Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Життєпис яблунівського колгоспника Хоми Прищепи дедалі більше потребує поважного ставлення: щоб можна було багато казать, та не було чого слухать. Або ж навпаки: щоб було що слухать, та не було чого казать. Поважне ставлення до життєпису Хоми не відмітає й іншого славнозвісного принципу — що то плести, коли не знаю що, й шкода того говорити, що не варити, й скільки вірьовку не плети, а кінця їй не буде,— та, либонь, пора перейти до діла насущного.
А діло насущне, так підказує інтуїція, потребує, щоб коло нього не тупцялись, як ватага підпилих механізаторів коло зачиненої яблунівської чайної, а відразу брали за роги.
Візьмемо це діло за роги: Яблунівка заговорила про те, що Хома Прищепа для своєї рідної жінки Мартохи чи то придбав у районному магазині господарчих товарів, чи то власноручно із заліза викував пояс цнотливості.
Для того, хто недочув або не повірив, автор повторює: перед своєю поїздкою до тієї гаспидської Америки старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок» надумав на свою жінку надіти пояс цнотливості. Ну ж, скажуть, в живії очі бреше, щоб оббрехати не тільки Хому, а й жінку його! А все, напевне, від заздрості, коли ото, розперезавшись, чоловік їсть і їсть чуже пригощання, сподіваючись розбагатіти, а насправді — щоб пузіти й перепузіти!
Мовляв, де ж це в наш час видано, щоб рядові колгоспники та зодягали на своїх жінок, теж рядових колгоспниць, та й пояси цнотливості! Українське село ніколи й не чуло про такі пояси, хоча від того невідання в українському селі не поменшало цнотливості.
Голова колгоспу Михайло Дим чухав у конторі свою ви- ту-перевиту кільцями кучериків потилицю: чутка є чутка, її не докажеш і не перевіриш. Досі про пояси цнотливості в їхніх краях не знали; на всяких нарадах по передачі передового досвіду теж не говорилось про пояси цнотливості. Про корми, урожайність, особливо про приховані внутрішні резерви точилось усіляких балачок чимало, а щоб про пояси цнотливості?.. Вже хотів зняти телефонну трубку, щоб подзвонити в сусідні колгоспи та розпитати про це чи то нововведення, чи то старовведення, та вчасно схаменувся: а коли його піднімуть на глузи? Либонь, ніяких інструкцій чи рішень про пояси цнотливості не було, то чи не краще сидіти нишком-тишком і ждати... По шапці за таке діло дати не повинні, бо по шапці дають за невиконання планів, за липову звітність, за окозамилювання, за фальшиві документи. Ну, може, при нагоді посміються, довідавшись про таку придибенцію, але чужий сміх не повинен довести до інфаркту.
Яблунівське жіноцтво, яке завжди знає більше, ніж є, зовсім не здивувалося з чутки, начебто Хома зодягнув пояс цнотливості своїй рідній жінці Мартосі. Чи то жіноцтво вже так звикло нічому не дивуватись у нашому житті, чи то вже так було надивоване, що для нових здивувань не вистачало ні часу, ні здоров’я, проте цю новину зустріло спокійно. От якби в промтоварний магазин підкинули ходові товари — тоді б втратили спокій, паніку зчинили, колотнечу, гвалт, ажіотаж, а чого, скажіть, панікувати чи гвалтувати, коли Хома підперезав свою Мартоху поясом цнотливості? Повернеться з Америки — й зніме, а нашим жінкам не звикати до будь-якого одягу. Хіба чунів із синьої, чорної та червоної гуми не носили, хіба з солдатського галіфе не шили собі спідниць, хіба з парашутного шовку не спроворювали такі блузочки, що однорукі чи одноногі інваліди очей не могли відірвати, а що вже там казати про хлоп’яків, у яких тільки вуса посіялись і на плечах яких лежала вся колгоспна робота? А тут якийсь пояс цнотливості із замочком, ключик од якого полетить в Америку...
— Ото все через шалапутного робота Васю,— здогадалось яблунівське жіноцтво.— Підміняє Хому на фермі ота техніка, то, звісно, захоче підмінити Хому коло Мартохи. І хоч Мартоха наче фортеця, але краще фортецю взяти на замок, щоб не сушити собі голову аж в Америці.
