Грішниця - Печорна Олена (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
Санітаркою вона працювала, як сама говорила, піввіку, тому прощалися з пенсіонеркою – як із частиною відділення хірургії. На наше щастя, там цілком випадково з’явилася ще одна вакансія санітарочки, так ми і влаштувались. Було важко, особливо спочатку. Лякали не віники, швабри, ганчірки, відра, туалети, горщики, царство гіпсу та милиць, ні, лякало людське страждання, до якого ніяк не вдавалося звикнути. Однак нам усе одно подобалася робота, навіть коли в кінці дня виснажувалися настільки, що не могли поворухнутись. Ми були щасливі.
То був особливий час, час розправлених вітрил та широко відкритих очей, у яких світ раптом заграв так яскраво, що видавався чимось фантастичним.
Температура повітря застигла на нулі, перетворивши сніг під ногами в суцільне місиво. Звідкись взявся туман. Біло-прозорі клаптики чіплялися за гілки дерев, будинки, огорожі й навіть людей. Лариса дивилася на чудернацьку білу річку, що гнала хвилі прямо за віконним склом, і думала, як це красиво. Захотілося вийти й пірнути в туман із головою.
Волога огорнула одразу ж – ніби проковтнула. Іти було незручно, ноги час від часу пірнали в снігову кашу, та Лариса не поспішала, роздивляючись уже знайомі будиночки, які зараз нагадували чомусь кораблі. Кораблі, що стоять на кинутих глибоко в землю якорях. Раптом у тумані з’явилися обриси іномарки. Машина стояла поруч із сусіднім будинком, що пустував, за словами Марії Степанівни, декілька років. Лариса сповільнила крок, коли з авто з’явився чоловік у міліцейській формі, усередині відразу ж щось обірвалося та йойкнуло. Незнайомець, зачинивши дверцята, спокійно увійшов на подвір’я, де чулися голоси людей, рипнули вхідні двері, всі зайшли до будинку. Лариса ще деякий час стояла, намагаючись оговтатись, а потім швидко пішла додому.
Марія Степанівна, лише поглянувши на зблідле обличчя жінки, зрозуміла: щось сталося, Лариса ж повільно роздягнулася та сіла на стілець.
– Тобі погано, дочко? Щось болить?
– Нічого, Маріє Степанівно, уже все минулося, не хвилюйтесь.
Господиня швиденько почала чаклувати над столом, та їсти не хотілося.
– У нас сусіди нові з’явилися. Не бачила?
Лариса здригнулась.
– Стояла машина. Якийсь чоловік у формі.
– То син. Стареньких батьків сюди переселив. Каже, що в місто не хочуть, а тут усе-таки ближче до світу й люди живі. Вони глибше, у самій зоні, жили. Хутірець невеличкий, я молодою колись там бувала, а зараз – ні однієї живої душ. Лише поля, ліси й вовки довкола, а вони жили, доки сили не ті стали, от син їх і вмовив.
Лариса мовчки слухала розповідь, пила чай і знову дивилася на молочну ріку за вікном.
– Страшно, мабуть.
– Чого страшного, дитино?
– На старості ось так коріння обривати.
Старенька хитнула головою.
– Так, немов живе обрубуєш. Та що вдієш? Серед людей таки веселіше.
Після роботи зайшла Ніна, щось щебетала, посміхалась, а то раптом ставала серйозною й замовкала. Помітивши на безіменному пальці правої руки перстень, Лариса все зрозуміла.
– Сергій освідчився?
Ніна здригнулась і перевела погляд на камінчик у формі сердечка.
– Я виходжу заміж.
Марія Степанівна радісно сплеснула в долоні й кинулася цілувати новоспечену наречену. Лариса посміхалась, але якось тривожно – щось надто непевне було в погляді Ніни.
– То коли весілля?
– Сергій хоче вже, але піст, то ми вирішили розписатися через два тижні, а вінчатися після Великодня.
Марія Степанівна витирала радісні сльози.
– От і дочекалася свого щастя, Ніно.
Та посміхнулась і чи то погодилась, чи запитала:
– Свого.
Минув майже рік, наблизився час повторного вступу до інституту. Ми з Лєрою сумлінно засіли за книжки, потай підслуховуючи, як у кронах старих кленів вирує весна. Цього разу вона прийшла якось одразу, люди навіть не встигли її почекати, а Київ вибухнув цвітом каштанів. За цей час він встиг відкритися нам інший, той, у якому, мабуть, і живе справжня душа міста та дрімає історія. Його храми, церкви, пам’ятники, парки, старовинні будівлі, Андріївський узвіз – усе це стало рідним, а може, рідним і було.
