Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Він всяко уникав її. Ухилявся від її очей, дотику рук, навіть рубця одежі. Ідучи «в світ», він був весь насторожений, щоб не підпасти якійсь спокусі, не дати чимось себе потягнути, і не міг цього сховати перед її увагою. Таке боязке і відразливе поведения супроти неї, немов якогось посуду диявольської скверни, цей взагалі підозріливий і ненависний погляд на жінку, як знаряддя чортівської спокуси, який вияснився їй кінець кінцем із розмови і розпитів про монаше життя і монаші правила, хвилями викликав у ній вибухи сильного гніву.
Але вона гасила їх в собі завзяттям сильної душею жінки, яка поєднала всі сили свого духу на одній меті — вирятуванні свого вибран-ця з пут ворожої сили.
Особливо в церкві, в цій обстанові нової віри, що нагадала їй ріжні подробиці їх розмов, княжну обступали думки про нього. Ой, чому в неї нема сили наказати розкидати ці чернечі гнізда, що манять людей,— як князь Ізяслав звелів розкидати печери за пострижения цього самого Варлаама, що тепер своїми оповіданнями зманив княжича... Вона не могла відірвати свого серця від нього. Її сватали ріжні княжата. Батько і мати наступали на неї, аби не марнувала часу, і радили їй то того, то другого — особливо королевича угорського, що приїздив сам до Києва на сватання і перед тим, ще в дитинстві, тікаючи від ворогів свого батька, проживав у Києві зі своїм кормильцем.
Він був старший син королів, із себе юнак видний і огрядний, гарний їздець, чоловік лицарський. Але і його не хотіла княжна Пред-слава, все ще не втрачаючи надії повернути собі княжича, поки він був не пострижений.
Так минуло кілька літ. Вмер старий Варлаам в старості маститій, перед смертю благословивши свого учня йти в печери і по двох роках послуху прийняти постриження. Княжич жив у печері великого Никона, читаючи вголос його книги й приймаючи поучення від великих старців Печерського монастиря. Потім його відпущено в осібну печеру — готуватися до постриження. Він не виходив нікуди, перебуваючи в молитві й безмолвії.
Печера його лежала на узгір'ї, в півгори, серед рідкого лісу, недалеко княжного звірин-ця. З неширокої тераси перед печерою відкривався чудовий вид на Дніпро, і його протоки й рукави, і незмірні простори задніпрянські з розкиданими серед них селами, і за ними ледве примітно золотою іскрою загоралася банька летського монастиря, на місці вбивства святого князя Бориса.
Спокоєм і тишею надихалася панорама. Але молодий монах не дозволяв собі навіть нею подовгу тішитися, боячись ліні й празності, від котрої йдуть всі похоті і гріхи, і як не брався до роботи — до копання і полоття, «зільного ради растенія»,— то, глитнувши повітря, йшов у свою печерку, викопану колись багато віків тому і тільки розширену та приладжену до монашого життя одним з новіших її жильців.
Коридорець, такий вузенький, що в стіни його можна було впертися розставленими ліктями, ішов, викручуючись кількома заворотами, щоб було затишніше від вітру і морозу. Кілька ніш-лежанок служило за всяку потребу — чи за ліжко, чи за стіл. На одній з таких лежанок, накритій дубовою дошкою, спав попередник княжича. Грубо видряпаний в глиняній стіні хрест з написом, зробленим ним, служив по нім пам'яткою: «Г(оспод)и по-мози рабу своєму Васили...» На цій дошці спав тепер княжич, прочитуючи на сон кожного дня молитву за душу свого попередника, як духовного опікуна і патрона, певний, що й за його душу буде колись творитися молитва якимсь незвісним подвижником о Христі, коли його тут не стане.
Виходив він до монастиря і до братії тільки в неділю і, приносячи звідти з трапези коври-жок хліба, ним годувався потім цілий тиждень, підкріплюючися тільки раз на день. Пильно вичитував повний круг денний, а в перервах між поодинокими «чинами» заморював себе поклонами, прочитуючи псалом за псалмом і по кожнім стйху творячи мріяніє. І тішився, що по такім дні все тіло його, всі мускули й суглоби нили й боліли, жадібно просячи відпочинку, і він засинав міцно, ледве простягнувшись на своїй дошці, не можучи прочитати до кінця навіть молитви.
Спав без снів і видінь і був з цього радий, бо «сонне мечтаніє» дуже небезпечне для монаха, неспроможного йому противитися ві сні, коли він уже не панує над своїми мислями.
