Нація - Матиос Мария Васильевна (книги полностью .txt) 📗
А коли вмер Данило (а вмер він із суботи на неділю) й не було труни, Данилиха прийшла до нас зичити. То ми й позичили дідову, а заодно Данилиха й наші стакани взяла. Потому нам цілу зиму за стакани молоко носила, коли наша корова тільна була.
Але скажу тобі, дочко, від Данила вернули труну коротшу й вужчу, так що, боронь Боже, чого, мій дідо був би не помістився в неї. Точно, тиснула була би йому плечі, та й ноги мусів би згинати в труні. Кому то треба, таке ґаздівство? Ти ж помниш, який мій господар плечистий був…
— А що було з першою труною? — питаю Юстину.
— Як що було?! Поклали головиху в труну та й без панотця поховали, сердешну, преч би ся казало, свят-свят. А до місяця головишин чоловік зробив другу та й віддав нам пофарбовану. А потому, коли вже можна було, взяли панотця та й запечатали гріб головисі, а її чоловік неділя в неділю — цілий рік — служби наймав та парастаси робив. Гріхи її давні замолював.
— А та труна, що була закоротка, що ви робили з нею? — питаю Юстину, допомагаючи їй перевертати на паркані речі з домовини. Усі вони, сухенькі, акуратні, деякі — зовсім нові, деякі — зжовтілі від часу, якось ненав'язливо нагадують про щось таке, про що я ніколи не думаю, але про що впродовж багатьох-багатьох років не втомлюється розказувати Юстина.
— А що мали робити? Десь до року після Данила умер Фіцик-молодший, пам'ятаєш, він усе весіллями ходив та в скрипку грав? Його ніхто не запрошував, а він сам ходив і за весільний попоїдок три дні гостям за столом до співання грав, та так добре, що ліпше від музикантів, то музиканти часом наганяли Фіцика, аби ґазда не видів.
Ого-о-о… Відіграв своє Фіцик, уже верба виросла йому в головах. Іван Дмитрюк женився, то грав той Фіцик так, ніби чув, що більше не буде: гості не хотіли з-за стола до танців виходити. Видко, недобре йому стало, то він вийшов за весільну браму й умер тихонько під сусідським парканом, другого дня знайшли Фіцика, а він ту скрипку із рук так і не випустив. Із скрипкою й поховали. А жив так бідно, що не було в чому ховати. То дідо дав оту коротку труну. А Фіцик-старший потому з кимсь договорився, то зробили вже людську, акурат у ріст мого дідика труну вернули.
…Я тобі, дочко, скажу, що то є вели-и-ике діло — смертечка наша. І все воно якось тасується кимсь над нами… А-ну, дивися, верстак мого діда — Сава. Що вже охотник до жінок був — то раз. Але й охотник до звірини також був такий, що не дай Боже! Ззамолоду, хлопцями, вони з моїм дідом щотижня разом полювали, а коли ми женилися, то я свого відговорила від тої охоти, бо дуже багато звірини гинуло від кулі. А часом як недобре поцілять, то що вже ті олені мучилися, як сукровицею сходили, поки дух спускали…
Дід мій мене послухав, а Сава до смерті полював і так, і инак — і на козуль, і на бабинський запах. У шістдесятку ще дитину зробив якійсь бойкині, що пристала була з ним жити, а потому так і забралася в свою Бойківщину з Савовим хлопчиком і зберкнижку забрала, та то, кажуть, якась така книжка була, що будь-хто міг ті гроші з пошти забрати, лиш треба було показати книжку. Ото розумна бойкиня була… А ще розумніша, як таки забрала з пошти Савові грошики, то може, й не пропали, як у нас у всіх.
Ну, то розказую тобі, що вмер Сава, а бойкині вже не було, то ховали його старші онуки. Си-и-и-роти, яку гризоту мали! Труна була добріська, але як зачало увечір тіло гнати та гнати, а до ранку вже так вигнало, що мусили кришку забивати, а воно жене та й жене, сукровиця з-під кришки капає, сморід у хаті стоїть. Фамілія плаче, сусіди кажуть ховати, три панотці відспівують, а воно не помагає. І залізо під труну клали, й ноги перев'язували. Хто що знав, то казав і то робили, а не помогло, покойному. Другим помагало, а йому — ні. То так зранку другої днини й поховали, як якогось жидюка, преч би ся казало. Уповідали, що навіть із гробу сукровиця точилася. А все, дочко, ота охота. То убита звірина ще довго кров'ю з Сави виходила… Це кажу тобі, й аби ти це знала: живе — навіть коли воно звірина, все Таки живе й жити хоче. І навіть за скривджену звірину гріх маємо, а що вже казати за людину?!.
