Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
— Та ні! Це братва мене так прозвала. А мені що! Як бугай, то бугай, — аби большевиком не назвали.
В розмові довідуюся, що то він минулого року повішав на дубі трьох комісарів.
Оба табори змішалися. Хлопці ділилися новинами і вражіннями. Бородатий лісовик оповідав, що минулого тижня робила на них облаву ворожа кіннота.
— Вони ще тільки рано в ліс збиралися, а нам уночі вже передали. Два полки їх, значить... Отаман каже — ну, хлопці, роби гнізда на старих дубах! Як місяць зійшов, ми й пішли отуди під Кучургани. Дуби там старі, високі та гилясті. Вибрав собі кожний дуба, щоб густий був та до гиляк високо, а тоді Бугай шнура на гиляку закине і підсадить кожного. Він у нас, бач, завжди з шнуром ходить — каже — щасливий, бо вже одинадцять «товаришів» на йому повішав, а ні разу не увірвався.
Слухачі глянули на Бугая, що стояв коло мене. Той добродушно усміхнувся і погладив рукою міцного льняного шнура, який був намотаний наукіс через плече і груди.
— Та воно, дядьку Петре, шнур — штука хороша. Чи в господарстві, чи в лісі — завжди пригодиться.
— Та хіба я кажу, що нехороша! Так ото кожний виліз на самий вершок, посплітав гиляки і ліг собі як дитина в колиску. Лежиш — тільки вітрець тобою погойдає. А навкруги тільки й видно, що небо та море зелене. Ані тобі у низ, ані тебе знизу — ні чорта не видно. Раненько «товариші» лавами у ліс. Свистять, кричать, стріляють, — як би хто заяців полохати наняв їх. Звісно — кацапня дурна — думали, «хахли» від однієї лави на другу тікати будуть. А воно тут ще баландинських хлопців сім по лісі плуталися. Почули, тай полягали у тернину густу. Туди конем не поїдеш. Лава перейшла, а хлопці руки в кишені тай пішли собі у протилежний бік.
Попід наші дуби із сотня перейшла. Кричать:
— Го-го-го! Сдавайся бандіти! — А ми собі лежимо та пуза на сонці вигріваєм.
Один «товаріш» відстав від лави тай сів під деревом, по «своїй надобності» значить... Та на нещастя своє, попав під Бугаїв дуб. Сидить значить, коня в руках держить за повід, кавалок газети читає і «яблучко» поспівує. А Бугай слухав-слухав, та тихенько спустився на нижчі гиляки, зашморгнув «товаріша» своїм шнуром за шию і потягнув на дуба як яструб курча.
Слухачі засміялися.
— То штука ризиковна. А як би був промахнувся?! — відізвався один із наших.
— Хто? Бугай промахнеться?! Він у нас майстер арканом орудувати! Каже, як війни вже не буде, піду до міста і запишуся у гицлі — собак ловить на «смичок».
Хлопці вибухнули реготом.
Бугай соромливо зачервонівся.
— Не видумуйте, дядьку! Я тоді оженюся і господарювати буду.
До Отаманенка, який лежав під деревом, підійшов Кваша з середніх літ чоловіком, одягненим у захисне вбрання і сиву смушову шапку. Підходжу до них. Кваша представляє свого товариша.
— Це наш «кошовий» поет — пан Чайченко. Все поеми пише про лісову братію.
Лягаємо усі на траву.
У Чайченка, як і личить поетові, мрійні сірі очі, якими він закохано оглядає нас.
— Знаєте, дійсно... Миж, тиняючися тепер по лісах, робимо велике діло для визволення Батьківщини від ворога. Та коли ми досягнемо свого, то одні вже загинуть, другі підуть на мирну працю, невідомі нікому, і визволена Україна навіть не буде знати імен своїх лісових лицарів. Я, знаєте, поставив собі за ціль писати поеми, в яких фіксую прізвища учасників, характерні риски кожного, події, в яких він брав участь чи відзначився... Це, знаєте, для майбутньої історії визвольної боротьби буде дуже важливим матеріялом.
Я усміхнувся,
— Якщо ви до прізвищ, характерних рисок, вчинків додасьте ще й адреси, а потім з своїми поемами попадетеся в руки чека — то це дійсно буде важливим... і для чекістів, і для нас, і для наших родин...
