Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (читать книги без сокращений txt) 📗
— Вдячний, — підтвердила Ельвіра.
Я глянула тепер уже на яр. Туман… А що там, під туманом?
— Ні, хлопці-дівчата ми так не домовлялися, — сказала я охриплим голосом. — Брехати Оберонові…
— У чому брехати? Просто промовчати!
— Зрештою, ти не обіцяла не відходити від табору ні на крок? Чом би тобі не прогулятися під зорями? Чом би тобі при цьому не перевірити посохом можливу небезпеку? А ми просто випадково опинилися поряд… Адже ми за себе відповідаємо, а не ти за нас, — у Ельвіри заблищали очі.
Я глянула на неї — зовсім доросла… гарна… закохана. І принц поруч. Дивиться жалісливо, як собачка.
— Ми ж усе одно туди підемо! І якщо загинемо, як же ти далі житимеш? — запитав принц.
Я мовчала.
— Ми йдемо. — Принц поправив на плечі мішок. — Прощавай.
Вони озирнулися й попрямували в темряву.
— Стійте! — Мене пробирали дрижаки. — Добре… Годину можу вам виділити. Щонайбільше годину! Якщо там небезпека на дні, тоді відступаємо, ясно? І якщо ви мене зрадите, якщо розповісте Оберонові…
— Нізащо! — принц спалахнув. — Ліно… Приїжджай потім до нас у Королівство! От побачиш, я звелю поставити тобі пам’ятник!
Я фиркнула. Уявила собі цей пам’ятник біля входу до палацу: кам’яна, я стою в гордій позі з посохом, із набалдашника б’є фонтан…
Хай йому грець!
А класно було б!
Ніч стояла тиха-тиха. Тільки з деяких куренів долинало тихе хропіння. Табір, втомлений грозою, спав, і тільки Ланс…
— До речі, де Лане?
— Біля королівського шатра. Він дивиться в інший бік, не турбуйся. Та й узагалі, ти що, не маєш права погуляти?
Щодо права на такі прогулянки я дуже сумнівалася. Нічого, у будь-яку мить можна повернутися назад. Зрештою, я відмовилася від посади верховного мага, від негайного повернення додому… Я не зрадниця. Навпаки, можу собою пишатися.
Дорога до яру була непростою, проте й не дуже складною. Спускалися порожняком, тільки принц ніс на плечах дорожній мішок, у ньому щось неголосно дзвякало, мабуть, казанок. Я йшла попереду, дивилася нічним баченням, підказувала принцові й принцесі, куди краще ступати.
На межі туманної пелени зупинилася. Поводила посохом уперед-назад, праворуч-ліворуч… Начебто небезпеки не було. От тільки туман…
Він мені не подобався.
— Може, далі ви без мене? — запитала я й зашарілася. Виходило, ніби я посилаю беззахисних людей назустріч небезпеці.
— Тільки двадцять хвилин минуло, — сказав принц, цокаючи від вогкості зубами. — Ти ж нам годину обіцяла?
— Там що, нечисто? — запитала Ельвіра.
— Та як вам сказати, — я похитала головою. — Ланс сказав би… рівень зла не перевищує фоновий.
— Тоді йдемо?
— Давайте триматися одне за одного, — вирішила я. — І якщо щось трапиться, виконувати мої накази негайно!
Стискаючи однією рукою посох, а другою — долоню принца, я сміливо ступила в туман.
Він дійсно був, як густе молоко. Він піднявся мені до колін, потім по груди, потім по шию. Занурюючись з головою, я мимоволі затримала дихання і примружилася. Розплющила очі. Ура! Я бачила! Бачила в тумані! Правда, нечітко. Усе навколо було затягнуте серпанком, схожим на жовтуватий розплавлений парафін.
Дно яру було гладеньке, без западин, без гострого каміння. Я поводила посохом — рівень небезпеки не зріс. Обережно ступаючи по піску, перемішаному з опалою хвоєю, я повела принца (він нічого не бачив, витріщав сліпі очі) й Ельвіру (вона, здається, бачила краще, принаймні намагалася вдивлятися) на той берег.
Та тут зовсім недалеко.
Я доведу їх до протилежного боку яру і повернуся. І ще встигну поспати до ранку.
А якщо запитають, чому не розповіла вчасно про плани принца й принцеси, скажу чистісіньку правду. Адже я присягнулася мовчати, а клятва — це зобов’язання.
Ми все ще спускалися, а найнижче місце яру було вже зовсім поряд, тут, перед нами…
Сіпнувся посох у моїй руці, як чутлива вудка, що вловила клювання. Я повернула голову…
— Небезпечно! Назад! Назад!
