Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

«От і доб­ре! Не­ма ніко­го. Публіка розб­ре­лась. Ой, ко­ли б швид­ше знай­ти той плис­ко­ва­тий камінь! А от і камінь, а на ка­мені мріє якась тем­на пос­тать. Са­ня! во­на!» - аж крик­нув Фе­сен­ко. Йо­го сер­це роз­горілось, він прос­тяг ру­ки до Сані.

Під йо­го ру­ка­ми за­ше­лестіло лис­тя.

- Що це за ди­во! - крик­нув Фе­сен­ко.

Він при­ди­вив­ся, по­ла­пав ру­ка­ми: на ка­мені ле­жа­ла куп­ка су­хо­го зілля. Пев­но, няньки на­ло­жи­ли, гра­ючись з дітьми.

Фесенко по­ла­пав ру­ка­ми й тільки ро­та роз­зя­вив. Він не йняв віри своїм очам.

«А де ж Са­ня? Мо­же, во­на опізни­лась?» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Він тер­нув сірни­чок, гля­нув на го­дин­ник: вже бу­ла по­ло­ви­на де­ся­тої го­ди­ни.

«Чи не вто­пи­лась ча­сом в морі? Мо­же, жда­ла ме­не, жда­ла та й шу­бовс­ну­ла з скелі в мо­ре», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Він надійшов над самісіньку кру­чу, гля­нув униз: нічо­го не бу­ло вид­но, тільки хвильки лисніли про­ти за­хо­ду під ске­ля­ми.

«От бу­де сла­ва, як Са­ня вто­питься че­рез ме­не! За­го­во­рять усі в Одесі. Мож­на бу­де над­ру­ку­вать в га­зе­тах. Са­мо­му ніяко­во сла­ти в ре­дакцію… Дам три кар­бо­ванці Се­лаб­ро­сові, то це ле­да­що за усе на­пи­ше, - ма­рив Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на мо­ре. - А мо­же, во­на пок­ла­ла цю тра­ву, щоб схо­ва­ти в йо­му до ме­не лист? Гм… гм…» Фе­сен­ко об­ла­пав су­хе зілля. Все­ре­дині нічо­го не бу­ло. «Якась містифікація! Хтось ме­не ду­рить!» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

«Догадуюсь, чиє це діло! Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва. Пот­ри­вай же, бу­деш ти пам'ятать і за Са­ню, і за цю шту­ку», - ду­мав Фе­сен­ко.

Він шпур­нув зілля в мо­ре і ти­хою хо­дою пішов на­зад до станції.

«А мо­же, це чиїсь жар­ти? Жар­ту­вав же не раз і я з дівча­та­ми на усякі спо­со­би, - ду­мав Фе­сен­ко, - пи­сав же до од­ної, що повішусь в місько­му сад­ку, як не вий­де до ме­не…»

Послала анонімний лист в місто пош­тою до Фе­сен­ка не Са­ня, а шту­кар­ка Хрис­ти­на, що зна­ла за все.

Таку містифікацію во­на з нудьги ро­би­ла не од­но­му Фе­сен­кові…

Вернувшись до­до­му, Фе­сен­ко вглядів на столі дру­гий лист, прис­ла­ний по го­ро­дянській пошті. Він роз­гор­нув лис­та й по­ба­чив свої власні анонімні ут­во­ри з не­ве­лич­кою при­пис­кою.

«Штука не вда­лась! Вга­да­ли ка­посні, хто по­си­лав їм ці лис­ти. І хто ж би то оце вер­нув мені лис­ти? Ста­ра Нав­роцька пой­ме віри цим лис­там і не схотіла б їх вер­тать по моєму ад­ре­сові. Ста­рий Нав­роцький не­зу­гар­ний до та­ких жартів. Та во­ни й мо­го ад­ре­са не зна­ють. Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва та Са­ни­на. Ко­маш­ко знає мій ад­рес… Пот­ри­вай же! Я ж тобі од­дя­чу! Я те­бе з'їм без солі!»

