Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Що?

— Та так, нічого.

Харрі пройшов майже сто метрів через парк до Грьонландслейрет, коли здогадка вдарила його як блискавка. Порожні кімнати, розчинені двері, ніж для нарізки хліба. Він закляк як вкопаний. Його серце затіпалося так швидко, що йому до горла підступила нудота. Харрі відчув, як затьохкала пташка. Відчув запах трави. А потім обернувся і рвонув назад до в’язниці. Відчув, як у роті в нього пересохло від страху, а серце продовжувало накачувати адреналіном його тіло.

14

Віолін гепнувся на Осло, наче довбаний астероїд. Олег пояснив мені різницю між метеоритом, метеороїдом та іншою гидотою, яка може торохнути кожного з нас по голові у будь-який момент. А це був астероїд — велетенська й страшна каменюка, здатна гепнути землю так, що від неї лише мокре місце залишиться...Ну, ви розумієте, про що я. Татку, не смійся. Ми стояли й продавали восьмушки, четвертинки, цілі грами і навіть п’ять грамів за один раз з ранку до ночі. Центр міста догори ногами перевернуло. А потім ми знову підняли ціну. Та черги від цього не скоротилися, а навпаки — тільки подовшали. А ми знову підняли ціну. Та черги не покоротшали. Тож ми знову підняли ціну. І тоді розверзлося пекло.

Банда косовських албанців пограбувала нашу групу за спорудою Фондової біржі. Там два брати-естонці працювали без вартового, і на них напали албанці з бейсбольними битами та кастетами. Гроші та наркоту забрали, а ноги — попереламували. Через дві доби на вулиці Прінсенс-гата вчинила напад банда в’єтнамців — якраз за десять хвилин до того, як Андрій з Петром мали забрати денну виручку. Вони напали на людину з наркотою у підворітті, а людина з грошима та вартовий-розвідник їх вчасно не помітили. Схоже, питання постало таким чином: «Що далі?»

Відповідь на це запитання з’явилася два дні по тому.

Мешканці Осло, які рано-вранці прямували на роботу, помітили вузькоокого, що висів униз головою з мосту Саннер. Згодом під’їхала поліція.

Той вузькоокий був одягнений, наче псих з дурки — в гамівній сорочці, а в роті у нього стирчав кляп. Вірьовка, на якій він висів, прив’язаний за кісточки, була якраз достатньо довгою, щоби він не міг тримати голову над водою. Принаймні, після того, коли в нього забракне сили напружувати м’язи живота.

Того ж вечора Андрій видав нам з Олегом стрілялку. То була російська стрілялка, бо Андрій мав довіру лише до російського. Він палив чорні російські цигарки, користувався російським мобільним телефоном (їй-богу, татку, не брешу: така собі розкішна модель з африканської акації, але, напевне, водонепроникна, а коли той телефон був вимкнений, то сигнали не посилав, тому поліцаї не могли його вирахувати) і нерозв’яз­ні проблеми розв’язував за допомогою російських пістолетів. Андрій сказав, що назва моделі того пістолета — «Одеса», яка була дешевим різновидом «Стєчкіна». Наче ми у цьому щось микитили. Виявилося, що ота довбана «Одеса» здатна стріляти чергами. До її обойми влазило двадцять патронів типу «Макаров» калібру дев’ять на вісімнадцять міліметрів, якими користувалися Андрій з Петром та декотрі інші. Нам видали коробку з патронами, і Андрій показав нам, як слід заряджати цей химерний грубезний пістолет, як ставити на запобіжник і як з нього стріляти. Він сказав, що тримати його треба дуже міцно і цілити трохи нижче, щоби влучити. Сказав також, що цілити треба не в голову, як ми гадали, а кудись нижче, у верхню частину тулуба. Якщо поставити маленький боковий важіль на позначку «С», то можна стріляти чергами. Легкого натискання на спусковий гачок буде достатньо, щоби випустити чергу з трьох-чотирьох куль. Та Андрій запевнив нас, що в дев’яти випадках із десяти достатньо лише продемонструвати пістолет — і все. Коли він пішов, Олег сказав, що та стрілялка схожа на пістолет з обкладинки альбому групи «Foo Fighters», і що він буде останнім підаром, якщо когось із нього встрелить, і що нам треба його викинути у бак зі сміттям. Тому я сказав, що візьму його собі.

