Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Майте на увазі я не по ЦИХ справах!!!
І, трохи віддихавшись, додала офіційним тоном:
І ще одне. Ви просилися до середини червня вже майже середина!
Вона з гуркотом зачинила двері.
Я принишкла.
Мене паралізувало від сорому. Якби могла кинулась би в кінець двору, ЗА межі всього цього абсурду, й ніколи б не поверталася!
Але я лежала гола і закам'яніла під вологим простирадлом і кров стукала у мої скроні я чула тільки шум в голові.
Звісно, що ще вона могла подумати?!
Мабуть, я б подумала те саме...
Мені час забиратися звідси, це вона досить чітко дала зрозуміти. Тому треба опанувати себе ще на кілька днів. Як кажуть, позичити очі в Сірка і протриматися до кінця.
Слух почав поволі повертатися, кров уже не так вирувала, розколюючи голову навпіл.
Я прислухалась до розмови, що долинала з кухні. За сніданком вони обговорювали мене, голоси були неприязними і різкими.
Мені це не подобалось з самого початку! говорила вона. Мало того, що взяли її як квартирантку, так вона ще хоче в ліжко затягти! Збоченка якась! Я таке вперше бачу. І, чесно кажучи, розгубилась. А ти не перебільшуєш? пролунав його голос. Ти у нас дівчинка з фантазією… Та куди перебільшувати! Я ж кажу: вхопила мою руку і давай… Якби не вирвалась точно кажу: затягла б в ліжко!
А ти і рада!
Кретин! Який же ти кретин. Я поки що нормальна людина! Це, може, ти був би радий… Май на увазі, я бачу, як ти на неї дивишся!
Знову починаєш?
Ти перший почав.
Я скоро збожеволію від твоїх істерик!
А що я такого сказала?! Що?
Повторити?..
Все, що ти можеш повторити, я вже чула. Облиш. Зараз не про те йдеться.
А про що?
Про те, що мені ця квартирантка не подобається. Яке таке майбутнє вона планує? Ти чув про таку науку?! І, до речі, не хотіла тобі говорити, але Вєрка бігає до неї в кімнату! Чого вона її вчить?! По-моєму, треба в міліцію заявити. Віддамо їй ті джинси і касети нехай задавиться! і напишемо заяву. Нехай перевірять, хто вона така! Така перспектива мене зовсім не влаштовувала. Звідки сили взялися я рішуче підвелася, натягнула джинси і вже досить брудний топ, розчесалась, навела на обличчі «бойове розфарбування». Рвучко розчахнула двері і увійшла до кухні з суворим діловим виглядом. Вони принишкли, мов діти.
Доброго ранку, сказала я. Дякую за турботу. У мене сьогодні і завтра важливе засідання. Певно, знову залишусь в інституті. Сподіваюсь, потерпите ще кілька днів?
Я суворо посміхнулась, і вони зніяковіли, напружено гадаючи, чи чула їхню розмову. Розтягли губи у вимушених відповідних посмішках.
Живіть… промовила вона, не дивлячись мені в очі. Але скоро ми вирушаємо у відпустку, тож самі розумієте…
Так, звісно! Я вас не затримаю. Мені лишилося три дні.
Я махнула рукою і пішла до виходу.
Вони дивились мені в спину і мовчали.
Певно, не сьогодні-завтра доведеться відповідати, хто я така і якими справами займаюся. І тут вже джинсами та касетами не відкупишся!
Вийшла у двір з тим же відчуттям, з яким щоденно втікала з дому Ніка. Відчула полегшення і належність лише самій собі.
Напливами поставали переді мною картини, котрі я ще не могла з'єднати в одне ціле.
…Ось нас семеро. Семеро дівчаток, що сидять на лаві неподалік від арки і лузають насіння, переповідаючи кожна по-своєму якийсь індійський фільм про любов. Говорять про те, звідки беруться діти і яким чином цілуватися, аби не потрапляти носом у ніс, адже це виглядає кумедно. Про те, як добре було б вирости і вийти заміж за індійця, що має слонів і живе в палаці.
Точно так воно і було!
Я згадала, як ми голосно обговорювали ці теми, бовтаючи ногами і загрібаючи ними пил упереміж із купою чорно-білих лушпайок.
Незнайомця побачили одразу, щойно він з'явився в тіні арки, що вела в наш двір. Він був одягнутий в довгий чорний плащ і капелюх з широкими крисами, з-під яких вітер висмикував доволі довге сиве волосся. Незнайомець ішов, уважно розглядаючи нас. І посміхався.
