Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗

Повторяла се дев'ять разів, за кождим разом виконуючи нові рухи у воздусі, неначе фігури, й мов округ голови хорого, і за кождим разом щось здмухуючи і спльовуючи. Вкінці прорила в землі ножем хрест і шпурнула його далеко від себе.

Марійка не була при процедурі примовлення. Воно не було добре. Примівка тратила на силі в присутності другої особи, і її наслідки зволікалися…

Домніка опустила місце примівки й поступила до хати.

– Вже! – сказала поважно й потрохи втомлено й відітхнула, усівши на лавці коло печі. – Як Бог дасть, то йому зараз полегшає!

– Дав би Бог святий! – відповіла Марійка побожно. – До всеї іншої жури причиняється ще й гризота про його здоров'я. Івоніка каже, що він дуже змарнів.

– Змарнів! – закинула Домніка глумливо. – То що, що змарнів? Таже їх тримають там, як собак! Я знаю! Спитайте його, чи він коли був ситий, відколи від вас пішов? Га! Я знаю; я була більш десяти років у місті; я не була сліпа! Я багато виділа й чула!

По хвилині бистрої надуми, під час якої її чорні очі оббігли блискавкою хату, додала:

– Я незадовго буду з ним і перекажу йому дещо від вас! З неділі, як Бог дасть діждати і як мені що в дорозі не станеться і я не заслабну – бо я слаба, та лиш Бог один знає, як я з отим бовваном гарую і яка я слаба – то підемо з Ілією в місто. Злагодьте дещо для нього! Спечіть кілька хлібів або малаїв, доложіть кусень сиру й масла, а як маєте солонини [121], то дайте й солонини; принесіть до мене, і я або Ілія передамо йому. Ілія викличе його з касарні, а я вже сама передам йому та перекажу, що треба. По слабості буде жадний маминого хлібця; а там дістає три рази денно їсти або, може, лише рано й увечір. Так, так, мамцю! – тягнула з великою щирістю дальше. – Зробіть, як я кажу! Злагодіть усе, а я вже візьму те з собою та зроблю так, аби добре було. Буде тішитися, бідний. Якби ви не мали часу, – додала ввічливо, – то злагодьте лише усе, а я прибіжу сюди та й поможу вам зробити. А як ні, то дайте мені муки додому. Я все дома пороблю і вже готове принесу вам. Муку могла б я вже і тепер із собою взяти, – додала байдужніше, – не треба б було по два рази ходити. Ви, може, не будете мати часу, а що я вже сама тут, то зроблю вам те зі щирої душі, і ще як зроблю! – додала майже співучо. – У мене нема дітей, але я знаю, як мамі на серці, коли вона видить, що її дитина голодом мліє і над нею збиткуються. Я се добре знаю, і чому мені не помогти, як можу?

Марійка зворушилася тими словами до глибини серця й обтерла долонею сльози, що тиснулися їй до очей.

– Бог заплатить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна красно подякую! – відповіла так само щиро. – Оце, що ви кажете, ви добре кажете! А якби ви були такі добрі та й спекли зо два буханці хліба й зо два малаї, то б мали поману [122] за мене, слабу та нездорову. Муку може вам Сава віднести. Він і так має іти по світло до Мендля.

Домніка злякалася.

– Сава? – кликнула. – Ей Боже! Сава не донесе до мене всієї муки. Він простісінько піде з мукою до Рахіри, та й там зроблять собі з неї празник. А хоч і принесе, то певно лише половину з того, що ви дасте. І хоч би він їй і сам не дав, то вона видере від нього. Він же не витримає, аби не вступити вперед до неї. Дайте мені вже ліпше все відразу; я собі сама понесу, попечу все красно й уже вам готове принесу. А як хочете, то віднесу вже прямо до хлопця, та не будемо часу тратити. Йому кождий день там чорний, як ніч. Вже я для нього що зможу, то найліпшого зроблю; він у мене хлопець жвавий і добрий! – додала, як перше, щиро і побожно. – Спустіться лише на мене!

Вона звернула свої проникливі очі на засмучену жінку перед собою і додала:

– Село осиротіло, відколи він пішов.

Марійка хитала мовчки головою.

