Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗
— Що ти маєш на увазі?
— Поспішність, з якою ти ухопився за ці нові дані. Чи варто їх наносити на карту саме цієї операції? А що, коли цей Шпак намагається нас збити з вірного шляху, вигадавши зустріч. Адже ми про нього майже нічого не знаємо. Хто він? Його розрахунок може бути дуже простий: хай, мовляв, пошукають «Вітра»! Хай спробують перевірити, так це чи не так! Це по-перше. А по-друге, якщо Шпак сказав правду, го це ще не значить, що «Вітер» не міг появитися у Вишгороді з зовсім іншим завданням.
— Що ж, можна погодитись, — Лосько подивився на карту, з видимим жалем зняв фішку з написом «Вітер» і почав її згинати короткими, сильними пальцями.
— Бачиш, — лагідно почав Карпенко, підходячи до капітана, — я не хочу, щоб ти згоджувався, залишаючись при своїй думці.— Він узяв з рук Лоська зім'ятий прапорець-фішку, виправив її і кинув на карту.
— Добре. А чи маємо ми право зовсім відмовитись від думки, що «Вітер» не має ніякого відношення до того, чим ми зараз займаємось? Чи не буде це помилкою? — запитав Станіслав.
— Я ж не наполягаю. Я раджуся. Що ж ти пропонуєш? — звів брови Карпенко.
— «Вітер» у нас по картотеці проходить…
— Все, що є в картотеці, занесено туди з моїх даних. «Вітра» я останній раз виявив у 1945 році, коли банди почали пробиватися від нас в Чехословаччину. Я його бачив так же близько, як зараз тебе. Але й того разу він утік. Через місяць канадська радіостанція на замовлення братства українців-католиків, що входить до відомого комітету українців Канади, в одній з своїх недільних передач транслювала молебень по генералові «Вітрові» начебто забитому більшовиками.
— Так ти вважаєш, що він мертвий?
— Я, Стасю, зараз нічого не вважаю, доки не поговорю в цим Шпаком, що виник невідомо звідки.
— Як хочеш. — Лосько знизав плечима і вийшов.
На другий день подзвонив оперативний черговий по Управлінню і доповів, що прийшов маляр рембудконтори Любомир Шпак. Ігор попросив чергового направити Шпака до нього.
До кабінету зайшов чорноволосий, середніх років чоловік. Обвітрене червонясте лице, як і брезентова куртка було забризкане білилами. Карпенко помітив, що від дверей до столу Шпак йшов твердою, впевненою ходою. Підполковник звівся з-за столу і подивився на маляра. Й тіні збентеження або ознак хвилювання, що властиві іноді тим, які приходять сюди вперше з якоюсь тривогою, він не помітив в обличчі Шпака. Той мовчки став перед столом, поклав свої грубі, червоні, великі руки на спинку стільця. Замість звичайного «добридень» він хитнув головою і, не зводячи очей з обличчя Карпенка, сказав:
— Я прийшов по викликові.
— Це я вас викликав, — відповів Карпенко. — Я б хотів, щоб ви повторили вашу вчорашню розповідь.
Маляр недовірливо подивився на свого молодого співбесідника в сірому спортивному костюмі і насупився. Мабуть, його щось стримувало, але потім широким рухом руки він підхопив стілець, сів на нього і, зітхнувши, сказав:
— Добре.
Сів і Карпенко.
— День тому її зустрів біля ресторану «Закарпаття», де ми працюємо, колишнього члена Центрального проводу ОУН, генерал-хорунжого «Вітра». Він сів з дівчиною в таксі й поїхав. Таксі номер 43–12.
— А ви, товаришу, впевнені. Ви не обізвалися?
— Я так же впевнений в цьому, як і в тому, що моє справжнє прізвище не Шпак, і що я вам, на жаль, не товариш.
— Давайте відверто домовимося, якщо ви вже самі вирішили, що ми з вами не товариші, називайте мене громадянином. Моє звання — підполковник.
— Добре, — згодився той, ховаючи під стіл свої потріскані руки. — Тільки, громадянине підполковнику, краще вам покликати когось. Самі ви всього не запишете. Я буду говорити багато.
Ігор подзвонив у секретаріат Управління і викликав стенографістку. Чекаючи на неї, він ще раз подивився на крупне вольове обличчя маляра і запитав:
— А не могли ви все ж помилитись? Може, це не був «Вітер»?
Шпак звів ліву брову, і Карпенко помітив у великому карому оці прихований гнів.
— Якби я був сліпий і минуло ще сто років, я і тоді б упізнав його. Навіть по подиху. — Маляр судорожно сплів пальці, захрустів ними, схилився, підсуваючись до столу, і збоку подивився на Карпенка.
