Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Нарешті скінчився такий затяжний поєдинок з Хамом, двобій з середульшим цим Ноєвим сином, поєдинок з його повторенням і, зрештою, двобій у самому собі.
Але то видавалося так... Насправді живучим сотво- рений Хам через шістнадцять років темної ночі прихо- дить на польські могилки і руйнує родинну гробницю. Прах Липинського він на траву викидає і краде мета- леву труну — з тої труни виплавить ложки й миски,
потирає потішено руки, от уже шикарним буде гешефт…
Ті, хто десятки верст ішли пішки з Луцька за тру- ною і квітами дорогу тоді вистеляли, поправляють гробницю, зроблять нову труну; тепер уже й красти нічого.
Але середульший Ноєвий син вигадливий, він може в будь-якій подобі заявитися раптом — ще через два десятиліття всідається він у зручне крісло радянсько- го керівника, «влади-визволителя», і спогорда на всіх споглядає: тепер він до скону буде правити світом... Польські могилки йдуть під бульдозерний ніж, пам’ятники і надгробки з поховань лягли у фундамент радгоспного свинарника, із землею зрівняли могилу Липинського.
Знову миготять десятиліття, трішки іншими стають люди.
Аж очима кліпати став середульший той Ноїв син, коли першого травня 1990 року діти з місцевої школи прийшли на колишні могилки і поклали квіти на місці могили Липинського: мало того, прийшли під прапором українським національним, що вперше тут по війні залопотів на вітрові. То нечувано, враз десь взялася міліція, інспекція у справах неповнолітніх…
Кому з нащадків сина того середульшого вдалось видряпатися вище по драбинці ієрархічній, тому ще лячніше ставало, буряковіли нащадки, бо не лякався люд уже погляду грізного, не зважав навіть на владні кпини:
Насипали в Затурцях курган і кажуть, буцім там Липинський похований…
І навіщо випинати ім’я його, що він був членом уряду УНР?
До чого тут метушня непотрібна? І хто вам давав вказівку на це?
Як з мішка дірявого, горохом сипалися докори та звинувачення.
Мітинг на кладовищі, зокрема й у пресі підневіль- ній, буде названо «зборищем», виступи люду небайду- жого — «галасом».
Пошкрябали по кишенях, повивертали їх рухівці тодішні, скинулися, хто що мав, найняли транспорт, вивезли сміття і впорядкували самі, без начальства, польські могилки.
То ще через роки на могилі В’ячеслава Казими- ровича постане пам’ятник, і приходитимуть люди, багато людей, з усієї України прибуватимуть, ще й з усього світу…
Родина Липинського надсилатиме матеріали до майбутнього музею, а після всенародного референду- му 1991 року пришле нову посилку для експозиції й напише:
«Хвилюємося разом з Вами за переміни політичні; добре, що маєте вже Незалежність, і бажаємо, аби це становище зміцнювалося. Напевно, ще можливі різні ситуації, під час яких буде важко. Наш народ теж переживав тяжкі часи, але ще й досі не все стабілізува- лося. Раді, що змогли зробити приємність тією посил- кою. Колись нам помагали, тепер ми. А прийде час, що й Ваш народ буде помагати іншим, які потребують. Так плине історія…»
І скаже на могилі у день роковин Євген Сверстюк:
На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роз- доріжжях України стоїть і стоїть той Дон Кіхот Славко, В’ячеслав Липинський…
…У переданні народному спомин лишився про похо- рони В’ячеслава Казимировича — ховали його як вір- ного своєї церкви, за католицьким обрядом. Коли ж проходила жалобна процесія мимо церкви православ- ної, весь люд висипав з храму та приєднався до неї. Ще
православні запитали дозволу в брата Станіслава Липинського, чи можна в дзвони бити, чи не буде то порушенням традицій та правил римо-католицьких.
Звісно, можна… Те йому не зашкодить, але, на жаль, уже й не поможе…
А коли задзвонили церковні дзвони, несподівано сталось таке, чого не було зроду-віку на пам’яті люду в жалобній процесії: як знімався в небесну голубінь той сумовитий передзвін, то коні, що везли катафалк з покійником, на коліна попадали раптом…
І хрестився подивований люд, нащадок Яфетовий, вражений незнаним досі знаменням, бо й твар безсло- весна, старі люди гадали, попрощатися в спосіб такий хотіла з людиною, чиє серце завше щеміло від болю землі, в яку зараз ішла; здавалося, хилитаючи гіллям, прощалися дерева у батьківському парку, які дітла- хом ще невмілим й невправним садити колись пома- гав; навіть птахи у високому небі голосом негучним прощалися з душею стражденною, інколи надто різ- кою, навіть колючою, але яка істинно до останнього подиху своїх дірявих і висхлих легень жертовно жит- тя земне віддавала задля краю, де «в зелені тонуть рідні мої Затурці, де однакову шепчуть молитву єдині діти Спасителя»…
Штрихи до окремих історичних постатей, організацій та друкованих видань
Бачинський Лев (1871–1930) — адвокат. Голова Української радикальної партії (1918–1930), посол до австрійського парламенту (1907–1918). У період ЗУНР — комісар Станіславського повіту, потім — віце-президент Національної Ради ЗУНР.
Білопольський Андрій (1892–?) — випускник Комерційного інституту в Києві (1918), український політичний діяч і публіцист. На Третьому військовому з’їзді в Києві (1917) його було обрано до Українського військового комітету. Член Української Центральної Ради. Один із засновників Союзу українських хліборобів у Бухаресті (1921), заступник голови Союзу. Від 1930 року — в Аргентині, де брав участь у заснуванні Союзу українських гетьманців-державників (СУГД), від імені якого видав 9 номерів неперіодичного журналу «Плуг і меч». Від 1956 року — в США, де брав участь у роботі Ліги визволення народів СРСР, т. зв. Паризького блоку. У 1973 р. видав 460-сторінковий трактат «СССР на фоне пришлого России» про безперервне продовження росій- ської історії та про монгольські впливи в державному будівництві царської Росії та тогочасного СРСР.
Болбочан Петро (5 жовтня 1883 — 28 червня 1919) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909). Під час навчання організував український гурток для поширення рідного слова. У Першу світову війну — офі- цер Тридцять восьмого Тобольського полку. Нагородже- ний орденом за виявлену хоробрість.
Після революції Болбочан активно розпочав організа- цію українських військових частин і допоміг у формуванні
Штрихи...
Першого українського полку імені Богдана Хмельниць- кого з частин російської армії. Сформував з добровольців П’ятого корпусу Південно-Західного фронту російської армії Перший український республіканський полк. Зго- дом Петра Болбочана призначено командиром полку.
У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан разом з частиною старшин з велики- ми труднощами дістався Києва. Хоча офіційного дозволу не одержав, сформував військовий підрозділ — Респуб- ліканський курінь. На чолі цього підрозділу П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшови- ків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реоргані- зовано у Другий запорізький піший курінь та приєднано до Окремого запорізького загону, командиром якого при- значили генерала К. Прісовського.
Співпрацював з Українською партією соціалістів- самостійників.
Після укладення Берестейського миру Окремий запо- різький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобід- ської України,
У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної Армії зі сходу.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Хар- кова полковника звинуватили у тому, що він залишив місто Червоній Армії без бою. 22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпу- сом. Його заарештували за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Ліво- бережному фронті (який згодом вдався до низки антиуря- дових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).
