОЛІТИКИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ СІ ПОМИЛКИ, ФАТАЛЬНІ ВІДНОСИНИ КРИМСЬКІ, СЛАБИНА ДЕРЖАВНОЇ І СОЦІЯЛЬНОЇ ТВОРЧОСТИ-ТВОРЧА БЕЗСИЛІСТЬ “БУВШИХ ЛЮДЕЙ РІЧИ ПОСПОЛИТОЇ”, НЕДОСТАЧА НОВИХ ІДЕЙ.
Політика Хмельниччини повна таких фатальних помилок, що ратуючи репутацію Хмельницького його адоратори мусять приймати, що се не була його сфера. Тут мовляв господарила його компанія, і розходження в її гадках спричиняли помилки і хаос. Я теж так і думаю, що Хмельницький мало керував політикою, і часто віддавав ініціятиву своїй компанії. Людина розумна — а Хмельницькому розуму ніхто не одмовить, не могла робити таких неконсеквенцій в політиці, ведучи її на власну руку. Я думаю, що в другій половині Хмельниччини в ній далеко більше значила родина Виговських, ніж сам Хмельницький; повторяю — Вигівщина почалась уже за Хмельницького.
Від якого часу? Думаю, що велика інтимна близькість Виговського до Хмельницького і безграничне довірє до нього з боку Богдана почалися від 1651 р., від славної пригоди їх “в полоні” у хана; Хмельницький опинився тоді в цілком критичних обставинах, Виговський був одиноким товаришом його в тих пригодах, товаришом очевидно наскрізь щирим і вірним, і коли їм удалось вивинутися і стати на ноги, по деяких тертях, які нібито зайшли тоді між ними при замиренню з Поляками, Виговський став не то що правою рукою, а керівником політики Хмельницького. Поволі, не відразу, ділячи все таки впливи з иншими визначними товаришами гуртка — не тільки тому що треба було рахуватися з їх авторитетом, але й тому також, що індивідуальність Виговського взагалі була позбавлена тої стихійної безоглядности, якою визначався Богдан. Дослідник Вигівщини В. І. Герасимчук виявив охоту противставити Богданові з його “великанським еґоїзмом” і безоглядною активністю Виговського, як людину більш вироблену політично, більш послідовну і принціпіяльну, більшого політика, патріота і державного діяча — теоретика в противставленню “фантастичному героєві діла”. Се можливо навіть правдоподібно. Я б сказав, що Виговський се був політик-европеєць, тим часом як Богдан стихійна сила більш евразійського чи просто таки азійського характера. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро.
Що в 1648 р. козаччина легкодушно пройшла повз тих можливостей в політиці супроти Польщі, котрих потім шукала так жадібно і даремно пізніш, се я відмітив, і се занадто широко (хоч і не загально) признаний факт, так що на нім тут не треба спинятись.
Що в політиці волоській була зроблена фатальна помилка — після того як господарство молдавське було повернене Лупулові, і Тиміш став фактичним спів-реґентом і треба було тільки закріпити такий корисний стан річей, а замісць того розпочато війну з Валахією, спровоковано Ракоція, утворено тим польсько-дунайську ліґу і тріскучо провалено справу -се ясно було вже й сучасникам (відзив Мирона Костина вище, с. 541).
Мізерність козацької політики супротив Москви була досить ясно схарактеризована вище, так що я теж не буду спинятися на всіх її недорічностях й фатальних помилках. Ніякого сліду послідовного переведення української державної ідеї, повне свідоцтво її убожства. Знову замісць політики — дипльоматія самої невисокої марки, яка пильнує тільки забити баки, заговорити противника на дану хвилю, щоб якось через сю хвилю перелізти. Дають обіцянки і навіть присяги, цілком не задумуючись над їх виконаннєм, і діскредитують себе на кожнім кроці. І при тім помилки, помилки без числа — нічим не вимушені, котрі можуть бути витолковані тільки повною байдужістю до державних аспірацій Козаччини.
Досить пригадати собі сі депутації українських станів до Москви по потвердження прав, поруч козацького посольства, — вислані за згодою і підтримкою козацького уряду. Або се клянченнє козацького уряду у царя, щоб він наказав міщанам українських міст, аби не перешкоджали козацьким уходникам в їx промислу на Низу (с. 807). Се були голоси минулого століття, якимсь чином прийняті і подані українським урядом новому протекторові в такий критичний момент! А ся готовність гетьманського уряду віддати під владу московського патріярха свою митрополію, в супереч рішучому небажанню самого духовенства — чого вона варта?
Формованнє нової ліґи, шведсько-семигородсько-дунайської, іде теж не богато краще -по всіх болючих попередніх досвідах.
Розуміється, становища самого Карла-Ґустава і Ракоція з їх претензіями на польську корону, творили великі труднощі в переведенню проґрами єдиної України, я се зазначив. Але з другої сторони, лінія взята українськими урядом-се знов таки дипльоматованнє, недоговорюваннє, брак ясної плятформи, виразно поставлених домагань, що творив ситуацію просто таки дурну. Карло-Ґустав протягом двох літ на ріжні способи повторює, що не знає, чого хочуть козаки, і се мабуть була правда. Не хотіли сказати правди, так наче боялись своїх власних плянів. Вважалися союзниками — без якого небудь договору. Воєнний союз-без якої небудь координації акції.
Так і з Ракоцієм: гетьманский осередок нарікає, що він робить все без порозуміня, вони не знають, чого Ракоцій хоче. А вони йому поставили свої умови, сказали, чого вони хочуть і вимагають? Дали військо в безконтрольне і безоглядне розпорядженнє, не поставили свого пляну — і потім нарікають, що контраґент не те робить, що їм би хотілось. Видимо, вся надія на обставини-мовляв самі так уложаться, що можна буде їх потихеньку використати, без деклярацій і маніфестацій — або незалежно від зроблених деклярацій.
