Черлені щити - Малик Владимир Кириллович (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗
Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летіла на них — як буря, як вихор, як смерч, що все ламає і трощить на своєму шляху. Чиє ж серце не здригнеться від одного її несамовитого виду, від грому копит, що стрясають землю, від хропіння і важкого дихання тисяч коней, від незвичних чудовиськ, що, мов живі, звиваються над ордою на її корогвах?
Темна лавина половців накочувалася швидко, зловісно. Вже видно обличчя вершників, їхні ошкірені від люті і страху роти, їхні гостроверхі повстяні ковпаки, оторочені хутром, витягнуті в нестримному бігові тонкі спітнілі кінські шиї. А над усім — сині блискавиці шабель і дикий незатихаючий вереск: а-а-а!..
Володимир Глібович вибрав місце посередині війська — між лавами мечників і стрільців. Стрільці ждали його знаку — коли посилати назустріч ворогові свої смертоносні стріли. А він також терпляче ждав наближення ворога. Ще хвилина-друга… Ще мить…
Він був природжений воїн, з дитинства держав меча в руці і разом з князем Глібом, своїм батьком, не раз ходив, як це робили й інші княжичі, у походи в степ чи на князів-суперників. Він давно звик до посвисту стріл і брязкоту мечів, досконало знав військове ремесло і не відчував страху перед ворогом, бо не відчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на нього і на його військо об'єднана орда придніпровських половців, він думав не про можливу загибель чи поранення, не про юну княгиню Забаву, що зосталася в далекому Переяславі, а про те, коли ж нападники ступлять на оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням, коли вони почнуть падати. І чи почнуть? Якщо ні, тоді й він сам і його дружина приречені на загибель!
Він ще дужче напружився, підвівся на стременах, лівою рукою тримаючи повід коня, а правою стискаючи держак меча.
Ще мить…
Передній ряд степовиків, не підозрюючи про небезпеку, що чигає на них під копитами коней, з усього розгону ввірвався на приготовлену для них западню. Кільканадцять вершників відразу разом з кіньми впали на землю. Потім почали падати й інші — і ті, чиї коні потрапили в ямки, і ті, хто ззаду налетів на них…
"Почалося!" — подумав радісно Володимир і високо над головою підняв меча.
Це був знак стрільцям, і ті миттю випустили у ворога раз за разом сотні стріл, і майже кожна з них знайшла свою жертву.
Крик болю і жаху пролунав над ордою. Передні падали і потрапляли під копита коней, що все напирали і напирали. Вигадка князя Володимира обернулася для нападників великими втратами, а головне, половці були затримані у передпіллі, за півсотні кроків від переяславських дружин, і їхня навальна атака, що, здавалося, мала змести все на своєму шляху, раптом обірвалася, захлинулася. Вже не десятки, а сотні ворожих вояків разом з кіньми лежали на землі і корчилися від нестерпних мук, а по них мчали інші і теж падали, збільшуючи завал із живих — кінських та людських — тіл.
Однак значній частині нападаючих пощастило перемахнути через нешироку оборонну смугу, їх зустріли метальники списів. Прохурчали гострі сулиці, наїжачилися довгі піки, в хід пішли мечі.
То тут, то там зав'язалися рукопашні бої.
І все ж раптової навальності, могутнього приголомшливого удару, на що сподівався Коб'як, у половців не вийшло. Вони були зупинені несподіваною перепоною, змішалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалічені коні й люди, зростав і заважав заднім лавам з ходу вдарити по руських воях…
8
В той час, коли Коб'як послав свої найвідбірніші полки в атаку, дружини київських князів наблизилися до Орелі. Славута взяв ліворуч і пішов над річкою в обхід Коб'яка, князь Рюрик поспішив зробити це з правого боку, а великий князь Святослав повів свою рать прямо до броду, на виручку Володимирові.
Однак перш, ніж перейти Оріль, і Славуті, і Рюрику довелося зустрітися з ханами Бараком і Єксною, які, не знайшовши уруських засадних стягів, бо ті раніше приєдналися до Володимира, безцільно рискали по заплавах у пошуку супротивника.
