Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
— Може, він змінить джерело натхнення, — сказала Вікторія. — Перейде на інших авторів.
— Або збільшить виробіток так званої власної продукції, — кинув Травка.
— Невже всі вже знають про мою поразку?
— Я дізналася нині, — сказала Марія. — Від Томека. Анджей з Олеком також.
— А Ірек?
— Знає, — відповів Травка. — Він учора телефонував від бабусі, то я йому сказав.
— Ти, Травко, міг би працювати передавачем, — озвалася Мілька. — Шкода тільки, що ти не подумав про Вишню. Не кожен любить бути героєм програми «Поговорімо про сусіду навпроти».
— Чого ти отак бовванієш, як пам’ятник? Щось трапилося? — допитувалася Вікторія.
Я тільки кивнула, втупившись у біло-червоні клітини на цераті, що покривала наш кухонний стіл.
— Данієль?
Я простягла їй переказ, на цілих чотириста злотих.
— Від кого?
— Не знаю, певно, від тата. Він не надіслав жодного листа чи поштівки. Нічого. Тільки переказ. Певно, хоче остаточно мені довести, яка я підла, — зітхнула я.
— Ну і що?
— Ну і це йому чудово вдалося.
Мілька пішла на побачення з Філіппом. Позавчора він зателефонував, і вони домовилися під Ощадкасою. Банально, як вважає Марія.
— Вони повинні були б зустрітись у тій блакитній кав’ярні біля галереї на Плянтах. Або в якійсь дорогій кнайпі. Нехай покаже, на що він здатен, — злостиво кинула вона.
— Чого це ти сьогодні така гостра до хлопців? — поцікавилася Вікторія. — Ну зізнавайся, тобі швидше полегшає.
Впродовж якогось часу Марія намагалася нас переконати, що гострими бувають шпичаки на трояндах. Зрештою капітулювала і зрадила причину своєї люті. Гуру.
— Ми пішли вчора гуляти з Томеком, — почала вона, досипаючи собі до чаю п’яту ложечку замінника цукру. — Було близько сьомої, і Томек сказав, що зараз мені дещо покаже. А потім привів мене до «Ікеї», до самого директора. Той прийняв нас у себе в кабінеті. Представився і зразу як ляпне: «Це та наївна дівчинка, котра повірила, що її коханий улаштував собі в „Ікеї“ безплатний пансіон?»
— Він не зловживав делікатністю, — визнали ми з Вікторією.
— На жаль, — хлипнула Марія. — А потім запевнив, що не знає жодного гуру. Але охоче з ним познайомився б, бо вже два роки має бажання повіситись у відділі іграшок. «Може, цей гуру допоміг би мені віднайти загублений сенс життя, — додав він, — якщо йому вдалося отуманити на сорок років молодшу студентку соціології».
— Який злюка, — зауважила Вікі. — І через це ти плачеш? Чи через гуру?
— Через усе! — Марія досипала чергову ложечку замінника цукру. — А найбільше через Томека! Виставити мене на посміховисько перед усім світом! І саме тому я оголошую війну всім чоловікам!
Марія перебуває у стані війни, а я й далі журюся над татовим переказом. Обгризла геть усі шкірки на нігтях. Що далі?
— Подумай про плюси, — озвався з-під столу Ірек. — Ти не маєш часу журитися над Данієлем.
Данієль. Не написав. Не затефонував. Не прийшов. Просто жодної реакції. Із Зосьчиного боку також.
— Мабуть, вона зрозуміла, що цього разу мусить покинути поле бою. А що до Данієля, то я гадаю, йому просто не багнеться міняти список літератури, — потішив мене Ірек. — Він дійшов висновку, що легше поміняти кандидатку для приголомшення. Маю надію, що я тебе не образив.
— Чим? — я подала йому гвинтик. Він упродовж двох хвилин мацав стільницю, намагаючись його знайти.
— Ну тим, що ти не бавишся в самоодурення.
— А у що тут можна бавитися? — зітхнула я.
— Ти могла б, приміром, сказати, що Данієль не одержав книжку. І що ти й далі повинна чекати його дзвінка. А якби він і далі не дзвонив…
— Я сказала б, що в нього, напевно, запалення легенів. Дай спокій, Іреку, я ж не Марія. Якби він не одержав книжку, то вже зі мною сконтактувався би. Він стільки не витримав би. Останнім часом ми бачилися принаймні раз на тиждень.