- Вб'ю те­бе! Підко­паю під то­бою яму, і не я, а ти впа­деш у цю яму, - го­во­рив вже го­лос­но Фе­сен­ко. - Са­ню моя! зо­ло­то моє! як я те­бе люб­лю! Я ла­ден од­да­ти усе на світі за твій обнімо­чок, за один твій поцілу­нок. З інши­ми я жар­ту­вав без ко­хан­ня, а те­бе ко­хаю щи­ро, га­ря­че, ко­хаю без міри!

Од то­го ча­су Фе­сен­ко по­чав об­го­ва­рю­ва­ти та су­дить Ко­маш­ка, де тільки бу­ло мож­на… Од­но­го ве­чо­ра на бульварі за сто­ли­ком в ко­фей­ні він уг­лядів ки­ши­невсько­го ди­рек­то­ра й кру­жок інших ди­рек­торів, що поз'їжджа­лись в Одес на про­гу­лян­ня. Він присів до їх і на­ки­нув на ре­пу­тацію Ко­маш­ко­ву пок­ри­ва­ло чорніше од чор­ної ночі… Анонімні лис­ти на Ко­маш­ка по­летіли і по вищій інстанції…

VIII

Через кілька день Му­раш­ко­ва зап­ро­си­ла Са­ню до сво­го но­ме­ра. Во­на діста­ла з Оде­са лист на свій ад­рес, але для пе­ре­дан­ня Сані. Са­ня роз­гор­ну­ла лист. Лист був од Ко­маш­ка.

«Олександро Ха­ри­тонівно! - пи­сав до неї Ко­маш­ко. - Пи­шу до Вас лист, бо не маю надії стріну­ти вас на­са­моті й по­го­во­рить з ва­ми. Я вам щи­ро одк­рив своє сер­це, свою ду­шу… Без вас я не мо­жу жи­ти. Я тільки жи­ву й жи­вотію ва­ми. Ви приз­на­лись мені, що маєте до ме­не сим­патію. Ва­ша лас­кавість до ме­не в ос­танній час дає мені надію, що я не втра­тив ва­шо­го при­ятельства, ва­шої сим­патії. Скажіть мені ос­таннє сло­во! Ко­ли я не маю місця в ва­шо­му серці, то не­хай я луч­че ніко­ли не ба­чи­ти­му вас… щоб за­гоїти моє сер­це».

Саня про­чи­та­ла лист і за­ду­ма­лась.

- Що він пи­ше до те­бе? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва.

- На, чи­тай! - ска­за­ла Са­ня. - Пи­тан­ня стає ду­же яс­но й ка­те­го­рич­но.

- Правда, що ка­те­го­рич­но, - ска­за­ла На­дя. - Що ж ти ду­маєш те­пер вчи­ни­ти?

- Писала б до йо­го, та ба­га­то до­ве­деться пи­са­ти: це він ста­но­вить для ме­не пи­тан­ня мо­го жи­вот­тя й моєї ду­хов­ної смерті… - ска­за­ла Са­ня й тро­хи не зап­ла­ка­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. - Тре­ба б мені док­ладніше по­го­во­ри­ти з ним. Але де йо­го по­го­во­рить? Ма­чу­ха йде про­ти йо­го. До­ма мені ніяк не мож­на по­го­во­ри­ти з ним.

- То вик­лич йо­го сю­ди лис­том та й по­го­во­ри з ним отут в моєму но­мері або в пар­ку, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Одже ж ти доб­ре ра­диш мені, - ска­за­ла Са­ня і, взяв­ши лист па­пе­ру, за­раз на­пи­са­ла до Ко­маш­ка.

«Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за ва­шу щирість. До­ве­лось би мені ба­га­то пи­са­ти до вас, як­би я ду­ма­ла спи­сать усі мої бідні дум­ки. При­бу­вай­те до ме­не сьогодні над­вечір. До нас не за­ходьте; йдіть в но­мер до Му­раш­ко­вої. Там я вас жда­ти­му. І ваші прин­ци­пи, і ваші пе­ресвідчен­ня мені до мислі, до сер­ця. Я вже по­ки­ну­ла кос­мо­політич­ну плу­та­ни­ну і сим­па­ти­зую ва­шим пог­ля­дам. Мені, як і всім чес­ним і щи­рим лю­дям, тре­ба прис­вя­тить свою діяльність на ко­ристь рідно­му краєві, Ук­раїні. Я щи­ро при­хильна до вас; сер­це моє за ва­ми, але… є при­ти­чи­на, яка стає нам на до­розі. Я са­ма га­разд не знаю, що мені по­ча­ти, що мені діяти. І по­ра­ди не­ма в ко­го пи­тать».

Саня одісла­ла лист на пош­ту, сіла на ка­нап­ку, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і по­то­ну­ла в важ­ких-важ­ких ду­мах. Му­раш­ко­ва сиділа ко­ло вікна й чи­та­ла. В но­мері бу­ло ти­хо; тільки дві му­хи би­лись об шиб­ки, дзиж­ча­ли й во­ру­ши­ли од­но­тон­ним дзиж­чан­ням мерт­ву ти­шу. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла, що ма­ла ка­за­ти Ко­маш­кові.

День був тро­хи хмар­ний. Сон­це схо­ва­лось за білі хмар­ки й не ве­се­ли­ло кімнат­ки. Гус­та акація та аб­ри­ко­си зак­ри­ва­ли не­бо про­ти вікна. Тінь в кімнаті ста­ла ще густіша, аж сум­на; і та тінь хмар­но­го дня не во­ру­ши­ла фан­тазії, не бу­ди­ла мрій; яс­ний ро­зум, хо­лод­на роз­суд­ливість та помірко­ваність бра­ли пе­ре­ва­гу над ни­ми.

Думи в Са­ниній го­лові спо­чат­ку пли­ли логічно, ви­раз­но, але не до­хо­ди­ли ні до яко­го яс­но оме­жо­ва­но­го кінця, по­ча­ли плу­та­тись, пе­ремішу­ва­тись.

Прибігла дівчи­на й пок­ли­ка­ла Са­ню обідать. Са­ня не­на­че про­ки­ну­лась і ти­хою хо­дою вий­шла, її зви­чай­на жвавість вже не­на­че при­тих­ла.

«Прощай, мій спо­кою! Час тур­бот вже нас­тає, йде й ме­не не ми­не», - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи обідать. Во­на обіда­ла, як не обіда­ла. Смак про­пав. По обіді во­на пішла до Му­раш­ко­вої. Му­раш­ко­ва вий­шла в парк гу­ля­ти. Са­ня сіла ко­ло вікна, роз­гор­ну­ла книж­ку, по­ча­ла чи­та­ти, її очі біга­ли по лист­ках і не мог­ли впійма­ти ні од­но­го сло­ва. Мислі не йшли в го­ло­ву. Во­на згор­ну­ла книж­ку, згор­ну­ла, ру­ки й жда­ла, схи­лив­ши го­ло­ву.

Через од­чи­не­не вікно бу­ло вид­ко не­бо й мо­ре, але і во­на не ди­ви­лась ні на не­бо, ні на да­ле­ке синє мо­ре, і нічо­го не приміча­ла.

Рипнули двері. В но­мер увійшов Ко­маш­ко. Рівна йо­го пос­тать ще не­на­че ста­ла рівніша. Очі бу­ли ве­селі: в їх ви­яв­ля­лась надія, сміливість, не­на­че він виг­рав пер­ший який­сь по­зов в сво­му житті. Ве­се­ло привітав­шись до Сані, він сів про­ти неї. Йо­му зда­ва­лось, ніби він до то­го ча­су плив дов­го-дов­го по ве­ли­ко­му морі і от те­пер тільки доп­ли­ває вже до зе­ле­но­го бе­ре­га, вкри­то­го ліса­ми та па­ху­чи­ми сад­ка­ми; от він ба­чить ви­раз­но, як сон­це грає на го­рах, на сад­ках. І сад­ки й ліси ма­нять йо­го од­по­чи­ти в за­тиш­ку та хо­ло­доч­ку десь над про­зо­рою річкою.