Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (книги бесплатно читать без txt) 📗
— Ну, ну, — пробурмотів Джон Вілкес Гопвуд і його германські уста ворухнула вдоволена усмішка, — хлопчик засоромився. Це зовсім не те, про що ви подумали. Ось погляньте. Ні, придивіться!
Він дістав із кишені зім'яту глянсувату фотографію. Я хотів був узяти її, але він міцно тримав картку, затуливши великим пальцем голову зображеної на ній людини.
Те, що залишалося на видноті, виглядаючи з-під його пальця, було найпрекрасніше юнацьке тіло, яке я бачив у своєму житті.
Мені пригадалися бачені колись фотографії статуї Антіноя, улюбленця імператора Адріана, у вестибюлі Ватіканського музею. Пригадався юний Давид роботи Мікеланджело. Пригадалися сотні тіл молодиків, що від краю до краю виповнювали пляж від днів мого дитинства й дотепер, засмаглих і безтурботних, бурхливо веселих без справжньої радості. Сотні літніх місяців були спресовані в одній фотографії, яку оце тримав у руці Джон Вілкес Гопвуд, затуляючи великим пальцем обличчя юнака, щоб я не міг його побачити.
— Неймовірно, неповторно прекрасне тіло в усій історії людства, хіба не так? — То було беззастережне твердження. — І воно моє, все моє. Я його неподільний володар, — сказав він. — Ні, ні, не відвертайтеся. Ось!
Він забрав пальця з обличчя неймовірно чудово збудованого юнака.
І я побачив обличчя старого яструба, давньогерманського воїна, генерала Африканського танкового корпусу.
— О боже, — мовив я. — Це ж ви.
— Я, — сказав Джон Вілекс Гопвуд.
I, гордо відкинувши голову, посміхнувся своєю безжальною посмішкою, в якій зблискували клинки й прозирала сталь. Потім безгучно засміявся, немов віддаючи данину минулим літам, коли ще не було звукового кіно.
— Атож, це я, — підтвердив він.
Я скинув окуляри, протер їх і придивився ближче.
— Ні. Не підробка. Не фототрюк.
Це фото нагадало мені конкурсні мальовані головоломки, що їх друкували в газетах, коли я був хлопчиськом. Обличчя президентів, розрізані на три частини, потім перемішані між собою. Внизу підборіддя Лінкольна, посередині ніс Вашінгтона, а вгорі очі Рузвельта. І така от суміш іще з тридцятьох президентів. Усі ті портрети належало знов розрізати на частини й склеїти правильно — за це платили винагороду в десять доларів.
Але тут до тіла прекрасного, як давньогрецька статуя, юнака були приліплені шия, голова та обличчя старого яструба-орла-стерв'ятника, що виказувало чи то підступність, чи то божевілля, а може, й те і те воднораз.
Джон Вілкес Гопвуд дивився на фотографію через моє плече так, наче вперше побачив цю диявольську красу, і в очах його світився тріумф сили волі.
— Думаєте, це трюк, еге?
— Ні. — Але я нишком кинув погляд на його вовняний костюм, свіжу сорочку, ретельно зав'язану корпоративну краватку, жилет, запонки, блискучу пряжку паска, срібні велосипедні защіпки на щиколотках.
Мені по думалося про перукаря Кела й про зниклу голову Скотта Джопліна.
Джон Вілкес Гопвуд провів поплямленими іржею пальцями по жилеті й складках штанів.
— Атож, — засміявся він, — усе закрито! Так що ніколи й не побачите, поки не прийдете в гості, га? Чи справді в цьому старому порохнявому Річарді Третьому ховається полум'яний Син Сонця? Як може чудо юності сполучатись із старим морським вовком? Яким чином спарувались Аполлон і…
— Калігула? — ляпнув я і злякано принишк.
Та Гопвуд не образився. Він засміявся, кивнув головою і торкнувсь мого ліктя.
— Калігула! Так! А поки прекрасний Аполлон зачаївся й очікує, промовляє сила волі! Сила волі — ось відповідь. Сила волі. І здорова їжа — це основа акторського життя. Ми повинні гартувати своє тіло так само, як і дух. Ніякого білого хліба, ніяких хрустких батончиків…
Я здригнувся й відчув, як розтають у мене в кишені останні цукерки.