— Закоханий, — підсумував Ірек. — Ну, готово.
— Як це готово? Адже ти не пригвинтив кришку корпусу.
— Ну, — притакнув він. — Зумисне.
— А чому? — з цікавістю допитувалась я.
— Друзяка інформатик зрадив мені один секрет. Ніби якщо пригвинтиш кришку корпусу, то негайно виявиться, що щось полетіло, щось не запускається і треба знов її відгвинчувати. І подумати тільки, що останні два роки я даремно мордувався.
— Ірек цього не знав? — пирхнув Мілош. — Я свою ніколи не пригвинчую. Якось спробував і зразу мусив міняти модем. А кажуть, що ваше покоління знається на комп’ютерах, як жодне інше.
— Цікаво, що говорять про твоє, — втрутилась я, перевіряючи його домашню роботу.
— Шкода цитувати, — він скорчив знуджену гримаску. — Ну хіба окрім одного твердження. Воно дуже мені сподобалось.
— Якого? — наставила я вуха.
— Що в п’ятнадцять років нас доведеться годувати вилами крізь ґрати. Найліпше сирим м’ясом.
Нині я втратила останні ілюзії, що Данієль спробує бодай щось мені пояснити. Ми розминулися в коридорі як студентка з асистентом. Може, я повинна була з ним привітатися?
Я поверталася додому пішки, проводячи кінчиками пальців по стінах кам’яниць. Навіть не відчула, як стерла подушечки до крові. А поза тим усе спокійно.
Сьогодні Травка врешті збагнув, що Марія оголосила війну чоловікам. І таким чином утратив останні ілюзії стосовно їхнього спільного сонцесяйного майбуття.
— Ти казав, що твій батько — волоцюга й філософ! — виплюнула вона із себе, пережовуючи булочку із сезамом.
— Я казав? — здивувався Травка. — Я казав, що мій старий не може знайти своє місце!
— Ну власне! А я думала, що він мандрує світами в пошуках сенсу життя! — Марія для різноманітності потягнулася до кренделя з маком.
— Ти хочеш зустрічатися зі мною чи з моїм старим? — розізлився Травка.
— Із жодним із вас, — випалила Марія, — бо нарешті зрозуміла, для чого існують чоловіки!
— Для чого? — зацікавлено запитала я.
— Для того, щоб міняти пробки, тягати важкі торби, ходити до пивниці по слоїки і потім їх відкорковувати! — перелічила вона. — І звісно, багато заробляти.
— Супер, — похвалила її Мілька, розвалившись на Травчиних золотавих подушках. — Гібрид електрика зі скарбницею й вантажником.
— Я помітила вплив твоєї тітки, — зауважила Вікторія, забираючи з-під Маріїного носа тарілку з кренделями. — А колись ти нарікала, що вона дрібна міщанка.
— Колись, — зі зневагою форкнула Марія. — Це було колись.
— Що ти їй сказав? — допитувалася Мілена. — Окрім того, що зробив із неї посміховисько перед босом «Ікеї»?
— Нічого! — божився Травка. — Тільки те, що зав’язав із травкою. І взагалі з наркотою.
— І справді, — зауважила Вікторія. — Тебе вже тиждень не супроводжують випари.
— А мені вже тиждень чогось бракувало, — озвалася Мілена. — А я не знала, чого саме.
— То вже знаєш, — зітхнув Травка, нервово скубаючи ліву брову. — А я нарешті знаю, що Марія анітрохи не збирається повторювати історію Маріанни. Мабуть, я мушу її розлюбити. Тільки от як це зробити?
— Що він такого тобі сказав? — діставала Марію Мілька. — Окрім того, що виставив на посміховисько в «Ікеї»?
— Нічого, — присягнула Марія. — Тільки те, що зав’язує з наркотою. Він вирішив жити винятково коханням.
— Хіба це погано?
— А хто мене буде утримувати? Хто зароблятиме на мої артистичні пошуки? І різноманітні, ще не виявлені захоплення?
На це питання ми не потямили відповісти.
— Я думала, що коли ти сама ширяєш у верхньому шарі атмосфери… — нарешті обізвалася Мілька.
— Певно, що ширяю, але це не означає, що мій хлопець повинен мене наслідувати, — пояснила Марія. — Нехай зостається на землі, щоб сплачувати рахунки.