У лікарні роботи поменшало, особливо коли часи ожеледиці стали вчорашнім днем, проте пацієнтів вистачало. Я особливо не любила змін, коли до відділення потрапляли важкі постраждалі. Ми встигли набачитися різного, однак усе одно ще не звикли. Часом навіть починало здаватися, що не витримаю й піду, однак наставав ранок нового дня і ще вчора прикутий до ліжка хворий дякував та махав на прощання рукою. Дивно, але іноді звідкись бралися сльози, ніби прощався з кимось своїм.
Я погано пам’ятаю те фатальне знайомство. Знаю точно, що це сталося тієї весни в кінці березня чи в перших числах квітня. Геннадій був одним із чергових пацієнтів, і одразу я навіть не звернула на нього особливої уваги. Він потрапив сюди з переломом ноги, випав із відчиненого вікна свого ж таки кабінету, напевно, хотів розгледіти весну впритул. За таку необережність довелося заплатити гіпсом та милицями. Пам’ятаю, що ще Лєра сміялась, мовляв, оце так бандитський удар зачепив товариша міліціонера. Правда, свою міліцейську форму Геннадій швидко змінив уже на нашу – піжаму, хоча самовпевненості від даного факту аніскілечки не поменшало. Молодий, тільки тридцять із хвостиком, він устиг зробити блискавичну кар’єру в органах і зупинятися на досягнутому не збирався. Власне, з його шанованим у місті татом іншого ніхто й не чекав, єдине, що могло викликати здивування: чому це хлопчикові заманулося погратися саме в супергероя.
Спершу я не помітила нічого загрозливого в його грубуватих жартах-залицяннях, навіть не знаю чому, адже подібне відчувала одразу – ледь не шкірою. А тут, напевно, відігрілась, заспокоїлась, от і не відчула, як перетворилася на іграшку дорослого хлопчика. Цей же хлопчик звик отримувати бажані іграшки завжди.
– Не розважила б ти хворого, крихітко?
Швабра випала з рук і вдарилась об підлогу.
– Що за жарти?
Він задоволено спостерігав за моєю реакцією й вистукував якусь дурнувату мелодію своєю милицею.
– Диви, гаряча яка. Я що, неясно висловився? Уточнимо. Я хочу сексу й питаю, скільки це буде коштувати?
Я зблідла та підняла з підлоги швабру.
– Не продаюсь.
Він розсміявся прямо в обличчя.
– Продається й купується все, пташко. Питання в ціні.
Підхопивши відро, голосно грюкнула дверима.
– У тебе стільки не знайдеться, придурку.
До кінця чергування так і не вдалося прийти до тями. Мене трусило, з рук усе падало, весь час щось забувала й нагадувала овоч на грядці. Старша сестра, помацавши пульс, вирішила, що я захворіла, і відправила додому. Відмовившись, я спробувала взяти себе в руки, проте вночі навіть задрімати не вдалося, хоча хворі якраз не турбували. Лєра довго крутилася поруч на кушетці, а потім влаштувала справжній допит, і я зізналася, у чому справа.
– Ні, це навіть уявити важко. Покидьок. Наша міліція нас береже. Йому не гіпс накладати потрібно було, а відрізати дещо зайве, щоб занадто не турбувало. Як та хвороба називається?
Я посміхалась, витираючи сльози, а Лєра продовжувала розмахувати перед собою руками.
– Ти його наступного разу, якщо заїкнеться, відішли прямим текстом подалі, щоб назад не дошкутильгав на своїй одній.
– Лєро, що зі мною не так?
– Не зрозуміла.
– Чому саме до мене з таким чіпляються? Я якась не така?
– Ага, у тебе на обличчі написано: «візьми мене, оплата у валюті». Плюнь та розітри. У когось заскок, а ти ще й винна?
Геннадій затримався у відділенні, слава Богу, відносно недовго, усе-таки молодий організм впорався й кістка зрослась. Хворий став активнішим, його почали відпускати додому, однак той повертався для огляду, і чоловічу постать часто можна було помітити поруч із котроюсь представницею чарівної статі. Я уникала таких зустрічей, він особливо від даного факту не страждав, оскільки у відділенні було доволі красунь у білих халатах, у кінці кінців натрапив на Лєру, а та з превеликою втіхою послала його подалі – аж на виписку, і ми нарешті полегшено зітхнули: «неприємний тип».
