Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

– Ой, де там, дитино… Я такого вже не згадаю, – знітилася Яворівська.

А Валька пам’ятала. То було теж після всеношної, років із двадцять тому. Себто Валька мала більше літ, ніж її Максимко, коли питалася про Пасху. Та не секрет, що діти швидше доспівають, аніж їхні батьки. Розвій, бач!

Тоді бабуся повідала Вальці історію про вихід євреїв з Єгипту, де вони багато літ мучилися в рабстві. Господь мав намір вивести їх з неволі й оселити на іншій землі. Однак єгипетський фараон не забажав відпускати юдеїв: вони ж бо його робоча сила! Через це послав Бог на єгиптян аж десять страшних кар: вода почала обертатися на кров, сипав невблаганний руйнівний град, кружляла зграями сарана, що й донині дошкуляє, шкодить сільським посівам… А після того, як фараон однаково не відпустив євреїв, Мойсей попередив його про останню, найжахливішу, кару – смерть усіх єгипетських первістків. Ця кара мала змусити фараона відпустити ізраїльтян. А щоб не нашкодити юдейським перво-рідням, щоб знати, де вони мешкають, кожна єврейська сім’я мала помазати одвірки вхідних дверей кров’ю жертви, яку первосвященик приносив за свій народ. Тоді ангел Божий, убачивши кров’яний знак, проминав би оселю.

– Почувши про таку кару, фараон відпустив євреїв з Єгипту, – закінчила Валька цікаву оповідь. – А слово «пасха» означає «пройти мимо», «проминути». Відтоді євреї щороку відзначають це свято як символ звільнення від єгипетської неволі.

– Тепер ця назва має ще й новозаповітне значення, – доповнила внучку баба Дарина. – Воно означає «пройти повз смерть». Ісус, воскреснувши, смерть здолав. Отож кожен, хто вірує в Христа, може пройти повз смерть і мати життя вічне.

– А Великдень – чому? – скориставшись із нагоди, поцікавилася допитлива Оленка.

Ця дівчинка завше уважно слухала будь-які оповідки про Бога. То була її найулюбленіша тема! І, маючи вельми добру пам’ять, Оленка ділилася почутим з учителькою українською мови та літератури. Хоч як дивно, але саме Людмила Никонівна була їй за найближчу подругу (після матусі, звісно). З однокласниками Оленці не було про що балакати: вони здавалися їй надто маленькими й нецікавими.

– То християни так назвали Воскресіння, бо вважали цей день за найвеличніший у році – Великий день, або Великдень, – коротко відповіла Валька.

Машина зупинилася коло старої хати Марійчиної матері, де жила й баба Олена. Усі зауважили, що в сусідській, Крадунишиній, хаті на підвіконні горить свічка. Шкода, що Тетяна цього не бачить… Таки збрехала Ксанка, нелюба жінка Петьки Шпачинського…

Марійка подякувала кумам за добру послугу, ще раз перепитала про заплановану зустріч, бо ж знала напевне: завтра, себто другого дня Пасхи, четвірка колишніх однокласниць стрінеться на вмовленому місці біля ставка.

– І про паски не забудь! – гукнула наостанку Валька. Бо вона, хоч і давно виросла з дівчачих забавок, проте звички за три великодніх дні скуштувати дванадцять пасок і загадати бажання, що мало здійснитися, досі не зреклася.

«Та це ж школярки хіба так роблять, – сміялася мати Женя, коли Валька підраховувала чергового з’їденого шматка чужої паски. – Або дівчата, котрі хочуть цього року заміж вийти… А ти вже сімейна!» – ще торік дивувалася ненька.

«Та знаю я, знаю, – у відповідь щебетала Валька. – Але вірю: хто з’їсть по шматку від дванадцяти різних пасок, той цілий рік буде щасливий!» – відповідала, не соромлячись, що скидається на наївне дівча.

Баба Дарина й курник не оминула, вгощаючи свяченою паскою всю господарку. Про цю традицію їй ще батько повідав.

Відтоді й вірить, що свячені шматочки допоможуть вестися хазяйству бодай не гірше, ніж торік.

Валька хутко підігріла в мікрохвильовій пічці всі ласощі, й невеличкою родиною Яворівські сіли за стіл.

