Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
З плином часу зовнішньополітична кон'юнктура із просто несприятливої для України (країну втягнуто в непотрібну й виснажливу війну, її сюзерен порушує права і свободи громадян) стала відверто загрозливою. У разі перемоги Карла XII та його союзника, «альтернативного» польського короля Станіслава Лещинського Гетьманщину могли захопити поляки, підірвавши чи зруйнувавши козацький устрій. За умов перемоги Петра І і «законного» польского короля Августа II фактично зайняте українськими військами Мазепи 1705 року Правобережжя повернулося б під польську владу, а російський наступ на права і свободи Гетьманщини пішов би безперешкодно (як, зрештою, і сталося). За таких умов мав рацію відомий історик кінця XIX століття, німець на російській службі Олександр Брікнер (його важко запідозрити у прихованому українофільстві чи русофобстві), котрий у своїй «Історії Петра Великого» писав, що союз Мазепи з Карлом XII «був не більш неморальним, аніж союз, що його двома роками пізніше уклав молдавський господар Кантемір з Петром Великим проти султана», а спроба визволити Україну з–під панування Петра І «була героїчним актом».
Зауважмо, що Північна війна ставала чимраз обтяжливішою для всіх верств тогочасного українського суспільства. Йдеться не тільки про економічну експлуатацію Гетьманщини (постачання російської армії тощо). До царя і до гетьмана йшов постійний потік скарг щодо тяжких образ і збитків, які завдавали солдати Петра І місцевому населенню. Спроби ж царя припинити знущання його військ із українців особливого успіху не мали.
До невдоволень селян і міщан додавалися невдоволення козаків, які перебували у походах, завойовуючи своєю кров'ю славу та нові території для майбутньої Російської імперії. Геть нічим не можна виправдати факти безглуздої, звірячої жорстокості й варварського ставлення до козаків та навіть старшини з боку російських командирів. Такі факти траплялися з самого початку Північної війни — побої, вбивства з метою пограбування, крадіжки коней. Смертність козаків від хвороб, непосильної праці, знущань була високою, вона значно перевищувала козацькі втрати на полі бою. Інколи додому поверталися лише 45-50% особового складу козацьких полків. Окрім того, щорічні походи вели до занепаду козацьких господарств.
Усі ці факти переконливо свідчать про брак «дружніх» почуттів між українським населенням та різно- шерстною, нашвидкоруч набраною з найрізноманітніших соціальних елементів армією Петра І (яка робила все, щоб виправдати відоме китайське прислів'я «з гарного заліза не роблять цвяхів, гарна людина не йде в солдати»). Тому лукаві фрази про «захист спільної вітчизни», «віковічну дружбу народів», що її шукали всюди в російській історії — навіть на залитих кров'ю руїнах татарської Казані XVI століття, українського Батурина XVIII століття, та туркменського Геок–Тепе XIX століття — слід назавжди «здати до архіву», на відміну від справжніх складних перипетій міжнаціональних узаємин різних народів, які населяли Російську імперію. Водночас автор зовсім не закликає замінити один простенький міф іншим, із протилежним знаком, просто, вочевидь, почуття певної національної окремішності, що його демонстрували українці, страшенно дратувало і солдат, і офіцерів Петра І.
У такій важкій ситуації гетьман Мазепа — політичний лідер, відповідальний передусім за свій народ і його долю — мусив зробити все, аби принаймні забезпечити існування Української козацької держави у разі перемоги («цілком імовірної, як тоді здавалося» — Брікнер) Карла XII та Станіслава Лещинського. Фактично мова йшла про те, чи доживати вже літньому гетьманові свого віку «вірним підданим» царя і стежити за агонією козацької держави (радикальні реформи мали розпочатись після смерті Мазепи), чи спробувати повернути колесо невблаганної долі в інший бік. Звісно, вибір у Мазепи був. Скоріш за все, за його життя Петро не наважився б на серйозні порушення українських козацьких прав, але після смерті безнащадного гетьмана реформи явно пішли б прискореними темпами. Так що ті, хто звинувачують Мазепу в користолюбстві (це при його статках!) та жадобі влади (власне, чого ще не вистачало старому гетьманові з уже досить слабким здоров'ям?), навряд чи мають рацію.
