Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– І пам’ятайте про братів вабоєних! – Непийпиво підхопив мішок з головами вбитих паничів і струснув ним. – Джури, напрод!
Джури зірвалися з місця і поскакали на диких, до яких стрімко наближалося полум’я степової пожежі. Дикі верещали, але не тікали. Ось вогонь досяг перших диких, вони почали стрибати через палаючу траву, а тим часом джури наблизилися і стали кидати списи. Дикі стрибали у вогонь, який обпікав їм ноги, переходив на одяг, що легко спалахував. А тут ще списи, цілі хмари списів від джур, які хоч і не вбивали, але ранили. Дикі намагалися кидати каміння, але дим виїдав їм очі. Дикі відчайдушно верещали, частина з них прорвалася через вогонь, джури кидали в них останні списи.
– Брате Жох, напрод! – наказав Непийпиво. Він залишився з окремим загоном, в якому була і Понамка, а більша частина паничів та слуг рушила за Жохом, який їхав попереду з великим щитом і довгим важким списом. Я подивився на Сашка, той показав, щоб я залишався.
– Слуга мусить бути при своєму паничеві, – пояснив він.
Я радісно погодився, бо бачив, що попереду буде страшна бійка.
– Слава Ісусу Кривавому! – закричав Жох.
– Слава Ісусу Кривавому! – відповіли паничі.
– На смерть! – заволав Жох.
– На смерть! – заволало військо.
Загін почав набирати швидкість. Паничі повторювали свій бойовий клич «На смерть!», дикі верещали серед диму та вогню. Джури кинули останні списи і відступили, пропустивши клин, на чолі якого мчав Жох. Удар, крики, тріск щитів та списів. Клин паничів різав темний натовп диких, але поступово гальмувався у ньому. Схоже було на те, що розтрощити диких одним ударом не вдалося, почалася страшна бійка. Непийпиво дивився на битву. Всі озиралися на нього, чекали наказу. Але він щось вичікував. Понамка не могла спокійно всидіти у сідлі, аж тремтіла, зверталася до Непийпива, а той мовчав.
Жох нарешті пробився до кінця чорної хмари, розрізав диких навпіл, але вони і не думали бігти, навпаки почали потроху тіснити наших на правому фланзі. А тут з лісу вийшов ще один загін диких. Вже не такий великий, кілька сотень, але вони верещали, наче їх були тисячі. Я помітив, що наші почали відступати. Це слуги, паничі билися, а от слуги злякалися. Може б, і побігли, але джури вбили кількох дезертирів і підперли слуг, загальмувавши наступ. Але дикі тиснули далі, і правий фланг продовжував відступати. Дикі, що вибігли з лісу, тепер поспішали до своїх товаришів.
– Треба атакувати! – закричала Понамка.
– Ні! – гримнув Непийпиво.
На поле битви страшно було дивитися. Паничі протикали своїм списами диких, рубали їх шаблями. Натомість дикі збивали паничів з коней ударами своїх величезних палиць. Крики і вереск. Дикі ударами своїх важких сокир вбивали одразу по кілька слуг, а ті кидалися на диких по двоє-троє, хтось гинув, а хтось завдавав удару кинджалом, пробивав живіт чи різав шию. Джури підбирали списи і знову кидали їх, а потім приймали смерть у ближньому бою. Страшенна машина смерті вправно перемелювала людей та диких, перетворювала їх на трупи чи калік. Однак і скалічені намагалися завдати останній удар ворогу, атакували, після чого гинули.
– Наші зараз побіжать! – скрикнув хтось із паничів.
– Ні! – наказав Непийпиво. Він стиснув шаблю так, що в нього аж побіліла рука. Він дивився божевільним поглядом на битву.
Загін диких наближався, коли він вдарить, військо побіжить. Це навіть я розумів! Чого чекав Непийпиво?
– На смерть! – нарешті закричав він і зірвався з місця.
– На смерть! – з радістю заверещали всі.
Помчали за Непийпивом. Було нічим дихати, у повітрі тхнуло горілою травою та смаленим. Я думав, що ми вдаримо по загону диких, який вийшов з лісу, але замість цього Непийпиво спрямував удар на наш правий фланг, який вже вигнувся і ось-ось міг побігти. Ми вдарили диким майже у спину. Паничі, що вишикувалися за Непийпивом, вбивчим гостряком розрізали лави диких. Довгі списи проштрикували чудовиськ. На деяких з диких палав одяг, але вони не звертали уваги, билися і збуджено верещали. Я побачив, як Непийпиво вбив одного дикого, ще одного, тільки на третьому його спис зламався. Непийпиво вихопив шаблю, відбив удар дикого і рубанув по обличчю, вирізав око, шматок носа та щоки.
Я задивився на подвиги Непийпива, коли з-за спин паничів вистрибнув скривавлений дикий з величезною палицею. Одним ударом він зніс двох слуг, хоч вони і прикривалися щитами. Потім ще одного. Сашко кинув у нього спис, потрапив у тулуб, але дикий наче і не помітив, атакував далі. Я теж кинув спис, не влучив. Дикий був вже поблизу Сашка, заніс палицю для вбивчого удару. Але я встигнув увігнати інший спис йому в шию. Дикий повернувся зі списом у шиї, зміг вдарити. Його палиця розбила голову моєму мулові, я гепнувся на землю, мул привалив мене. Я злякався за ногу, бо зі зламаною ногою мені був кінець. Боляче, але я висмикнув ногу з-під тварини, зміг підвестися, вихопив кинджал. Дикий зі списом у шиї хитався, намагався вдарити Сашка. Я стрибнув дикому на спину і увігнав кинджал йому в шию. Дикий захрипів, скинув мене і впав на коліна. Якийсь джура увігнав у нього спис. Тільки тоді дикий завалився, вже мертвий.
Я заверещав у первісній люті мисливця-переможця, якої ніколи в себе не помічав. Коли вискочило ще кілька диких. Мабуть, вони зірвали з себе палаючий одяг, бо були голі. І так виглядали ще страшніше, бо видно було їх незграбні, велетенські фігури, справжні гори м’язів! Джура кинувся на одного з диких, хотів, мабуть, дістати того шаблею, але дикий наштрикнув його на свій товстий спис, зроблений, здається, з цілого деревця. Дикий спробував струсити тіло джури зі списа. Я скористався цим, кинувся на нього з кинджалом. Але дикий одною рукою схопив мою руку зі зброєю і ледь не зламав. Іншою рукою тримав спис, який не міг витягти з джури. Я заверещав і уп’явся зубами в його руку, яка так боляче стискала мене. Дикий заричав, махнув рукою і відкинув мене. Нарешті витяг спис з джури і кинувся на мене. Я борсався на землі, намагаючись підвестися. Він би вбив мене! Але тут на нього кинувся Сашко і увігнав свій кинджал у товсту шию дикого. Той заверещав, спробував схопити Сашка, який вчасно відстрибнув. Дикий пішов на нього, а я нарешті підвівся, схопив шаблю вбитого джури і щосили рубонув нею по шиї дикого. Замах був такий, що мені здалося, наче я зараз зітну дикуну голову, але шабля загрузла в його товстій шияці, пирснула кров. Я відскочив, дикий заревів, кинувся до мене, Сашко вдарив його списом у спину, тут би дикому кинутися на Сашка, я б тоді вдарив його. Але дикий біг на мене, я схопив щит, удар списом, я відлетів з пробитим щитом, дикий вже був біля мене, заніс тупу частину свого списа, щоб розтовкти мене. У мене в голові шуміло, я намагався згрупуватися, щоб кинутися вбік і уникнути удару, не знаю, чи мені б вдалося, коли пролунав якийсь звук і голова дикого покотилася з плеч.
– Красю, підводься! – я побачив Понамку, всю скривавлену, з побитим щитом і шаблею. Понамка була схожа на богиню смерті, її очі палали божевіллям, вона ричала від збудження. – Бери зброю! За мною!
Вона побігла до Непийпива, якого оточили одразу кілька диких. Вони вбили коня гетьмана, і Непийпиво тепер бився пішки. Зарубав одного дикого, потім другого, але їх було багато, вони оточували його з вереском. Понамка закричала і кинулася на одного з диких. Той вдарив її величезною кам’яною сокирою, але Понамка ухилилася і рубанула по руці дикого. Перерубати не змогла, але той заверещав і випустив сокиру. Понамка рубанула ще йому бік, дикий заревів і несподівано стрибнув на мою панну. Повалив і почав рвати зубами, наче звір. Понамка заверещала, вона засунула в пащу дикому свою руку і не давала дістатися до своєї шиї. Дикий гриз її руку, Понамка кричала. Я підхопив кинджал, тут валялося багато вбитих слуг, підскочив до дикого і з усієї сили увігнав йому кинджал в шию. По саме руків’я. Дикий захрипів, я схопив його за волосся і потягнув від Понамки. Дикий вдарив мене, я скрутився і відлетів. Дикий накинувся на Понамку, він хотів придушити її, він міг би придушити і однією рукою, бо ж був надзвичайно сильний. Він почав душити, я знову підвівся, мене нудило, темні плями перед очима. Я схопив спис дикого. Він був важкий. Я ледь його підняв, розкрутився і вдарив товстою частиною по голові дикого. Він завалився на бік, захрипів, Понамка вилізла з-під нього, вирвала кинджал з його шиї. Пирснула кров, Понамка почала бити кинджалом ще і ще, вона верещала, а дикий помер.
