Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗

Квадратовий кіт

Цей кіт не такий, як усі. Це дивовижний і рідкісний кіт. Невідомо, щоправда, чи він один такий, чи це ціла порода, бо якщо порода, то, мабуть, вже кимось описана. Оскільки мені про це ще нічого невідомо, то зупинимося на такій версії – це останній з великої породи квадратових котів, яка вимерла за незрозумілих обставин.

Бо й справді! Чого б то було їм вимирати? Ну, квадратові, ну, в глечик зі сметаною не влазили, ну, неповороткі. Але щоб через це вимирати? Мало хто нині квадратовий. Наприклад, я в душі абсолютно квадратовий. Назовні циліндроподібний, а от всередині… Усі ходять і прицмокують язиками: який же ти циліндричний! А я ж чудово знаю, що всередині я квадратовий. І думки в мене квадратові. І мрії. І наміри. Уява теж. Інакше як би я міг сприйняти квадратового кота? Я би просто не звернув на нього уваги. Мало які квадрати на дорозі валяються!

Зустріч з останнім квадратовим котом вивела мене з рівноваги. Я зупинився і почав його вивчати з метою написання трактату.

Тим часом квадратовий кіт поводив себе дуже спокійно і, здавалося, не звертав на мене жодної уваги. Зрештою, упевнитися в цьому я й не міг, бо не бачив його очей. Та й не тільки їх, а й цілої морди. Вся вона була в квадраті. Не видно було й хвоста, за подригуванням якого вдалося б зрозуміти, як він ставиться до мене. Ані вух, ані лап – чорт знає що. Переді мною лежав суцільний квадрат, який нагадував лише квадрат, але я був упевнений, що це не простий квадрат, а квадратовий кіт, хоча він нічим не відрізнявся від буденного квадрата. Він навіть не нявчав, а лежав непорушно, мов зужита запчастина якогось механізму.

Небо заволокли хмари, і я зрозумів, що докінчити обстеження квадратового кота в природних умовах мені не вдасться. Я схилився, підняв його і, обережно склавши вчетверо, заховав до кишені. Тепер це був зовсім маленький квадратик, який лежав собі покірно і грівся теплом мого тіла, наче звичайна картка паперу.

Коли залопотіли од вітру дерева, загримів грім і перші краплі дощу упали на мене, я кинувся бігти. Та було вже пізно – небо

розкололося, і злива затопила світ. Заки я добіг додому, то вимок, як хлющ. Вдома я вийняв з кишені квадратового кота і з жахом побачив, що він перетворився на мокрий зіжмаканий шмат паперу, який миттю розлізся у пальцях. Розпачу моєму не було меж. Можливо, саме такі почуття охопили Дарвіна, коли він випадково роздушив останню зелену клінклю, сівши на неї у джунглях Бірми.

1990

Книга буття від мухи

Ця земля не має назви і росте на ній замість винограду руде волосся, в якому можна загубитися навіки.

Тут птахи повзають пісками, волочачи за собою гнізда, і дикі свині щебечуть на гіллі споловілих рук. Руки густими гаями ростуть вздовж річок, що витекли з мого рота. В річках плавають різнобарвні язики і ляскають хвостами, аж розлітаються бризки.

Самотній вуж на березі з вудкою просиджує цілими днями, ловить ті язики й висушує. Поруч біля нього слоїк повен привабливих слів. Язики клюють дуже охоче на слова. Правда, це мертві слова, що вже вийшли з ужитку і належать до мови, якою ще мати мене заколисувала. Та язикам байдуже.

На цій землі на лугах цвітуть люди. Щодня прилітають круки, збирають з них мед і відносять у чорні вулики. Люди під осінь відцвітають і сохнуть. Приходить тоді коса і скошує їх, лишаючи тільки голу стерню ніг.

Та на весні луги знову цвітуть, і з вух розквітлого народу скрапує золотий мед. Часом його так багато, що він заливає місто, яке розкинулося неподалік.

Мухи, які у ньому живуть, змушені вилазити на дахи і перечікувати повінь.

Колись давно-давно мед затопив нашу землю, лише одна праведна муха, збудувавши ковчег зуміла врятувати себе і дати нове життя.

Потім її посадили у пляшку, і всі приходять до неї, щоб подивитися, як виглядала їхня праматір.

Муха зсохлася до невпізнання. Лапки й крила давно відпали, і нагадує вона тепер маленьку грудочку болота, яку хтось виколупав з-під нігтя.

Часом з'являються поголоски, що це зовсім не та муха, яка збудувала ковчег, бо та вже давно розсипалася. Але, можливо, ці поголоски пускають самі працівники мавзолею, щоб підігріти інтерес відвідувачів.

1983

Досліди

Львівський художник Юрко Кох перш ніж що-небудь малювати уважно вивчав об'єкт. Нехай це буде навіть маленька нікудишня комашка, така, що й плюнути нема куди, а він все одно – візьме покладе на чисту серветку і під лупою вивчає її, як Гумбольдт.

Години через дві він починає відривати комашці ніжки, потім крильця, потім вусики, видовбує голкою очі, вставляє їй в задок тоненьку стеблинку споришу і надуває нещасну комашку до розмірів сливи.

В цей момент з'являється Ольга, перша дружина художника.

– Олю, хочеш чорнослив? – цікавиться він.

– В чоколяді? – цікавиться Ольга.

– Еге, в чоколяді, ги, ги-ги, – тішиться Кох і кладе їй у ротик роздуту комаху.

А Ольга – хрум, хрусь, плям, плям – і їсть.

Потім Кох іде в підвал, ловить павука, приносить, кладе під скло і продовжує вивчення.

Якось Ольга знічев'я сказала:

– Може б ти і мене намалював?

– Для цього я повинен тебе дослідити.

– Хоч зараз, – сказала вона, роздяглася і лягла на скляну поверхню.

– Добре, – рішуче відказав Кох і подався у підвал за пилкою.

1991

Легенди

Легенда

Зазвичай вони об'являлися в старій густій вербі. Спочатку тільки шелест, тільки шепіт, шемрання… потім мигтіли долоні і тонесенькі пальці. Наче грав хтось на фортеп'яні, бо згодом і шелест уже нагадував музику.

Вони ховалися в листі. Ми помічали часом їхні очі – здивовані й сміхотливі. Або вуста.

Коли ж ми розсували зелені штори верби і намагалися їх побачити, вони зникали, а шемрання влягалося.

Чорне дупло верби зяяло пусткою і гнівом. Ми тицяли в нього палками і розбігалися з вереском, коли зачували розлючене кректіння.

Їм було важко до нас призвичаїтись.

Коли вони вимерли, ми враз відчули себе дорослими і теж почали вимирати.

1987

Праісторія

Ті, що жили колись на землі, були диваками. Будовою своїх тіл навіщось наслідували будову всесвіту.

Одні з них мешкали собі в колінах, інші в ліктях, шлунку, або в п'ятах. Ще інші у вухах і носах, в очах чи під язиком. А були й такі, що облюбували собі місце в грудях за ґратами ребер, у непрохідних лабіринтах кишок, у руслах жил, або в карцері черепа.

Кожен вважав батьківщиною якусь частину тіла і в ній вирощував свою істину.

Ті, що мешкали ніде, – були ніким. Ніщо не могло розмножитись.

Оскільки ж їх було багацько, а істина таки одна, то вежа з черепів одного разу розсипалась і поховала усіх.

1980