— Але-ж Боже борони! Цього ніколи не може статися. Адрес я звичайно ніде не зазначую, та їх не тяжко буде устійнити і потім. Те, що я пишу, це є своєрідний літопис боротьби. Матеріял, що певний час, можемо заховувати в безпечному місці у своїх надійних людей, де він буде собі чекати перемоги над ворогом. А чекістам я живий взагалі а руки не дамся, бо єлисаветська чека заочно присудила вже мене до розстрілу за працю, яку я провадив на Херсонщині. Товариш пана Кваші знає це, він порадив мені рятуватися до нього в загін.
Зав'язалася розмова про загальне положення й перспективи. Поет висловлював наївні оптимістичні думки, над якими ми в душі посміхалися.
Потім перевів розмову на особи.
— Отаманенко — це ваш псевдонім? — звернувся він до Отаманенка.
Той (це було його дійсне прізвище) затверджуюче кивнув головою.— Звичайно, псевдонім.
— А ваше, пане Залізняк,— звернувся до мене, — теж певно псевдонім?
— Ні, це моє дійсне прізвище.
— Ви не з Катеринославщини часом? У нас зустрічається це прізвище.
— Ні. Я з Бесарабії.
— В вашому відділі багато холодноярців. Мене, знаєте, Холодний Яр цікавить. Хотів би побувати там.
— Будемо ще, — завважив Кваша.
— Маю охоту написати трохи. Піду, приглянуся до ваших хлопців. Знаєте, цікаві типи є. Як дивишся — так і пригадується старовина, бурлачня запорізька...
Чайченко встав і пішов до гуртків, що розмовляли коло вогнищ.
Отаманенко глянув на Квашу.
— Де ти його взяв?
— Один наш чоловік, з-під Ново-Миргорода, із листом прислав. Пише, що його розшукує по селах чека і щоб я його приняв до себе.
— Щось він мені зі своїм «літописом» не подобається...
— Та у нього просто семої клепки в голові бракує. Видається собі поетом. Думає, що робить велике діло для історії. Щоби підозрівати в нього агента чека — для цього він задурний. Коли б він записував прізвища з якоюсь іншою ціллю, то робив би це потихеньку, щоб ніхто не знав. Але я теж такої думки, що треба йому сказати, щоби він краще спалив свої «поеми». Поки ще пишемо історію кров'ю, з прізвищами треба обережніше.
Через годину я сидів з Бугаєм коло костиря і уплітав за обі щоки кавалок смаженого цапа. Бугай оповідав мені цікаві подробиці з інтимного життя великого лісу: про звичаї і характери звірини, про те, як по поведінці дикої птиці відгадувати, чи є хто близько в лісі, і чи то лісовик, чи «чужий». («Лісовик ніколи птиці кривди не зробить, вона його знає і не боїться»).
До нас підійшов сяючий Чайченко.
— Ну, знаєте, я дуже задоволений. Сьогодні я багато написав. Отут і про вас є...
Перекинув кілька писаних карток. От...
Щоби відчепитися від «поета», хвалю «вірша» і лягаю спати. Прокинувшися через пару годин, шукаю води напитися і вмитися. Більшість табору спала. Відра всі були порожні. Бугай, який, сидячи під деревом, витісував з кавалка липи ложку, піднявся.
— Напитися хочете, пане Залізняк.
— Напитися тай умитися добре було би.
— Випили хлопці всю воду після цапа. Як хочете, перейдемося до кринички. Там вдолині, в корчах є така, що тільки звірі та ми її знаємо. Я люблю отак на розсвіті полежати в корчах коло неї, подивитися, як дикі кози та лиси прибігають воду пити.
Захопивши відро, ідемо лісом.
Кроків із сто Бугай задумливо мовчить, потім обертається до мене.
— А знаєте, пане Залізняк, отой писака, що до нас підходив у обід — то большевицький шпигун. Я казав Кваші, а він сміється.
— А чому ви так думаєте, що він большевик?
— Я не думаю, а знаю напевно. Чому я знаю, то я, правду сказати, і сам не знаю, але голову дам собі водрізати, що це так. Він у лісі не по своїй охоті. Ліса він не любить і його ліс не любить.
Я усміхнувся.
— Як то, хіба ліс може любити?
— А ви думаєте, що ліс мертвий? Ліс живий. Він теж знає, хто свій, а хто ворог...