Сторожа Славути першою помітила орду Барака. Стомлені половецькі вої, — а було їх біля тисячі, — поволі їхали понад Оріллю. Коли на навколишніх горбах раптово з'явилися руські вої, хан Барак, думаючи, що має діло з засадним стягом урусів, рішуче кинувся на них в атаку, та дуже швидко зрозумів свою помилку. На нього зусібіч мчало численне руське військо.
— Назад! — зарепетував він, перший повертаючи коня.
Та тікати було нікуди.
Позаду — грузьке болото, а біля самої річки — глибокі прогної. Застукані в цій пастці половці заметалися, як загнані звірі. Одні здалися відразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звідки рано чи пізно можна викупитися, ніж видима смерть, другі разом з кіньми загрузли в багнюці, і їх кияни хапали і тягли на сухе, де в'язали по десятку, щоб не розбігалися, треті з відчаєм і ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно.
Хан Барак, утлий, кістлявий, жовтолиций, не захотів помирати, і, коли перед ним виросла грізна постать київського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу і схрестив перед собою руки — в'яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його з коня.
— Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан? — І рвонув у полоненого з шиї золотий ланцюжок з срібною пластинкою, на якій був зображений триголовий дракон.
— Хан Барак, — кисло усміхнувся той.
— Барак то й Барак, — погодився Кузьмище і, видобувши з-за пояса міцну вірьовку, зв'язав ханові руки…
Не минуло й години, як від Баракової орди не залишилося й сліду. Шлях у Заорілля був вільний. Залишивши сотню молодих гриднів стерегти полон, Славута перевів полк на протилежний берег річки і швидко рушив на захід, звідки долинав гомін бою. Він поспішав, не без підстав вважаючи, що Володимир тримається з останніх сил.
9
Володимирові довелося зазнати гіркої хвилини. Розлючений втратами і непередбаченою затримкою, Коб'як особисто повів орду науруські лави. Він щасливо пробився крізь завали з кінських та людських тіл. За ним ринули численні половецькі загони і міцно вдарили на переяславців.
Бій закипів, завирував по всьому полю. Скрегіт мечів і шабель, кінський тупіт, крики, лайки та бойові поклики воїв, стогін і зойки поранених і придушених, тріск списів — все це гуло і ревло, ніби сюди, на цей невеликий шматок землі, зібралися тури з усього безмежного степу.
Побачивши, як подалися назад під натиском Коб'яка його воїни, Володимир з двома стягами, що були в нього під рукою, поскакав туди і з ходу вдарив половцям у ліве крило.
Рубався він затято. Його дужий кінь, викоханий найкращими князівськими конюшими на переяславських полях, розштовхував грудьми низькорослих половецьких коней, і князь невтомно кресав своїм довгим мечем по дерев'яних шоломах степовиків — аж з них летіли тріски, обагрені кров'ю.
Цей удар князівських стягів на якийсь час зупинив Коб'яка, а руським воям придав сили. Вони закрили прорив і стійко стримували ворога.
Сонце почало помітно схилятися донизу, але спека не згасала. Залізні кольчуги, шоломи і лати нагрілися так, що до них не можна було доторкнутися. Піт заливав очі, їдка степова пилюка забивала ніздрі і рота — дихати ставало все важче і важче. Від спраги і стоми поприставали коні.
Володимир добре розумів, що стримати, а тим більше відкинути Коб'яка, як це він зробив уранці, зараз не пощастить. Сили були явно не рівні. На місце загиблих чи поранених половців ставало зразу вдвоє більше. Що ж робити? Ніяка хитрість тут не допоможе. Залишалося одне — якнайдорожче продати життя.
Нарешті настала хвилина, коли руські вої подалися назад і поволі почали відступати. У половецькому війську зчинився радісний крик: степовики відчули, що перемога недалеко.
"Ну, почалося, — гірко подумав Володимир. — Досить нашим побігти — і всьому кінець!"
Він з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби, а можливо, і могилою для його полку, і раптом побачив, як через брід переходить стяг за стягом руське військо. Над ним розвівалися червоно-золотисті знамена князя Святослава.