Мало не викрутивши принцові руку, я кинулася схилом вгору. Він був важчим за мене, не міг зрозуміти, що відбувається, а тягнути його мені просто бракнуло сили. Я знову глянула на темне й каламутне, схоже чи то на потік пінявої води, чи то на величезний потяг, що наближався по дну яру. У нас був іще шанс відскочити з його дороги, коли Ельвіра раптом рвонулася вперед, на той бік, до своєї мрії, до нового Королівства. І потягнула принца за собою.
Рука принца висковзнула.
Не розуміючи, що роблю, я стрибнула за ними, обіперлася посохом об пісок і хвою, наставила набалдашник проти лавини, щосили намагаючись зупинити її…
Мене підхопило й понесло, ніби в потоці меду. Липке, тепле, туге, не стати на землю, не виплисти, не вирватися.
Поряд борсався принц.
Я бачила, як марно намагається вирватися з липкого повітря Ельвіра.
Одне добре — посох із рук я так і не випустила.
Розділ двадцятий
Самі
Якби ви впали в річку зі згущеним молоком…
Якби мільйони змій, виготовлених із несмачного желе на кондитерській фабриці, всі переплуталися й почали поволі звиватися…
Якби… Тобто ніякого задоволення в цьому не було.
У щільній струмуючій масі можна було дихати (насилу) і трохи бачити (немов крізь каламутну воду). Ні смаку, ні запаху, ні взагалі поняття, що це таке, — неначе сам туман згустився й став нашим ворогом. У ньому не можна було пливти — опускалися руки, ноги не знаходили опори. Ми борсалися, мов космонавти-новачки, котрі вперше потрапили в невагомість. Крутячись і сіпаючись у прозорому киселі, ми примудрилися схопитися за руки і не дали туманові розтягнути нас у різні боки — але це була наша єдина перемога.
Навколо мчали чорні тіні горбів і дерев, і тільки небо, безтурботне перлисте небо було нерухомим. Довго це триватиме? Років сто. Чи тисячу. І я, як не намагалася, нічого не могла зробити доти, доки потік туману, що ніс нас, не схлинув сам, і ми не зависли — на мить — у повітрі, між зірками зверху і чорнотою внизу.
— Ай!
Упавши, я вдарилася грудьми об посох. Було боляче й паморочилося в голові, проте я все-таки підхопилася — як мені здалося, одразу ж, хоча насправді, мабуть, минуло кілька секунд. Поряд підіймався із землі принц…
А просто перед нами височіла постать, неясна, сіра, майже невидима у світлі зірок. Зціпивши зуби, я змусила себе поглянути на неї нічним баченням…
Величезна баба, товста, приземкувата й гола, здається, була повністю виткана, із туману. На круглому обличчі блукали очі — саме блукали, не маючи постійного місця. Це були маленькі чорні ямки в напівпрозорому холодці. Безформний ніс нависав, ніби величезна крапля, от-от готовий відірватися й упасти. Її тіло опливало, як гаряча грудка жиру, не розібрати було ані рук, ані ніг, ані грудей. З куточка великого рота витікав, як макаронина, струмок напівпрозорого желе — такого ж, як те, що принесло нас сюди.
Від жаху й огиди у мене гостро заболів живіт. Тремтячими руками я підняла посох, наперед знаючи, що приречена: з цим чудовиськом, мабуть, не зміг би впоратися й сам Оберон. Це вона? Та сама, про кого він говорив? Королева туману?!
Сьорбнувши, баба втягнула в себе залишки маси, що струменіли біля неї. Облизалася безформним і розпливчастим, як вона сама, язиком. Глянула мені просто в очі. Я відступила, все ще тримаючи посох перед собою, однак уже готова кинути його й тікати геть, ламаючи ноги, хоч би й назустріч погибелі…
— Зло не має влади! — пискнула я. Набрала більше повітря й крикнула ще раз, майже басом: — Зло не має влади!
Набалдашник мого посоха тьмяно палахкотів. Я підняла руку, ніби відводячи від очей ману. Я хотіла, щоб чудовисько зникло, розтануло, пропало…
Чорний рот, утопаючи в складках туману, шугонув полум’ям. Знову почувся звук — ухання, булькання, шипіння і свист, — бабища сміялася. Вона зробила, що хотіла, їй було цікаво подивитися, що з цього вийде. Хрюкнувши, вона подалася вперед, нависла над нами, як хмара, а потім раптом змахнула всіма своїми складками й злетіла.
