Ключі від ліфта - Іванцова Міла (серия книг .TXT) 📗
Вони по-дружньому блукали маленькими вуличками, розмовляючи жестами, якимись уривками фраз, але щось-таки розуміли і нерідко сміялися. Давно, а може й ніколи, Олі не було так легко і затишно з особою чоловічої статі, бо тій особі було від неї нічого не треба, вони йшли, говорили чи мовчали, навіть не тримаючись за руки, показували одне одному то цікавий будинок, то зірки на небі, то повновидий місяць, а то дивної форми старезне дерево.
Утомлена довгим днем та прогулянкою, молодь повернулася додому. Ледве за ними зачинилася хвіртка хазяйської огорожі, ззовні загарчала машина – господар з гостем теж повернулися. Оля не встигла чкурнути в дім, та й не мала наміру ховатися. Гість, підтримуючи добряче нетверезого господаря, повів його в будинок. Він озирнувся на Олю з Брасом, велів чекати тут і зник за дверима.
За дві хвилини Серж повернувся, підійшов до гостьового будиночка біля паркану. Також підпитий, але не втрачаючи контролю, він поклав Брасові в руку сто доларів і велів піти в ресторан на площі та принести вина та кілька видів їхнього фірмового сиру.
– А ти допоможеш накрити стіл на терасі! – звернувся він до Олі.
Брас повільно пішов до хвіртки, нерішуче озирнувся звідти, але гість гримнув на нього:
– Цігель-цігель! Ай лю-лю! – І ляснув у долоні.
40
Коли Брас вийшов з ресторанчика вже з пакунком, десь трохи вище його шлунка тріпотіло тривожне передчуття небезпеки. Він рушив у бік дому, але раптом почув тихий свист. Так свистять жінки чи дівчата, склавши губи трубочкою. Хлопці свистять голосно та енергійно – чи то вклавши до рота пальці, чи хитро підгорнувши язика. Почутий звук був суто дівочим.
І правда, трохи позаду на парапеті біля зачиненої булочної сиділа дівчинка-підліток років тринадцяти, вдягнена в джинси, футболку та з блайзером на голові, з-під якого вибивалися світлі кучері. Вигляд вона мала доволі дивний, якщо взяти до уваги другу годину ночі, коли нормальні діти вже давно сплять вдома.
«Може, з туристів? Чимось схожа на заїжджих скаутів», – подумав Брас.
– Т-ти щось хо-хотіла? – затинаючись, спитав він.
– Можу поворожити, – нахиливши голову набік, відповіла дівчинка без найменшого акценту.
– Клас-сний вибрала час, т-та й місце, – знизав плечима Брас.
– То що? – уважно дивилась на нього дівчинка, а він так само приглядався до неї.
– Д-д-дорого береш?
– Два долари, – без емоцій відповіла дівчинка.
– П-прийнятна ці-ціна, – посміхнувся Брас, – та я по-поспішаю.
– Два слова можуть змінити долю, – спокійно відповіла дівчинка.
Брас витяг з кишені здачу, що отримав у ресторані, знайшов дві однодоларові купюри та простягнув дівчинці. «А чому вона назвала ціну в доларах? – подумав хлопець. – Наче знала, що саме їх і маю. Дивна».
Узявши гроші, дівчинка безпристрасно поклала їх до кишені штанів і сказала:
– Якісь ключі з собою маєш?
Здивований Брас добув з кишені ключ від хазяйської машини з електронним брелочком-блокувальником дверей та двигуна. Він показав це дівчинці, уже сердитий на себе за те, що гайнує тут час на дурню.
Дівчинка уважно вдивилася в ключ.
– Можеш за допомогою цього ключа змінити своє життя. Чи не тільки своє.
– Як це? – здивувався хлопець.
– Він може чотири рази відчинити будь-які двері.
– Ключ від м-ма-машини?! Ну і ж-жарти у тебе глупої н-ночі! – махнув на неї рукою Брас, розвернувся і швидкими кроками пішов додому.
– Ну, як знаєш, – доволі байдуже промовила дівчинка і взялася возити передком кросівка по піску біля парапету.
Брас поспішав додому, але дорогою обмірковував сказане тим пришелепкуватим дівчиськом. Треба ж таке вигадати! Щоб ключ від машини та й відчиняв будь-які двері! Нісенітниця. Але ж можна це простісінько перевірити.
Хлопець зупинився біля невеличкої ювелірної крамниці. Озирнувся. Вулиця тихо спала. Він зручніше почепив пакет з вином та сиром на руку і дістав ключ. Сміючись у душі сам із себе, хлопець підніс його до замка у важких дверях. І не встиг він навіть просунути металевий кінчик у геть не підходящу для нього дірочку, як щось саме собою клацнуло в механізмі, і двері відчинилися. Брас потяг їх на себе – є! Він ще раз озирнувся й увійшов. Хвилин за сім хлопець повернувся, причинивши за собою двері, механізм замка знову клацнув. За пазухою заправленої у джинси теніски лежали дві жмені прикрас із золота – обручки, браслетки, годинник.
– Ну й дива! – пробуркотів хлопець, украй здивований. – Кому розкажи – не повірять… Але ж залишилося ще два шанси! Шкода, що витрачено було також два – на вхідні двері та на дверцята сейфа, але ж який підйом із двох доларів!
Він майже біг додому, і йому захотілося подарувати якусь обручку Олі. Мабуть, у неї зроду не було справжніх коштовностей.
Він поспішав, сам не вірячи в те, що сталося. «А як кинуться? Як знайдуть? – стукотів у голові чийсь тривожний голос. – А хай доведуть! Хто мене бачив? А відбитки пальців я постирав теніскою з усього, до чого торкався! Детективи треба дивитися!»
Увійшовши у двір, він, на диво, не побачив ні гостя свого господаря, ні світла у вікнах.
– Дивно. Може, передумав, утомився чекати та й пішов у готель? То куди ж подіти вино та сир? – пробурмотів Брас, більше стурбований, куди ж сховати те, що холодило йому тіло за пазухою.
Він роздивився навколо, поклав у плетене крісло пакет з ресторану і пішов до сарайчика, прибудованого до гостьового будиночка. Узявши там лопату та ганчірку, хлопець при світлі місяця обійшов будинок, вправно викопав кущ троянд, обережно витрусив з теніски свій скарб, хутко загорнув у ганчірку, вклав у ямку і швидко посадив кущ на місце. Серце йому калатало, але настрій був шаленим і радісним, лише трохи змішаним із тривогою та віддаленим відчуттям небезпеки. «Може, не зараз, може, колись потім, як все уляжеться, ці штучки мені дуже згодяться!» – думав він.
Поставивши лопату на місце, він помив руки, ще раз озирнувся навколо – ніде нікого. Згадалася Оля, їхня нічна прогулянка, це викликало хвилювання та посмішку. Брас позіхнув і ступив на ґанок свого помешкання.
Він здивовано помітив, що двері були відчинені. Сторожко піднявшись далі, хлопець увійшов у темний коридор і почув стогін та схлипування.
– Хто тут?!
Ніхто не відповів, а за мить почулися ридання. Брас увімкнув світло в коридорі. Крізь ледь причинені двері світло ввійшло в кімнату та впало на його ліжко, де, забившись обличчям у подушку, ридала Оля. Браса наче окропом опекло. Він повільно наблизився і завмер. У його скромному помешканні, в цій кімнаті на десять квадратних метрів із ліжком, комодом, маленьким столиком на коліщатках та стільцем, наче ураган пронісся. Стілець валявся в кутку, ліжко було криво відтягнене від стіни, зі столика злетів долі й розбився посуд, і навіть горизонтальні смужки жалюзі були деформовані, наче хтось шалений рвав їх руками.
В його уяві постала страшна картина, яку б він міг застати, якби не базікав з тим дивним дівчиськом, якби не зазіхав на ті коштовності в крамниці, якби… Чи міг би він щось змінити, прийшовши раніше? Чи й зовсім не треба було йти, адже щось недобре тенькнуло в голосі хазяйського гостя, коли посилав його в ресторан аж на площу, а надто, коли велів Олі допомогти накрити стіл. Якби ж то знати!..
Брас торкнувся плеча дівчини, вона раптом замовкла, схлипнула, глибоко вдихнула і повернула до нього обличчя. Шморгнула носом, глянула на закривавлену подушку, на тарарам у кімнаті, на хлопця, що стояв розгублений біля свого ліжка.
– Я уб’ю його! – тихо, але злісно прогарчав Брас.
Оля нічого не відповіла, вона знову тицьнулася обличчям у подушку і завмерла. Брас присів на підлогу і поклав руку дівчині на плече. Він уткнувся лобом у матрас і теж плакав, плакав від злості, від безсилля, від почуття провини, а ще від почуття, яке можна було б назвати коханням, та ще було для того слова зарано. Плакав гіркими та чистими сльозами від неймовірної жалості до цієї простої дівчинки, яка вже стільки всього натерпілася… Раптом він почув її шепіт:
