Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

Він кинувся в чужу землю, у чужі простори, підкоряючись голосу предків і голосу тих просторів, і довго йому здавалося, що саме в цьому порятунок, але згодом, уперто вдивляючись у могутню течію слов” янських рік, почув голос інший, жіночий чи дитячий. Той голос кликав його звідти, кликав з неба і на небо, голос незнаний, чув його коли-небудь чи й не чув, голос, як сум і щем у серці, все б віддав за нього, за те, щоб наблизитися до нього на простягнення руки, на погляд, на віддих, а де його знайти? Простори німували. Мовчали поруйновані, спалені міста, мовчала сплюндрована земля, мовчали вбиті люди — порубані, посічені, задушені, живцем закопані в землю, мовчали, бо мали уста повні землі, як ті два угорці, що їх закопав Ібрагім уже по взяттю Белграда у невгасимій мстивості й жорстокості. Сам вигадав ту кару чи вигадали вони вдвох — султан і його поплічник? Яке це мало тепер значення? «Адже людина створена для вагань, коли торкнеться її зло — сумною, а коли торкнеться її добро — недоступною».

Від Белграда майже втікав. Так ніби не хотів мати нічого спільного з тими, хто неушкоджено повертався з берегів Дунаю убивцями, грабіжниками і переможцями. До Стамбула прибув тайкома, заліг у неприступних нетрях сералю, нікого не підпускав до себе, не хотів бачити навіть Ібрагіма, відмовив у зустрічі самій валіде, тільки чорний кизляр-ага поночі водив до султана то Гульфем, то інших одалісок, привезених ще з маніським гаремом, і тепер вони були єдині, хто міг хвалитися і пишатися милостями й увагою самого падишаха. Тоді споряджено було султанську барку, вистелено килимами, посаджено арфісток і одалісок, і Сулейман довго плавав по Богазічі і Мармарі, і море розлунювалося музикою, співом і сміхом. Султанські діти вмирали одне за одним, зрозпачена Махідевран рвала на собі волосся, билася од горя об землю, а Сулейман мовби й не помічав нічого, вдарився у розпусту тяжку і бездонну, так ніби забув про велич, якій слугував перший рік свого володарювання з запопадливістю подиву гідною.

Ніхто не знав про той таємничий жіночий голос, що переслідував султана, ніхто не чув того голосу, чув його тільки Сулейман, усі спроби заглушити його виявилися марними, голос кликав султана знов і знов — куди, звідки?

Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у покоях Фатіха, пили цілі ночі солодкі кандійські вина. Ібрагім умовляв султана, щоб той показався стамбульцям в урочистому виїзді — селямлику, як і годилося переможцеві над невірними, але султан не хотів з’явитися навіть на щотижневі ритуальні прийоми в сераї, де двір має бачити свого султана, а султан — крізь прозору запону, що відділяє його трон від присутніх, — своїх придворних. Він нічого не хотів — тільки б знати про той голос, який кликав його невгамовно й уперто, але про який він не міг сказати нікому, навіть Ібрагімові, бо нахабний грек посміявся б з султана, а з султанів не сміються.

Сулейман хотів бути добрим і щедрим. Одалісок, яких водив йому кизляр-ага, обдаровував, як ніхто ніколи. Звелів спорудити в Стамбулі ще кілька імаретів — притулків для бідних. Допитувався в Ібрагіма: «Чого тобі хочеться? Що б я міг для тебе зробити?»

— Все я маю, — говорив Ібрагім. — Ваша величність дала мені найвище щастя — бути поряд, насолоджуватися близькістю, про яку не сміє думати жоден смертний. Що ж тут ще бажати?

— А все ж таки! — наполягав підпилий султан, виграючи похмурими рум’янцями. — Все ж таки! Невже в тебе немає ніяких мрій? Потреб?

Ібрагім заперечливо крутив головою. Робив те з навмисною повільністю, мовби насолоджуючись своєю безкорисливістю. Хай знає султан, який вірний його Ібрагім і яка чиста його прихильність і любов! А сам тим часом, весь напружившись, гарячкове думав, коли саме влучити належну хвилю, щоб мимохідь, недбало, як про дрібничку, проронити перед султаном кілька слів про Кісайю. Про доньку дефтердара Скендер-челебії, про яку знову уперто нагадував йому Луїджі Гріті, щойно він повернувся з походу на Белград, і вони зустрілися в Ібрагімовім домі на Ат-Мейдані, в домі, перебудованім невпізнанне знову ж таки завдяки старанням Гріті. Хліб, м’ясо, садовина, шовки, які пливли до Стамбула морем і доставлялися суходолом, проходили через руки Гріті й Скендер-челебії, а було тут усього так багато, що потрібен був спільник, ще бодай один, третій, і тим третім хотіли вони мати Ібрагіма в сподіванні на його заступництво — коли виникне потреба — перед самим султаном. Ця спілка обіцяла Ібрагімові те, чого не міг дати й сам султан: багатство. Тим часом шлях до багатства лежав через шлюб з донькою дефтердара. Ібрагімові вже й показано Кісайю. Ніжна й чиста. Варта гріха. Варта цілої притчі. Ібрагім осушив чашу з вином і спитав у султана дозволу розповісти притчу.

— Ти ж смієшся з поетів, — згадав Сулейман.

— Світ втратив би без них найліпші свої барви, — поважно мовив Ібрагім.

— Хіба я не казав того самого?

— Я тільки повторюю слова вашої величності.

— Тож-бо. То яка твоя притча?

Ібрагім продекламував піднесено, палко:

Сокіл на червоній прив’язі Вдень полював на пташок. Сиділа куріпочка. Пір’я — барвисте в очах — настороженість. Сказала куріпочка соколу:

«Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина, Полюй на мене темної ночі».

Султан з-під брови метнув швидкий погляд. Де й поділося сп’яніння. Не було Сулеймана, не було поета Мухіббі, зневіреного в ділах світу, — сидів перед Ібрагімом твердий повелитель, могутній, всевладний і жорстокий.

— То де побачив сокіл куріпочку? — спитав султан.

— Притча може бути і без значення.

— Не перед султаном і не для султана. Питав же тебе, чого хочеш, якої помочі. Тепер кажи.

Ібрагім щосили вдавав збентеженість.

— Я б не хотів зловживати.

— Кажи.

— У Скендер-челебії є донька.

— У дефтердара?

— Так.

— Сам буду на вашому весіллі.

— Але ж, ваша величність…

— Може, дефтердар відмовить султанові?

— Я не про те. Кісайя з простого роду. Дефтердар чоловік походження нікчемного, підлого. А вашій величності годиться бути на весіллі тільки тоді, коли дівчина з роду царського…

— Не хочеш присутності султанової?

— Але ж високі вимоги…

— Чи цю доньку дефтердара ще не маєш наміру робити башкадуною?

— Час покаже, ваша величність, тільки час володіє всім.

— Згода. Матимеш мій дарунок. Скендер-челебії передадуть моє веління ще сьогодні.

Ібрагім мовчки вклонився. Хотів поцілувати рукав Сулейманів, але султан відтрутив його. Навіть крикнув розгнівано на свого улюбленця. І не за його рабський порух, в якому, власне, нічого не було незвичайного, а від того, що знов залунав над ним той загадковий жіночий голос, і так виразно, ніби був тут, між ними, простягни руку — доторкнешся. Доторкнутися до голосу — чи можливо таке?

— Іди, — сказав зненацька Ібрагімові, — іди й скажи Скендер-челебії про мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу нікого бачити.

Казав неправду. Хотів би бачити той голос, вірніше, ту, кому він належав. А чи належав комусь? Чи жив у просторі, як живуть там голоси землі й неба, вітрів і дощів, дня і ночі?

Просилася до султана розплакана Махідевран — не захотів бачити. Знов спустився у сади гарему, але до моря не дійшов, засів у білому кйошку, тоді захотів послухати спів одалісок, побачити танці, але не в приміщенні, а на траві, під деревами, коло текучої води, на просторі з морськими вітрами. Без валіде, без султанських сестер, без Махідевран з її невтішним горем — самі одаліски, арфістки й танцівниці, вірні слуги втіхи, спочинок втомлених очей володаря.

Розстелено на траві стамбульські килими — як дим, як туман, як імла над Босфором. Ступили на них маленькі ніжки, закружляли в танку виткі постаті. Султан, непомітний за густим плетивом кйошка, самотньо спостерігав за тим святом краси, що призначалося тільки йому одному й однаково не могло вдовольнити його, загоїти його рану, зцілити від несподіваних хворощів, насланих якоюсь злою силою, що розлунювалася голосом загадково-незбагненним. Йому набридли танці, і він махнув рукою кизляр-азі, вимагаючи пісень. Але й пісні не принесли порятунку, і Сулейман знов хотів гнівливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому щось ніби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час, долучився голос ніби схожий, вони злилися — вже й не розрізниш, де який, — і повели пісню турецьку, і не з тих, що мають втішити султанське вухо, а зухвалу, майже грубу, з недозволеним натяком: