Тяжкі часи - Диккенс Чарльз (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Любий мій друже, — відповів йому Гартгаус, — а що ж я маю ще думати, коли бачу щасливе подружжя, що живе у мирі й злагоді?
Якби Том доти не встиг іще підняти на канапу і другу ногу, то неодмінно зробив би це тепер, зачувши, що його названо любим другом. Та що обидві ноги його вже лежали там, а він відчував потребу якось відзначити цей визначний пункт розмови, він простягся вигідніше, потилицею зіперся на бильце, пахкнув сигарою якомога недбаліше і повернув простацький свій вид та вже добряче посоловілі очі до співрозмовника, що дивився на нього згори вниз так безтурботно і водночас так владно.
— Ви ж знаєте нашого батечка, пане Гартгаусе, — сказав він, — то чого ж вам дивуватися, що Лу вийшла за старого Горлодербі? В неї ніколи не було кавалерів, і як батько їй сказав іти за старого Горлодербі, вона й пішла за нього.
— Вельми слухняна у вас сестра, як на таку вродливу жінку, — відказав пан Джеймс Гартгаус.
— Авжеж, але навряд чи вона була б така слухняна і навряд чи все б вийшло так просто, — пояснило щеня, — коли б це зробилось не задля мене.
Спокусник тільки звів брови, і того було досить, щоб примусити щеня розповідати далі.
— То я її умовив, — оголосив Том самовдоволено. — Мене запхали до банку старого Горлодербі (куди мені зовсім не хотілось), і я добре знав, що старий заллє мені сала за шкуру, коли спіймає в неї облизня, то я й сказав їй, чого хочу, а вона так і зробила. Для мене вона б зробила що завгодно. А добре мати таку сестру, скажіть?
— Знаменито!
— Та воно ж для неї й не важило стільки, як для мене, — провадив Том байдуже. — Бо ж від цього залежала моя воленька, а може, й доленька, а вона так чи так інших женихів не мала. А дома їй зоставатись — то було однаково, що в тюрмі сидіти, надто коли мене там не стало. От якби вона когось іншого зреклася задля старого Горлодербі — то інша річ. Але й так вона дуже добре зробила.
— Просто чудово! І так спокійно поводиться…
— Е, та вона ж дівчина, — мовив Том поблажливо-зверхньо. — Дівчата усюди легше пристосовуються. Вона вже звикла, їй і байдуже. Чи так, чи так, їй однаковісінько. А крім того, хоч Лу й дівчина, але вона в нас не така, як усі дівчата. Вона може замкнутися сама в собі й про щось думати хоч цілу годину. Я сам хіба ж скільки разів бачив, як вона сидить і сидить перед каміном та дивиться на вогонь!
— Ага! Своїм коштом, значить, розважається, — озвався Гартгаус, спокійно затягуючись сигарою.
— Не так то дуже й розважається, як ви, може, думаєте, — відказав Том. — Адже наш батечко напхав їй повну голову всякою науковою сухіврею. Така в нього система.
— Виростив дочку за своїм власним взірцем? — здогадався Гартгаус.
— Дочку? Не тільки дочку. Він і мене за тим самим взірцем виростив.
— Та не може бути!
— Може чи не може, а так воно є, — Том покивав головою. — Знаєте, пане Гартгаусе, як я перебрався з дому до старого Горлодербі, я був справжнісінький пень і знав про життя не більше, ніж устриця.
— Годі вам, Томе. Ви жартуєте. Я вам не вірю.
— Щоб я пропав! — вигукнуло щеня. — Я не жартую, які там жарти! — Якусь хвилину воно надзвичай поважно смоктало сигару, а потім додало вкрай самовдоволено: — Правда, відтоді я вже трохи порозумнішав. Я ж не заперечую. Але дякувати за те я мушу тільки собі, а не батечкові.
— А ваша вчена сестра?
— А моя вчена сестра лишилась така, як і була. Колись вона, бувало, скаржилась мені, що не вміє нічим таким забавитись, чого всіх дівчат учать, то навряд чи вона й досі чогось такого навчилась. Але їй дарма, — додав Том вельми мудро, знову пахкнувши сигарою. — Дівчата якось до всього вміють призвичаїтись.
— Я вчора надвечір зайшов до банку пана Горлодербі, щоб спитати його адресу, і застав там якусь літню пані, що, видно, дуже прихильна до вашої сестри, — зауважив пан Гартгаус, відкидаючи недокурка.
— А, тітуся Спарсіт! — здогадався Том. — Ви її вже бачили, кажете?
Його приятель кивнув головою. Том вийняв з рота сигару, щоб підморгнути виразніше (правда, повіки його вже зовсім не слухались) і постукав себе пальцем по носі.
— О, ще б пак! Тітуся Спарсіт не просто прихильна до Лу! — сказав він. — Вона її щиро й вірно любить. Адже тітуся Спарсіт ніколи не закидала вудки на Горлодербі, як він ще був нежонатий. Що ні, то ні!