Подальша історія занадто добре відома. Переговори гетьмана і шведського короля почалися ще 1707 року, проте жодних конкретних обіцянок сторони одна одній тоді не дали. Навесні 1708 року 33–тисячна армія Карла XII виступила з Литви і 16-17 червня переправилася через річку Березину (вікопомну для іншого великого полководця, котрий збирався вирішити «російське питання»). Головний план шведського короля, до речі, був навдивовижу схожий з тим, котрий згодом розробить Наполеон. Він полягав у тому, щоб, маючи Польщу за чинну оперативну базу, іти через Головчин — Смоленськ — Вязьму на Москву, знетронити Петра І (використавши, за словами польського резидента при Карлі XII Станіслава Понятовського, народне незадоволення царем), замінити його царевичем Олексієм і підписати з ослабленою Росією мирну угоду, яка забезпечила б усі права й інтереси союзників Швеції та самої скандинавської держави (щонайперше у шведській житниці — Прибалтиці). Гетьмана Мазепу цілком улаштовував такий план — шведи відсікали Україну від основних сил царської армії, корпус шведського генерала Крассау та війська Лещинського йшли на Україну, де Мазепа організовував повстання проти Петра І (після цілковитого звільнення України гетьман, за словами Орлика, мав намір «писать до Царского величества лист и в нем выписать все наши обиды прежние и теперешние, прва и вольностей отнятие, крайнее разорение и пагубу»). Можливою була й допомога татар, — за словами Кочубея, гетьман уже давно вів якісь переговори з ханом, зберігся також один з ханських листів до Івана Мазепи, датований кінцем 1705 року.
Отже, такий план давав гетьманові час і змогу для того, щоб підготувати український народ і військо до сприйняття ідеї союзу зі Швецією, врешті–решт просто проінформувати своїх людей — за умов перебування в Україні великих російських сил зробити це було неможливо. Зрадити могло і найближче оточення, як показала сумнозвісна «справа Кочубея». Не вдаючись тут у подробиці, зауважмо, що, на нашу думку, Василь Кочубей мав достатньо мотивів для написання свого знаменитого доносу, головним з яких, звісно, був не «український» чи «російський» патріотизм, або якась особиста образа, а звичайна жадоба влади.
«Справа Кочубея» змусила гетьмана відкрити деякі свої карти найвищій старшині (і то лише найвужчому колу осіб, котрим можна було довіряти — генеральному обозному Ломиковському, полковникам Горленкові, Апостолу й Зеленському). Старшина палко підтримала ідею контактів зі шведськими та польськими колами.
Цілком може бути, що «справа Кочубея» мала ще один наслідок д ля володаря України — вона розхитала його нерви, дещо під ірвавши впевненість у собі, у своїй політичній майстерності. Здоров'я гетьмана вже кілька років підточували різні хвороби, серед яких ми точно знаємо про подагру й артрит. Коли у вирішальний момент гетьман писав листи до царя та Меншикова про важкий стан свого здоров'я, це не була тільки хитрість досвідченого політика — лише потужним зусиллям волі Мазепа на якийсь час подолав власні недуги і «зірвався як вихор» назустріч шведському війську.
Тим часом становище шведів у Білорусії ставало дедалі важчим — зруйновані дороги, спалені села без запасів провіанту та фуражу, партизанські напади.
У непереможній шведській армії поширювалися епідемії, військо страждало від нестачі продовольства. Карл XII чекав приходу з Ліфляндії допоміжного корпусу генерала Адама Левенхаупта, з яким ішов величезний (7 тисяч возів) обоз, навантажений порохом, боєприпасами та провіантом, але той запізнювався. 30 серпня росіянам удалося розбити шведський загін під селом Добрим. Не маючи змоги пробиватися далі Смоленською дорогою, Карл вирішив наступати на Москву через Брянськ або навіть іще південнішим маршрутом, через Сіверщину. 21 вересня 1708 року шведи перетнули кордон Української козацької держави — були змушені це зробити, хоча це ламало увесь попередньо узгоджений з Мазепою план дій.
