Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗
— Я чекав саме такої зустрічі, — відмовив демон. — Людям притаманно ненавидіти жалюгідних братів своїх; як же ти повинен ненавидіти мене, коли я — найжалюгідніший з усіх живих! Навіть ти, мій творець, не терпиш і відштовхуєш мене, своє творіння, але ти пов’язаний зі мною узами, які може розірвати хіба що смерть одного із нас. Ти надумав убити мене. Але як наважуєшся гратися з життям ти сам? Сповни свій обов’язок щодо до мене, і тоді я виконаю свій — перед тобою та всім людством. Коли ти пристанеш на мої умови, то я облишу і їх, і тебе у спокої, якщо ж відмовишся, я потамую спрагу смерті кров’ю всіх твоїх близьких.
— Ненависне чудовисько! Ворог людства! Усі пекельні муки — замала помста за твої злочини. Проклятий дияволе! І ти ще докоряєш мені за те, що я тебе сотворив! Підійди до мене — і я загашу іскру життя, яку запалив так необачно.
Моєму гніву не було меж; я кинувся на нього, підбурюваний найгіршими почуттями, які тільки можуть змусить живе створіння бажати смерті іншого.
Він із легкістю уникнув мого удару та вигукнув:
— Заспокойся! Благаю, вислухай мене, перш ніж обрушиш гнів на мою бідолашну голову. Невже я мало страждав, що ти хочеш додати мені нових мук? Життя, нехай переповнене стражданнями, все ж таки дороге для мене, і я захищатиму його. Згадай: ти сам наділив мене міццю, яка значно перевершує твою; окрім того, я вищий за тебе на зріст, мої суглоби гнучкіші. Але я не буду битися з тобою. Я — твоє творіння, тож ладен покірливо служити своєму володарю, якщо ти сповниш свій обов’язок щодо мене. О Франкенштайне, чому ти справедливий до всіх, крім мене? А я ж бо більше за інших маю право на твоє правосуддя і навіть ласку. Згадай, адже ти створив мене; я повинен був стати твоїм Адамом, а натомість став грішним янголом, якого ти безпричинно позбавив усіх радощів життя. Я повсюди бачу щастя, тільки мені чомусь до нього зась. Я намагався бути лагідним і добрим, але жалюгідне становище зробило з мене демона. Зроби мене щасливим, і я знову стану доброчесним.
— Геть! Я не хочу тебе навіть слухати! Спілкування наше неможливе; ми — вороги. Геть! Забирайся — або поміряймося силами в сутичці, в якій один із нас повинен загинути.
— Як же мені розчулити тебе? Невже жодні благання не змусять тебе доброзичливо поглянути на власне творіння, яке молить зглянутися на нього? Повір, Франкенштайне, я спершу був добрим, моя душа палала любов’ю до людей; але ж я самотній, безмежно самотній! Навіть у тебе, мого творця, я викликаю лише відразу; чого ж мені сподіватися від решти людей, які нічим мені не завинили? Вони женуть мене й ненавидять. Притулок мені дають хіба пустельні гори, похмурі льодовики. Я блукаю тут уже багато днів поспіль; льодові печери, нестрашні тільки для мене, правлять мені за домівку — це єдине місце, звідки люди не можуть мене вигнати. Я радію цьому похмурому небу, оскільки воно лагідніше до мене, ніж твої брати-люди. Якщо б переважна більшість людства дізналася про моє існування, вони б учинили точно так само, як і ти: озброїлися і знищили мене. То як мені не ненавидіти тих, хто ненавидить мене? Я не піду на спілку з ворогами. Я нещасливий, то нехай і вони страждають. А попри це саме в твоїй владі зробити мене щасливим і врятувати людей від лиха — того лиха, яке ти сам породив і від якого не тільки твої близькі, а й тисячі інших можуть загинути — пропасти у вирі моєї люті. Зглянься на мене й не проганяй мене. Вислухай мою історію, а тоді пожалій або відштовхни, якщо вважатимеш, що я заслуговую на це. Навіть за людськими законами, якими б жорстокими вони не були, злочинцю дають можливість висловитися на свій захист, перш ніж засудити його. Вислухай же й ти мене, Франкенштайне. Ти звинувачуєш мене у вбивстві, а сам без жодного докору сумління готовий убити створену тобою істоту. Слава правічній справедливості людей! Ні, я не прошу помилувати мене, а тільки вислухати. Потім, якщо зможеш і якщо захочеш, знищ творіння власних рук.