То були останні слова, що вимовило щеня, перше ніж запало в паморочливу дрімоту, а тоді провалилось у мертвий сон. Збудилось воно від дуже прикрого сновиддя, ніби хтось штовхає його носаком і каже: «Ну, годі, вже пізно. Йдіть собі додому».
— Ну що ж, — промимрив Том, насилу підводячися з канапи. — Вибачайте, мені вже час іти. Чуєте, а сигари в вас дуже добрі, тільки слабкуваті трохи.
— Авжеж, слабкуваті, — погодився Гартгаус.
— Аж сміх бере, такі слабкі, — ще пробелькотів Том, — Де тут у вас двері? Добраніч!
Потім йому приснився ще один химерний сон: наче коридорний з готелю веде його кудись крізь густий туман. А коли той туман, попоморочивши його, врешті розтанув, він побачив, що стоїть на головній вулиці вже сам. Далі він пішов додому досить легко, однак усю дорогу ніби відчував присутність і вплив свого нового приятеля — неначе той витав десь у повітрі, в такій самій недбалій поставі, і дивився на нього таким самим поглядом.
Прийшовши додому, він ліг спати. Якби йому хоч трохи було втямки, чого він накоїв того вечора, та якби він був трохи менше щеням і трохи більше братом, то він, може, не дійшов би додому, а звернув би з дороги, спустився б до смердючої річки, чорної від фарби, і ліг би спати на віки вічні на її дні, вкрившися з головою гнилими її водами.
Розділ IV
ЛЮДИ І БРАТИ
— О друзі мої, пригноблені кокстаунські трудівники! О друзі мої і співвітчизники, раби залізного, жорстокого деспотизму! О друзі мої, товариші в злигоднях, товариші в праці, брати мої! Настала година, коли ми повинні зімкнути свої лави, з’єднатись в одну непоборну силу й розтерти на порох гнобителів, що занадто довго розпасались на нашій кривавиці, тягли з нас жили, грабували наші родини, топтали створені від самого бога світлі права людства, священні й вічні привілеї братерства! «Правда! Добре кажеш! Слава!» — та інші схвальні вигуки залунали з усіх кінців повно напханого, тісного, душного приміщення, де промовець, що стояв на високому помості, виливав із себе отаке-о словесне шумовиння. Він уже сам розпалився до червоного жару і геть захрип. Він доти репетував скільки духу під яскравим газовим світильником, і підносив угору зціплені кулаки, і розмахував ними, і супив грізно брови, і скреготав зубами, аж поки, зовсім знесилившись, мусив спинитись і попросити склянку води.
Невигідно різнився від звернених до нього уважних облич цей чоловік, що стояв на помості перед людським стовпищем, розпалений, червоний, і жадібно пив воду. Над тими людьми його підносив хіба лише поміст, а власною своєю природою він навряд чи був у чому вищий за них. Навпаки, багато в чому, і то в дуже важливому, він стояв куди нижче. Він був не такий чесний, як вони, і не такий мужній, і не такий незлобливий; хитрість заступала в ньому їхню простосердість, а несамовитість — їхню спокійну й упевнену розважність. Незграбний, вузькоплечий, з насупленими бровами й завжди скривленими квасно устами, він навіть мішаним своїм убранням, не панським і не робітницьким, видавався смішний серед своїх слухачів, що були всі у простій буденній одежі. Завжди буває чудно дивитись, коли які-небудь збори покірливо слухають нуднюче патякання самовдоволеного балакуна, чи то вельможного, чи простого, хоч три чверті його слухачів мають розумовий рівень ніввіки недосяжний для того нікчеми, але й поготів чудно, ба навіть прикро було бачити, що такий проводир міг так дуже захопити оцих поважних, статечних людей, чия чесність загалом не могла б викликати сумніву в жодного тямущого й справедливого спостерігача. «Правда! Добре кажеш! Слава!» Пильна увага й безоглядна рішучість малювалися на всіх обличчях, і то було величне видовище. Ані неуваги, ані нудьги, ані пустої цікавості — жодного з численних відтінків байдужості, такої звичайної на будь-яких інших зборах, там не було помітно ні в кому ні на одну мить. Кожен там розумів, що живеться йому тим чи іншим гірше, ніж могло б житися; кожен уважав за свій обов’язок пристати до великого гурту, щоб разом домагатися кращої долі; кожен убачав єдину свою надію в спілці з товаришами; і кожен вірив у те слушно чи хибно (на жаль, цього разу хибно), але щиро, глибоко, твердо, одно слово, — по-справжньому. Будь-хто там присутній, аби лишень хотів бачити, побачив би це не менш виразно, ніж голі крокви над головою чи побілені цегляні стіни. І кожен такий спостерігач не міг би сам перед собою не визнати, що ці люди навіть у омилі своєму виявляли високі душевні якості, здатні повернутися на щось вартніше й краще, і що твердити (на підставі вимудрованих з голови загальних теорій), ніби вони збиваються з пуття не через якісь зовнішні причини, а тільки через свій власний нерозум та лиху вдачу, — це однаково, що твердити, ніби може бути дим без вогню, смерть без народження, жнива без засіву і взагалі ніби щось може вийти з нічого.