Ми сильніше забовтали брудними п'ятами, з цікавістю зиркаючи на перехожого. Після перегляду індійського фільму кожен незнайомець здавався нам романтичним і таємничим прибульцем з іншого великого! світу. Кожен ніс за плечима шлейф пригод.
Коли він наблизився, ми загигикали. Ми хотіли, аби він швидше проминув, тоді ми змогли б дати волю своїм фантазіям, висунути версії щодо його життя, позмагатися у спостережливості, обговорити його одяг і зачіску. Але незнайомець зупинився навпроти лави і почав розглядати нас так само, як ми роздивлялися його. Ми зніяковіли. Припинили бовтати ногами і випльовувати лушпайки. Я навіть ковтнула одненьку… Він пройшов повз наш ряд, як уздовж овочевого прилавку. Ніби товар вибирав ось помідор, ось кавун, ось лимон.
Ковзнув таким поглядом по Марині, Соні, Галі, Свєтці, Ольці, Павлині…
Зупинився переді мною і почав розгойдуватись на п'ятах назад-вперед, з усмішкою спостерігаючи, як я давлюсь лушпайками, аби не сплюнути їх йому під ноги.
Шкода… нарешті промовив він тихо.
Так тихо, що його могла чути лише я, і те дослухаючись. Я знала, що спілкуватися з незнайомцями погано і небезпечно, але усе ж таки напружила слух, бо від незнайомця гарно пахло і голос у нього був зовсім не такий старий, як його волосся…
Шкода… знову промовив він.
В цю мить птахи з галасом здійнялися з дерева, а я аж підскочила на лаві настільки цікаво було почути, про що він шкодує, щоб потім розповісти це подругам.
А він пробурмотів щось тривожне і незрозуміле.
Парочку сторіч тому за тебе змагалися б найкращі лицарі світу, віддаючи за один твій погляд все своє багатство, сказав він. А нині ти сама будеш заробляти на себе у поті чола свого, не розуміючи, наскільки багата. Адже ти не схожа на інших. Що за несправедливість?! Але тобі воздасться. За ці сині вогні, якими ти блимаєш, зупиняючи човни… Я б украв тебе, але надто старий для пригод. Ніколи нічого не бійся. І шукай своїх.
Він швидким рухом поклав руку на мою голову, потріпав по маківці і пішов далі, похитуючи головою, ніби продовжував говорити сам із собою.
Я не знала, що робити, як поводитись, і виплюнула цілу купу насіння собі під ноги. І помчала додому, аби уникнути розпитувань завмерлих від цікавості дівчат.
Відчувала, що в мені щось змінилося, і не могла зрозуміти, що саме. Дорослий незнайомий чоловік говорив зі мною, і кожне слово було схоже на дотик, що ним він майстерно перебрав усі мої нутрощі, лишивши їх світитися всередині тіла, мов я стала прозорим морським світляком.
Звідтоді я почала стежити за собою, ніби в мені дійсно оселилася інша людина спостерігач і літописець моєї «інакшості».
Спочатку ретельно досліджувала, чи не помиляюсь, обережно розпитуючи подруг про те, чи відчувають вони те саме, що відчуваю я.
Зі здивуванням, яке згодом проминуло, я дізнавалася, що ніхто з них…
…не бачить карту світу на корі старих дерев,
…не чує музики, коли довго лежить навзнак, дивлячись в небо (власне, ніхто з моїх подруг так і не робив),
…не розмовляє з водою,
…не шукає серед опалого гілля чарівну паличку,
…не нанизує стиглі вишні на нитку перед тим, як їх з'їсти, тримаючи високо над собою, щоб бачити, як від них відходить червоне сяйво,
…не пив росу з листя латаття,
…не вітається з дощем,
…не обмазує білою глиною ноги, вдаючи, що це чарівні чоботи,
…не розглядає свої пальці на нозі, котрі (якщо довго дивитися!) нагадують окрему істоту,
…не відчуває шаленого безупинного тремтіння всередині, коли ходить краєм моря,
і нападів щастя, котре пронизує тебе гарячими променями навіть тоді, коли на вулиці йде дощ…
Вирости і вийти заміж ось дві мети, які мали мої подруги: Марина, Соня, Галя, Свєтка, Олька, Павлина...
Навіщо, питала я, і вони відповідали: щоб надягати нарядні сукні на свята, йти по вулиці поруч із чоловіком, готувати вечерю і щороку знаходити на городі немовлят.