— Ні пирогів, ні печива, ні міцних напоїв, навіть секс у помірних дозах. О десятій вечора — до ліжка. Рано-вранці — підйом, пробіжка по берегу, кожного божого дня дві години в гімнастичному залі, дружба тільки з тренерами, день крізь день по дві години їзди на велосипеді. День крізь день — і так тридцять років. Тридцять років! А тоді — на божу гільйотину! Тобі відтинають пошарпану голову старого орла й насаджують її на засмагле, вічно золотаве юнацьке тіло. Ось яку ціну я за це заплатив, але справа варта заходу. Мій здобуток — краса. Божественне кровозмішення. Я справжній Нарцис. Мені більш ніхто не потрібен.
— Вірю, — мовив я.
— Ваша чесність вас погубить. — Він обережно, наче квітку, сховав фотографію до кишені. — Та ні, ви ще не зовсім вірите.
— Дозвольте поглянути ще раз.
Він подав мені фото.
Я придивився. І поки я дивився, на темний берег накотилась хвиля прибою, ота, що минулої ночі.
І з тієї хвилі раптом постав голий чоловік.
Я стенувсь і кліпнув очима.
Чи це не те саме тіло, не той самий чоловік, що вийшов з моря й налякав мене, коли Констанс Реттіген відвернулася?
Я хотів знати це. Але спромігся тільки запитати:
— Ви знайомі з Констанс Реттіген?
Гопвуд насторожився.
— А чому ви про це питаєте?
— Я побачив її ім'я в отому друкованому списку на Шренкових дверях. То подумав: може, ви з нею два кораблі, що розминулися вночі.
Або двоє тіл? Може, якоїсь ночі, годині о третій, він виходив з прибою, а вона саме поринала в ту хвилю?
Його тевтонський рот бундючно скривився.
— Наш фільм «Схрещені шпаги» прогримів у двадцять шостому році по всій Америці. А про наш роман писали того літа всі газети. Я був найбільшим коханням її життя.
— То, може, це ви… — почав був я і замовк. «То, може, це ви, — подумав я, — а не отой режисер, який потім утопився, перерізали їй сухожилки на ногах, так що вона рік не могла ходити?»
Але тоді, минулої ночі, мені не випало нагоди роздивитись як слід, чи є в неї рубці. А бігала Констанс так, що вся та історія здавалася брехнею сторічної давнини.
— Вам неодмінно треба звернутися до А. А. Шренка, послідовника філософії цілісності й учення дзен, справжнього мудреця, — сказав Гопвуд, сідаючи на велосипед. — О, зовсім забув! Він попросив віддати вам оце.
Він видобув з іншої кишені жменю обгорток від цукерок — дванадцять папірців, акуратно з'єднаних скріпкою, переважно від шоколадок «Кларк», хрустких батончиків та «Здорованів». Це були ті папірці, що їх я безтурботно розкидав по пляжу на волю вітру, а хтось підібрав.
— Він знає про вас усе, — мовив Божевільний Отто Баварський і засміявся, не вмикаючи звук.
Я засоромлено взяв обгортки й, тримаючи ці прапори поразки, відчув навколо своєї талії фунтів десять зайвого тіла.
— І до мене приходьте, — сказав він. — Покатаєтесь на каруселі. Побачите, чи справді невинний юнак Давид спарувався зі старим лиходієм Калігулою. Гаразд?
І він поїхав геть у своєму твідовому костюмі під твідовим кашкетом, посміхаючись і дивлячись перед себе.
Я поплентав назад до сумовитого музею А. А. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.
На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.
Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.
Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.
— Крамлі?
— Мене ж начебто звуть Офіцер Поп?
— Здається, я натрапив на самого вбивцю!
Запала неосяжна океанська тиша: лейтенант поліції поклав трубку на стіл, видер з голови жмут волосся, а тоді знов узяв трубку.
— Джон Вілкес Гопвуд, — сказав я.
— Ви забуваєте, — відказав полісмен, — що жодного вбивства ще не сталося. Ми маємо тільки підозри й припущення. Є така установа, як суд, і є така штука, як докази. Немає доказів — немає судової справи, і вас звідти так турнуть під зад, що потім місяць не сядете!
— А ви коли-небудь бачили Джона Вілкеса Гопвуда роздягненого?
То була остання крапля.
Офіцер Поп грюкнув трубкою.
Коли я вийшов з будки, надворі сіявся дощ.