— Навіщо ти нагадуєш мені, — сказав я, — про події, на саму думку про які я здригаюся і проклятим винуватцем яких визнаю себе? Проклинаю той день, коли ти вперше побачив світло, бридке чудовисько! Проклинаю руки (і цим проклинаю себе), що створили тебе! Ти завдав мені стільки горя. По твоїх словах я вже й не можу вирішити, чи справедливо вчиняю щодо тебе, чи ні. Забирайся геть! Звільни мене від свого ненависного вигляду.
— Ось як я звільню тебе від нього, мій творець, — мовив він, затуляючи мені очі своїми жахливими руками, які я тої ж таки секунди обурено відштовхнув. — І все ж ти можеш вислухати і пожаліти мене. Прошу тебе про це в ім’я чеснот, які й мені були притаманні. Вислухай мою розповідь; вона буде довгою та незвичною, а тутешній холод небезпечний для твого тендітного організму, тож ходімо заховаємося в гірській хатині. Сонце ще високо в небі, і перш ніж воно зайде за снігові вершини, щоб світити іншим країнам, ти про все дізнаєшся, а тоді вже зможеш поміркувати. Від тебе залежатиме, чи зникнути мені назавжди зі світу людей, щоб більше нікому не завдати страждань, або ж зробитися прокляттям усього людства і найперше погубити свого творця.
По цих словах він рушив через льодову пустелю, а я попрямував за ним. Я був занадто схвильований, тож нічого не зміг йому відповісти. Але, простуючи за ним, я міркував про все, що він щойно сказав, і вирішив хоча б вислухати його розповідь. До цього мене частково спонукала цікавість, а співчуття вирішило питання. Я вважав його вбивцею свого брата і бажав дізнатися, істина це чи наклеп. Крім того, я вперше усвідомив обов’язок творця перед своїм творінням і збагнув, що повинен був подбати про його щастя, перш ніж звинувачувати його у злодіяннях. Це змусило мене пристати на його прохання.
Ми перетнули льодове поле і видерлися на протилежну скелясту гору. Було холодно, знову почався дощ; ми увійшли в хатину, демон — із радістю, я ж бо — з важким серцем і занепалим духом. Я влаштувався біля вогню, що його розклав мій ненависний супутник, і тоді він почав свою розповідь.
Розділ 11
«Мені важко пригадати перші хвилини свого життя; ті події видаються мені невиразними, неначе я був у тумані. Дивне багатство емоцій нахлинуло на мене одразу: я водночас міг усе побачити, відчути на доторк, почути, понюхати, тож знадобилося чимало часу, перш ніж я навчився розрізняти свої відчуття. Пригадую, що яскраве світло змусило мене спершу заплющити очі. Але ж тоді мене огорнула пітьма, і я злякався; та я не встиг уповні відчути переляк, бо одразу ж знову розплющив очі — і знову стало ясно. Я кудись пішов, кудись донизу, і раптом мої відчуття кардинально змінилися. Спершу мене оточували темні, непроникні предмети, недоступні зору чи відчуттю; тепер я з’ясував, що в змозі пересуватися вільно, а будь-яку перепону здатен переступити або обійти. Мені було важко терпіти яскраве світло, тож я почав шукати тінистого місця. Так я опинився в лісі поблизу Інгольштадту; там я відпочивав поблизу струмка, поки не відчув голод і спрагу. Це вивело мене із заціпеніння, я поїв ягід, що висіли на кущах і розсипалися по землі. Я втамував спрагу водою зі струмка, а потому ліг на землю, і мене огорнув сон.
Коли я прокинувся, вже стемніло; я змерз та інстинктивно злякався самотності. Ще в тебе вдома я відчув холод і вдягнув дещо з одягу, проте він не міг захистити мене від нічної роси. Я почувався жалюгідним, безпомічним і нещасним; я нічого не знав і не розумів, я лише відчував біль з усіх боків, тому сів і заплакав.
Скоро м’яке світло залило небо, і це мене обрадувало. Я звівся на рівні ноги й побачив, що з-за дерев піднімається якесь сяєво. (То був місяць.) З зачудуванням я не міг відвести очей. Світло сходило повільно, але вже осяяло переді мною стежинку, і я знову взявся шукати ягоди. Мені було холодно, але під деревом я знайшов чийсь плащ, закутався в нього і сів на землю. В моїй голові не було жодної чіткої думки, я був цілком спантеличений. Я міг відчувати світло, голод, спрагу та морок; мій слух збагатився незчисленними звуками, нюх сприймав багатство нових запахів; але все це змішалося докупи. Єдиним, що я розрізняв ясно, був диск місяця — і на нього я з задоволенням спрямував свій погляд.