Постукавши, зайшла молоденька стенографістка і скромно сіла за маленький столик, де розклала кілька заструганих олівців і купку лінійованого паперу.
— Ще років п'ять-шість тому, — почав Шпак, — я не прийшов би сюди. Зустрівши «Вітра», я через півгодини подзвонив би вам, щоб сказати, де лежить труп цієї собаки. Ви запитуєте, чи знав я «Вітра»? Ім'я, яким нарекли його під час хрещення, справді не знаю, як, мабуть, не знали й багато центральних «провідників». Керівництво командуючого військовою групою «Карпати» генерал-хорунжого «Вітра» звало Павлом Онацьким. Але це була брехня. Адже ми, прошу вас, знали майже все військове начальство ОУН, а про такого не чули. З'явився він у сорок четвертому році в нас — начебто прийшов з шпиталю. Прислали на місце забитого «Січового». Був я у нього найближчим помічником. Прізвище моє не Шпак, а Когут. Любомир Когут. Оунівська кличка «Гетьман». Нам без попа давали різні клички, як собакам. Батько мій мав поле. На шм хоч жито сій, хоч сльози: однією ногою станеш, Другу вже нікуди поставити. — Когут замовк і поліз в кишеню за сірниками. Карпенко подав йому коробочку. Той взяв і швидко припалив сигарету, глибоко затягнувся і через широкі ніздрі випустив дим. Нижня повіка у нього затіпалася, а під червоною шкірою на щоках заворушилися жовна. Він продовжував:
— Все життя батько мріяв розбагатіли. В 1931 році йому поталанило: вуйко мій, старший брат батька, пішов з возом під лід. Лишилася по ньому хата і небагато в хаті. Ось який цей талан був. Все ж ми купили другу корову, коня, а мене послали в приватну гімназію. В «пани» віддали. Тяжка це була наука — на пана вчитися. Навіть вилаятись по-українському не можна було. Все по-польському. Скільки злоби в душі зібралося! А куди і діти? Шукали ми правди, слухали, як пана-бога, всіх, хто за самостійну Україну розпинався. Так, прошу вас, навертали нас до нової віри. Вступив і я в 1938 році в ОУН. А в 1939 році прийшла Червона Армія. Не встигли ми розібратися, де полин, а де жито, як попалася війна. Керівництво ОУН гасло кинуло: на боротьбу з німцем-загарбником, за вільну Україну. Але гасло-то проголосило, а в бій нас не поспішає вести. То формували курені, то на зручну хвилину чекали, А народ в лісах кипіти став: німці палили й грабували села наші, а ми відсиджуємося. Нарешті, кілька загонів послали в бій проти селян-поляків. Лили очищати» — називалося. — Когут сумно посміхнувся і подивився Карпенкові у вічі, немов перевіряючи: вірить той йому, чи ні, і чи варт розповідати байдужій людині про те, що, як мозоль на серці, пече вже кілька років. Але в очах Ігоря він помітив теплу, принадну увагу. Вона швидше стосувалася не самої людини, яка розповідала, а тих простих обдурених людей, про яких йшла мова. Але Когут цього не зрозумів. Погасивши червоним потрісканим пальцем недокурок, він знову заговорив: — В той час я командував «чотою» — взводом, Якось дійшла чутка, що в ближньому селі есесівці народ в Німеччину забирають. Зібрав я кращих хлопців і туди. Охорону перебив, а людей — по хатах. Повертаюся в курінь героєм, а мене вже наказом до розстрілу призначили. Так, прошу вас, і написали: «за порушення військової дисципліни і непотрібне кровопролиття»… Але не розстріляли: зважаючи на молоді мої роки та минулі заслуги, помилували. Тільки розжалували в рядові та протримали місяць в витопленому схроні.
Карпенко, слухаючи розповідь чорноволосої людини з міцними червоними руками, обвітреним обличчям, думав, якою була б їхня зустріч десять років тому? В якомусь лісовому урочищі його Когут або він Когута сіконув би з автомата й розмові кінець! Що ж привело його сюди? Розуміння безнадійності боротьби, якій він віддай багато років, чи бажання просто виторгувати оцією явкою з повинною спокійне життя в майбутньому? Чому він прийшов саме сьогодні, а не рік, два, три тому? Когут викладає лише факти. Мова його спокійна, наче він читає вголос книжку. Він пригадує день за днем, рік за роком своє життя, він ще не знає його до кінця, бо притком сюди, до оцього молодого підполковника, як злочинець. Він пригадує про те, що в 1944 році, коли Радянська Армія погнала німців з Західної України, керівництво ОУН наказало почати жорстоку війну проти… Совєтів. На той час він уже був курінним.