Газети наче показилися. Верещали про війну банд, про кров на вулицях та про те, що Осло перетворився на довбаний Лос-Анджелес, і таке інше. Опозиційні політики загомоніли про невдалу політику боротьби зі злочинністю, невдалу політику боротьби з наркотиками, невдалого голову міської ради і невдалу міську раду. Один йолоп з Партії Центру сказав, що Осло — невдале місто і його слід стерти з мапи, бо воно є гань­бою для всієї країни. Однак найбільше дісталося на горіхи шефу поліції, і хоча ми знаємо, що гівно не тоне, після того, як один сомалієць серед білого дня застрелив нафіг двох своїх одноплемінників біля Плати і нікого за це не заарештували, голові відділу кримінальної поліції довелося подавати у відставку. Радник відділу соціальних послуг, що був також головою комісії у справах поліції, сказала, що наркотики та підтримання правопорядку — це головний обов’язок держави й основним своїм завданням вона вважає забезпечити такий стан, коли громадяни будуть спокійно ходити вулицями. Така гарна, хоч до рани прикладай. А за радником стояла її секретарка. Моя стара подруга. «Охоча мамця». Вся така серйозна та ділова. Хоча для мене вона — сексуально неврівноважена самиця в тугих бриджах для верхової їзди.

Одного вечора Андрій прийшов незвично рано, сказав, що на сьогодні — досить і що я маю поїхати з ним до Бліндерна.

Коли ми проїхали, не знижуючи швидкості, повз помешкання дідка, мене обсіли вкрай неприємні думки. Та, слава Богу, Андрій звернув до сусіднього будинку, який також належав дідку. Він провів мене всередину. Будинок був не такий порожній, яким видавався ззовні. За стінами, з яких уже облазила фарба, було тепло й були меблі. Старий сидів у кімнаті з книжковими полицями від підлоги до стелі, а з великих гучномовців, що стояли на підлозі, линула класична музика. Я сів на єдиний вільний стілець у кімнаті, а Андрій вийшов і зачинив за собою двері.

— Я вирішив попросити тебе зробити мені одну послугу, Густо, — сказав старий, поклавши руку мені на коліно.

Я поглянув на зачинені двері.

— Ми на війні, — сказав він підводячись. Дідок підійшов до полиць і витягнув одну товсту книгу з коричневою, вкритою плямами обкладинкою. — Цей текст з’явився ще за шістсот років до народження Христа. Я не знаю китайської, тому маю лише оцей французький переклад, зроблений понад двісті років тому єзуїтом на ім’я Йозеф Марі Аміо. Я пішов на аукціон і зареєстрував там свою ставку на сто дев’яносто тисяч долярів. Це — книга про те, як переграти й обдурити супротивника під час війни. У Сталіна, Гітлера і Брюса Лі вона була як Біблія. І знаєш що? — Дідок поклав книгу назад на полицю і натомість витягнув іншу. — Я віддав перевагу ось цій книзі. — І з цими словами він кинув її мені.

То була тоненька брошурка з блискучою блакитною обкладинкою, на вигляд — зовсім нова. Я прочитав її назву: «Шахи для початківців».

— Шістдесят крон на розпродажу, — сказав старий. — Ми зробимо крок, який називається «рокіровка».

— Рокіровка?

— Так називається боковий обмін місцями короля й тури з метою захисту першого. Ми сформуємо альянс.

— З турою?

— Тура схожа на замок, будівля міської ради — теж.

Я замислився.

— Так, з міською радою, — сказав старий. — Радник з питань соціальної політики має секретарку на ім’я Ізабель Скоєн, яка, фактично, керує політикою міста в царині наркотиків. Я звернувся до надійного джерела інформації і дізнався, що кращої кандидатури нам не знайти. Розумна, ділова і надзвичайно амбітна. Згідно з даними з того ж самого джерела, вона не вибилася вище через свій стиль життя, завдяки якому її ім’я постійно фігурує в газетних заголовках. Але її підвищення — це лише питання часу. Ця жінка влаштовує вечірки, не лізе за словом у кишеню і має коханців в усіх районах міста.

— Який жах! — сказав я.

Та дідок кинув на мене застережливий погляд і продовжив:

— Її батько був речником Партії Центру, але його спроба вийти на загальнонаціональну політичну арену зазнала фіаско. І мій інформатор стверджує, що Ізабель успадкувала його мрії і, позаяк Соціалістична партія має кращі перспективи, полишила невеличку партію фермерів, до якої належав батько. Окрім того, вона незаміжня, а за її родинною фермою числиться чималенький борг.