Робот Вася, перекочуючись по селі на ногах-шарнірах і посвічуючи голубуватими індикаторами, вставленими в зіниці очей, прислухався до тих балачок упівуха й ще нижче насовував на випуклого лоба кепку-восьмиклинку. Своїм хитрим виглядом наче казав, що коли невсипної роботи на колгоспній фермі не злякався, то тим паче не злякається й пояса цнотливості. Навіть замкненого на замок. Навіть якщо ключик від замка випаде з авіалайнера і потоне на дні Тихого океану або ж опиниться в череві кита, в утробі восьминога.
Отож коли з Мартошиного пояса цнотливості не здивувалось яблунівське жіноцтво, то авторові нічого не зостається, як перестати дивуватись. Перестати дивуватись і приступити до зображення подій не менш чудних, котрі, однак, можуть знову ж таки здивувати самого лише автора, більше нікого.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,
де мовиться про анонімні доноси, які в неправдивому дзеркалі показують Хому, котрий начебто
є кривою гілкою не того, що слід, генеалогічного древа
Тепер, коли на тваринницькій фермі замість Хоми трудиться робот Вася, чиє чоловіче достоїнство явлено світу не без наруги та знущання, тепер, коли на Мартоху зодягнено пояс цнотливості, про який у наших краях не чувано,— отже, тепер, здається, з чистою совістю можна відправляти Хому Прищепу до Америки, раз вона йому таким більмом на оці стала, раз так приспічило.
Інший автор — менш досвідчений, котрий ще не зловив, а вже скубе, которий говорить гоп, ще не перескочивши,— так би й вчинив, мало піклуючись як про долю Хоми, так і про свою подальшу долю. Проте нам, либонь, не варто вподібнюватись до того лошати, що гасає без діла коло кобили, яка все-таки бігає за ділом. Хай там хоч горохом об стіну, а ми своєї правитимем, але ж правитимем, тричі змірявши, а раз відрізавши, намагаючись триматися за гриву, а не за хвоста!..
Отак будь-хто гляне у вікно надвір і одразу вкмітить, що надворі стоїть космічна пора, а не якась інша, що ця космічна пора ще й атомна. А що вже казати про науково- технічну революцію, яка так і кипить, так і звершується, не засинаючи й на хвильку. То тільки упереджений і недоброзичливий автор може говорити, що старі баби, повсідавшись увечері на лавочці за ворітьми, розмовляють про горщики та баняки, про Химині кури та болячки. Дзуськи! Баби розмовляють про хокей і футбол, про Родніну й Зайцева, про електронно-обчислювальні машини та золоту лихоманку на валютних біржах Лондона, Парижа, Нью-Йорка й Буенос-Айреса.
Та ми погрішили б проти святої істини, стверджуючи, що всі сучасні сільські баби. Авжеж, не всі. А ті, хто має інститутську чи університетську освіту й вийшов на пенсію. Бо не в кожного психіка може вгнатися за такою вертихвісткою, як науково-технічна революція. У когось відстає — і психіка подеколи їде на возі, де колеса змащено коломаззю, й мораль іноді сидить у запічку, а не на барвистій софі єгипетського виробництва, й етика тупцяє босоніж, а не грімкотить по сільській вулиці на височезних дерев'яних підошвах такого новомодного взуття, як сабо!
Звісно, якби був сам білий, то не чорнив би другого, але ми тут зовсім не прагнемо кинути тінь на науково-технічну революцію чи очорнити чиїсь мораль та етику. Оскільки ж серед наших героїв багато таких, що кажуть правди не на гривню, а на всю калитку (навіть якщо калитка та порожня!), то й ми не сміємо оминути правди, яка розмислу потребує чи й не потребує...
Річ ось у чому. Коли тривало велике історичне мовчання Хоми, коли в селі появився робот Вася й коли яблунівський поговір зодягнув на Мартоху ніким не бачений пояс цнотливості, підпільно звершувалися й інші події, котрі спливли па поверхню саме тоді, коли цей пояс цнотливості в умовах Яблунівки так міцно оперезав Мартошині стегна, що міцніше не опережеш. З'ясувалося, що якийсь лицар пера й каламаря день у день писав анонімні доноси на Хому Прищепу до правління колгоспу. Звісно, з метою перешкодити його поїздці до Америки. І начебто в колгоспній конторі набралося стільки анонімок, що скоро вони плавом попливли по Яблунівці так, як у горах повзе снігова лавина: листоноша Федір Горбатюк, згинаючись у три погибелі, щодня приносив величезну поштарську сумку цих доносів, мимоволі обертаючись на двогорбого верблюда.