Першою кусали свячену паску, далі цокалися крашанками, цебто змагалися, чиє яйце найміцніше і хто збере найбільше биток. [61] Переможцем став Максимко, який був певен: зі своєю найміцнішою крашанкою він піде завтра до ставка й виграє цілу торбу яєць в Оленки та Катерини з Василиною. Так, як дід Петро колись робив. Досі в родині не стихають оповідки про те, як іще малим він приносив додому по цілому мішку биток! А колись цим вагомим роздобутком кілька днів можна було годувати чимале сімейство… Отакими були колись перші дитячі заробітки…

Узялися Яворівські й скоромне споживати. Холодець, голубці, котлети, м’ясо тушковане, домашню ковбасу, салати, налисники.

– Ох і смакота! – вигукнув Максимко.

– Еге ж! – підтримав сина Арсен. – У місті такого немає!

– І найцікавіше те, що бабуся це все приготувала, не куштуючи, бо ж постилася, – виказала таємницю внучка.

Як те в баби Дарини виходило, Валька лишень дивувалася. Старенька на око солила й перчила всі страви. І ніколи не зраджували її набуті за цілий вік навички. Єдине, що могла собі дозволити, то це кинути на язик дрібочку фаршу для голубців, жвакнути двічі-тричі зубами, як кріль, і хутко її виплюнути. Щоб не потрапив усередину жир аж до самого свята.

Хоч Валька й не балувала себе білим хлібом, а до солодкого та пухкого печива була геть байдужа, на Великдень, три дні поспіль, вона їла, закушуючи все паскою. Сама не розуміла, чому власне цього свята їй із солодким хлібцем смакував і холодець, і навіть м’ясні котлети. Так, наче без поєднання того, що зазвичай годі поєднати, не такий святковий здавався б Великдень.

Як і дощу не уявляла в ці дні. Бо пам’ятала Пасху лише сонячною.

А ще не було такого, щоб пасхальними днями чи то вона, чи її рідні хворіли. Може, тому так, що вельми вже старанно готувалися поліщуки до цього свята, вельми чекали на нього.

«Паску треба пекти лишень у доброму настрої, негоже цього дня сваритися», – радила баба Дарина внучці, яка лишень кліпала допитливим очима, спостерігаючи за всіма приготуваннями.

«Діти, не грюкайте дверима! – просила малих онуків. – Нехай тісто в тиші підходить, не можна його лякати…»

«Це тому такі смачні та пишні паски в матері були, що вельми вона доброзичлива, – казала наймолодша Даринина невістка – дружина найменшого Степана. – Може, чудною здамся, але… моя свекруха не просто золота, вона… свята», – шарілася, одначе правдою ділилася.

Дивно, бо колись соромилися брехні, а тепер – правди.

Трапилася у Вальчиному житті ще одна значна подія, пов’язана з Великоднем. Якось, витягаючи з печі рум’яні, гарно оздоблені виплетеними з тіста кісками й хрестами, стрункі, як солом’яні копички в годящого хазяїна, буханці (цим українська паска відрізняється від російської, якої не прикрашають узорами, а просто заливають білою цукровою глазур’ю й посипають кольористим пшоном), мама Євгенія призналася Вальці:

– Знаєш, що я сказала перед тим, як поставити паску в піч? Про долю твою, доню, спитала. Дивися, які хлібці вдалі та пишні! Ото й талан такий файний матимеш, – здивувала доньку.

– Як це? – перепитала Валька.

– Виходь за Арсена – житимете добре, – дала згоду на шлюб, що його не вельми бажала.

Отаку мала віру Валина мати.

А ще Валька любила дивитися, як бабуся перевіряла, чи спеклася паска. Брала тоненьку трісочку, встромляла в хлібець і витягала. Якщо тріска суха – паска готова, якщо з тістом на кінчику – хай допікається.

Валька захоплювалася бабиними вправними руками, і кортіло їй теж навчитися все так робити. Вона не хотіла належати до тих сучасних господинь, які не переймають од своїх бабусь таких важливих і самобутніх навичок! А ще їй до кольок у грудях жаль було тих, хто зроду не чув духмяних пахощів, що линуть із чудодійної печі – з цього символу рідного вогнища, неперервності роду, світлого босоногого дитинства… Хоч як добре жилося Вальці в місті, але вона ніколи не забувала найкращих років, проведених на зеленій мураві, з дивовижними ранками, які день при дні всміхалися до неї полум’ям, що перлилося в печі. І теплими вечорами, що досі потріскують у вухах грубкою, розтопленою скіпками. Той вогонь тепла й затишку створювала заповзятими руками баба Дарина. Чи не тому він був такий лагідний, як і її долоні…