– Чи лиш воно осиротіло! – відповіла гірко. – Чи лиш воно осиротіло? Але я вже послухаю! – додала, підводячися з лавки. – Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, візьміть із собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в місто! – додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось її близький побачить любимця і передасть її посилку. Івоніка аж за тиждень буде у нього, а він, певно, зрадіє, як побачить знайомих із села, та ще до того Домніку із клуночком від мамки.

Утерши сльози, що мов мухи лізли їй в очі, почала нишпорити по хаті.

– Відколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою ні вдень, ні вночі, – говорила, обернена плечима до жінки, що сиділа на лаві та слідила за кождим її рухом. – Здається мені, що таки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Доста, як Івоніка йде! Казав, що буде щонеділі ходити! Щонеділі! То вже хай він ходить! Я рада, що він буде ходити! Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Івоніка, що він смутний… А мені при тих словах так, якби хто студений ніж у серце всадив… А ви як гадаєте, Домніко, як ви гадаєте?

Домніка потішала розумними словами, що промовляли щиро до серця, а відтак тим, що все «минає». Все мало свій час і все минає. І не таке, та й минає. Вже які вона гризоти мала у своїм житті, гадала, що в землю піде з жури. А Бог дав, та й усе минуло, та й вона й до сьогодні живе. Коби здоров'я…

Півгодини пізніше йшла назад тою дорогою, що перше. Сим разом несла мішок на плечах і ступала повільним кроком. Несла муку, з якої мала спекти колачі і хліб для рекрута, а далі й інші речі, які ще в останній хвилі передала за її намовами стурбована мати.

З чорного змарнілого лиця світилися вдоволено чорні очі. Тішилася добутком, думаючи: «Спечу йому два малі колачі й зо два буханочки хліба, а рештою поділюся. Що то хлопцеві пошкодить, як я собі зі всього потрошку візьму? Коби всім така біда, як йому! Гей-гей! Тато щотижня бігає, а мама день і ніч за нього пам'ятає. За мене хто дбає? Той туман?» її уста викривилися в гіркій зневазі. «Якби я сама не заробила та не придбала, то хоч гинь із голоду! Тут є звідки брати! Вони мають більше, як я! Коби всі їх так кривдили, як я! Хто їм так усе добре зробить, як я? А мій труд не варт нічого? А то, що я йду? Гей, Боже, Боже! – зітхнула глибоко і, підкинувши скручений в руках мішок вигідніше на плечі, пошкандибала до своєї хати, що стояла під великим, тепер змертвілим лісом, і прямувала до одинокої цілі в її житті.

Ототу хатину, що дивилася до неї, мов прикована на місце дитина, заповнити всячиною і прибрати стрійно знадвору й зсередини. І се їй удалося. Її вроджена інтелігенція і розум перли все до дальшої праці й акції, а відколи Михайло Федорчук покинув хату своїх родичів, пішовши в рекрути, відколи Сава подався за Рахірою, хата Марійчина сталася для неї якимсь невичерпаним джерелом, із якого черпала свої зарібки, та точкою, коло якої кристалізувалися всі живі думки тої даровитої, хитрої голови, спинялись її жадібні руки, руки, що ніколи не спочивали…

IX

Глибока зима. На широкій площині за містом, де відбувалися звичайно військові вправи, уставили за розказом генерала кілька наметів. На ніч вислали туди кільканадцятьох рекрутів. Мали там провести ніч і тим випробувати, чи намети окажуться достаточною охороною проти тріскучих морозів і заметільниць.

Між висланими рекрутами був Михайло Федорчук. Він і ще один камрат мав також ночувати в однім із наметів. Не сміли спати. Жоден з них не смів заспати, хіба що на коротеньку хвилиночку й то на переміну. «Щоби котрий туман не замерз!» – гукав за ними, остерігаючи їх, один підпоручник.

Настала ясна тиха ніч і привела мороз і студінь із собою. Легені, неначе хлипаючи, набирали морозячого воздуху в себе, а на вії насідали срібні іскорки палючого морозу. Зорі дрижали й миготіли, і їх світло здавалося очищене й відроджене в тій напрочуд ясній, мов кат, немилосердній ночі.

Оба рекрути були за приписом одягнені, одначе, коли зблизилася північ, студінь паралізувала сустави їх тіла. Вуха понапухали, а щоки розболіли й розпеклися, мов огнем поприскувані. Намети оказалися дуже марною охороною проти такої брутальної студені, одначе треба було в них видержати аж до рання.