Але одної ночі, скоро потім як заснув, він нагло розбудився — наче в серце його щось стукнуло. Хоч було зовсім темно і тихо, він почув, що хтось з'явивсь коло нього: сидить коло нього, на краю його лежанки, і це жінка — він чув теплоту її тіла і запах волосся.
Була це примара, чи жива істота?
Раптом він відчув, що це була княжна Пред-слава, її привид певно. Він відчував нечутні слова, які говорила вона, без згуку рухаючи своїми устами, кличучи його в мир і ваблячи на любов жіночу. Він читав молитву «Да воскреснет Бог» і хрестив навколо це місце, де лежав сам і де сиділа коло нього постать,— але вона не зникала. Він пробував перехри-стити її саму, але так, щоб не доторкнутися її,— і це не помогло теж нічого.
Тоді страх почав обіймати його і почуття непевності. Він читав молитви і боявся, що не зможе дочитати: що йому в молитву влізе якесь хульне слово, яке віддасть його у владу злої сили.
Так він сидів і читав в страхові і муці, поки не задніло, і зараз пішов до старця на сповідь. Старець же, розпитавши про життя його в миру, велів йому молитися за княжну Пред-славу, аби господь утихомирив її.
Але того ж самого дня княжич побачив її перед своєю печерою — тільки не в примарі, а живу, і не в нічнім привиді, а серед дня.
З Смоленська приїхали бояри з грізними вістями. Князь новгородський розпочав зносини з людьми смоленськими, підбиваючи їх на київського князя, і заносилося на грізне повстання. Смоленські бояри, які хотіли триматися Києва, приїхали з проектом, щоб великий князь посадив з своєї руки отчича смоленського, оженивши з своєю донькою.
Коли княжна Предслава почула цей давній свій план в такім політичнім мотивуванні, ще раз надія збудилася в її душі. Вона подумала, що цією справою кермує якась стороння сила і кінець кінцем переборе всі перешкоди, яких не могла перебороти вона сама.
Пополудні великі бояри київські думали разом з смоленськими мужами у великого князя, і старий Воротислав підтримував смоленський проект. Він підносив, що в даний момент смоленські купці не стоять так дуже за торгівлю київську, новгородські впливи можуть легко взяти гору, і не знати, чи вдалося б вирвати Смоленськ з рук Святославичів. Коли Новгород, Смоленськ і Чернігів зв'яжуться в один ланцюг, нелегко буде його розірвати.
Інші говорили про нездатність княжича до правління, про його монаші уподобання, але Воротислав не приймав цих аргументів. Княжич, казав він, пішов у ченці, бо йому відібрали дорогу до столу. Нехай він побачить перед собою отчий стіл, і кров заговорить в нім. Таке розумування багатьох схиляло до мислі: тільки біда може загнати князя в монастир. І великий князь годився пробувати. Корми-лець княжича з боярами й мужами смоленськими мали їхати другого дня на Берестове.
Про це зараз оповіли княжні Предславі, і вона тішилася. Тепер вона знала, що незнана їй сила, яка вмішалася в оцю справу, повинна усе направити.
Вона вирве її княжича з тих недобрих чар чорноризців і поверне їй. І вона вирішила сама їхати з боярами на Берестове: вона була певна, що стара княгиня це їй дозволить — вона тримала її сторону кінець кінцем, хоч і наступала була з тим угорським королевичем. Княжна не могла заснути до рана — аж забілів день, думаючи про княжича, уявляючи його лице, вигляд, слова, і промовляючи до нього ріжними ласкавими словами.
І от вона їхала конем з стремінними отроками за боярами і мужами вузьким видолинком з Городу понад Дніпровим берегом на Берестове. Був ясний, лагідний сонячний день. Коні пирхали і вимахували головами, стримані удилами на цій вузькій стежці, де не можна роз'їхатися. Срібні прибори й убори блищали на тлі яскравих одягів. Стрічні люди з приємністю приглядалися до цього барвистого, розкішного поїзда, і радісний, повний надії настрій володів далі княжною. Коли нагло Янь-кормилець, що їхав на чолі кавалькади, стримав раптово коня і закляв так сердито, що всі аж скинулися! Стремянні отроки поспішили наперед до нього і тут побачили, що так збентежило Яня: просто напроти них їхав якийсь чоловік на лисім коні, а стріча з лисим конем була з найвірніших, всіма признаних віщувань невдачі!..