Боже, який мені розум Господь дав, що я свого діда відмовила оленів бити! То дідик мій лежав у труночці, як ангелик файний. А що був сухонький. А личко гладеньке… Е-е-е, Господи, най легко спочиває, а нам його згадувати.
— А що, ви вже труни більше нікому не позичали? — перемовчавши, питаю Юстину.
— Ми не позичали?! Та дванадцять раз мою позичали й вісім разів дідову. Я вже лиш від того року сказала Дмитрикові, що отут зі мною живе, щоби якось дав знати в селі, що вже більше мою домовину зичити не будемо, бо я розслаблася, то все може бути. Виджу, що дні мої пораховані.
А діти зробили дуже добру труну, ду-у-уже добру, скажу тобі, дочко. Вифарбували по-моєму. Видиш, як лялечка стоїть моя хатка. Другі думають, що їх хатка та, що три поверхи має, або та, що на чотирьох колесах їде, а воно, дочко, ні. Оце наша найголовніша хатка, що порохи в ній тепер протираєш.
Добре по кутиках витирай, аби ніде не лишилося, бо якби нагло вмерла, а діти в горю будуть плакати, то ще поховають бабу в труні з павутинням, а потому, що люди будуть говорити?
…Ну, то вже тепер ніхто й не приходить зичити. Тепер є в кого в селі позичити. Багато собі труни поробило. Були такі, що зробили, — та й зичити нікому не прийшлося, бо вже самому треба було.
А оця моя домовинка, відей, найстарша в селі. Двадцять п'ять років — це не день. Але хіба вгадаєш, коли тобі дорога до неї простелиться? І так про душу не дбаємо, все в тіло та в тіло. А то й про смерть варто хоч раз на рік подумати.
Колись-то старі люди, дочко, навіть день свої смерті знали. Ото могли прилагодитися так, як треба. Мій тато покійничок, земля йому пером, устав удосвіта, походив по подвір'ю, навідався до худобини, обійшов городи та й зайшов до хати, припав на коліна, виказав «Отченаш». А ми малі були, ще спали в запічку, чуємо, як тато кажуть до мами: «Давай, жінко, мені сорочку, неси свічку, бо буду гинути зараз». Мама сплакала, кинулася в комору, винесла товсту кручену свічку, дала татові перебратися. Тато як ліг на лаві під вікном, то так і не встали більше. Ми думали, що заснули наш тато, а тато заснули навіки.
Але ж бо наш тато заслужив такого знання — дня й години свої смерті. Бо тато говів всі говіння, в свято не робив, не лихословив, ворогів не наживав. Маму не бив. Дітей на стороні не мав. Любасок також. Людей не шахрував. Сповідався два рази на рік, бідного не обідив, з каліки не засміявся. Молитовні книжки все неділями читав і нас учив. Видиш, уже геть стара, на Покрову мені дев'яносто без двох років буде, а я ще потепер Святе Письмо й діточі казки без окулярів читаю.
…А що мала покойна Варвара Білейчучка з Білого Потока? Та не так Варвара, як її фамілія? Відумре бабинка — й оживає. Відумре — й оживає. Поклали на стіл, склали їй руки, засвітили свічку — а вона, покійниця, відкриває очі й силується сісти. Гай, було так два чи три рази за день Божий, то аби нарешті спокійнилася, діти наймали в дванадцятьох церквах служби. Бо де то таке було, щоби так людина каралася?
А все, дочко, гріх-и-и-и. Бо й мольфарила, й ворожила. А що мстива була покійниця, а скупонька, най Бог хоронить! Бувало, бідний прийде в хату та просить кусень хліба, а вона, як утвориться, та так, як та брама, що навстіж: «Було добре робити, то мали би'сте свій хліб, а ні по чужих хатах старцювати». Не один з її хати голодний та без води пішов.
…Гай, дочко, будемо збирати речі мої з паркана, поки ще порохи на вулиці не збиті, а потому ще тут погріємося на сонечку. Кісточки мені ломить дуже, то, може, ще сонечко вигріє.
Казала мені Тонця поміняти ці траурні пов'язки на руки, але так їх ні разу за двадцять п'ять років і не поміняла. Шкода викидати, а зичити не будеш. Вони такі, як були, чорні. А чорне є чорне й через сто років.
А рушники ці маленькі — це на вінки. Чужі люди з вінками прийдуть, домашні вінки куплять, внуки, правнуки, та й я скрізь на похорони ходила… Набереться з п'ятнадцять-двадцять вінків. То тим, хто буде їх нести, треба щось дати? Треба.
