Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Вражена цією думкою, Ліра мовчки подивилася на нього. Хлопець повів далі:
— Ти могла б просто зараз спитати алетіометр. Спитай, де знаходиться цей світ і як до нього потрапити.
Дівчинка схилилася над алетіометром, перед цим потерши очі та сконцентрувавшись на циферблаті. Її пальці швидко забігали, і за хвилину вона вже отримала відповідь.
— Так, туди можна проникнути, — сказала вона, — але це дуже незвичайне місце. Настільки незвичайне, що… Віле, чи зможемо ми це зробити? Це ж світ мертвих! Яка частина нас піде туди? Коли ми вмираємо, наші деймони зникають — я сама це бачила, — а наші тіла залишаються у могилі та розкладаються, чи не так?
— Тоді має існувати третя частина, зовсім інша.
— Знаєш, — тремтячим голосом промовила Ліра, — я гадаю, що так воно і є! Адже я можу думати про своє тіло та про свого деймона, тож має існувати третя частина нас, та, якою ми думаємо!
— Так. Мабуть, саме це називають духом. Лірині очі спалахнули.
— А що як ми спроможемося витягнути звідти дух Роджера? — збуджено сказала вона. — Можливо, ми його врятуємо!
— Можливо. Принаймні, ми спробуємо це зробити.
— Так, спробуємо! — вигукнула Ліра. — Ми зробимо це разом!
«Але для цього слід полагодити ніж, — подумав Віл, — інакше ми не зможемо зробити нічого».
Коли в його голові прояснилося, а шлунок заспокоївся, він підвівся на лікті та покликав маленьких шпигунів. Вони щось робили із крихітним пристроєм.
— Хто ви такі? — спитав хлопець. — І на чиєму ви боці?
Чоловік закінчив те, що робив, і закрив дерев'яну кришку ящика, схожого на футляр для скрипки, але розміром із волоський горіх. Вілові відповіла жінка.
— Ми галівесп'яни, — сказала вона. — Мене звати леді Салмакія, а мого супутника — шевальє Тіаліс. Ми розвідники і працюємо на лорда Ізраеля.
Вона стояла на камені за три чи чотири кроки від того місця, де сиділи Віл і Ліра, і в місячному світлі її було чудово видно. Її голос був вельми чітким і низьким, але було чути, що говорить маленька істота. Трималася вона дуже впевнено. На ній була широка спідниця з якогось сріблястого матеріалу та зелена безрукавка, а її обладнані шпорами ступні були голими — так само, як ноги чоловіка. Його костюм був тих самих кольорів, проте він був одягнутий у сорочку з рукавами та широкі бриджі завдовжки до середини литки. Обоє галівесп'яни здавалися сильними, вмілими, безжальними та гордовитими.
— Із якого світу ви прийшли? — поцікавилася Ліра. — Я ніколи не бачила таких людей, як ви.
— Наш світ зіткнувся з тією самою проблемою, що й ваш, — сказав Тіаліс. — Ми вигнанці. Наш вождь лорд Роук почув про повстання лорда Ізраеля та запропонував йому нашу допомогу.
— А чого ви хочете від мене?
— Відвести тебе до твого батька, — відповіла леді Салмакія. — Щоб урятувати тебе та хлопця і привезти вас до фортеці, лорд Ізраель вислав загін під командуванням царя Огунве. Ми маємо допомагати солдатам.
— Зрозуміло, але якщо я не хочу йти до батька? Якщо я йому не довіряю?
— Мені шкода це чути, — промовила леді Салмакія, — але нам наказали доправити вас до фортеці.
Ліра не втрималася та голосно засміялася: ці маленькі люди гадають, що вони здатні змусити її щось зробити? Але то була помилка. Жінка стрибнула, схопила Пантелеймона-мишу та, міцно стиснувши його, підвела до його лапи гостру шпору. Ліра судорожно зітхнула: це було схоже на той шок, котрий вона відчула, коли її деймона схопили ті люди з Больвангара. Ніхто не повинен торкатися її деймона — це було брутальним порушенням неписаних законів.
Але потім вона побачила, що Віл правою рукою схопив шевальє, щільно охопивши його ноги, щоб він не зміг скористатися шпорами, та підняв його високо над головою.
— Знову безвихідна ситуація, — спокійно промовила леді. — Постав шевальє на місце, хлопче.
— Спершу відпусти Ліриного деймона, — відповів Віл. — Я не маю настрою сперечатися з вами.
Ліра здригнулася, зрозумівши, що Віл щосекунди може розбити голову галівесп'янина об камінь. Маленькі люди також добре це бачили.
Салмакія прибрала ногу від лапи Пантелеймона, і він, звільнившись із її обіймів, відразу перетворився на лісового кота та розлючено зашипів. Смух на ньому став дибки, а хвіст забив по повітрю, мов батіг. Його оголені ікла знаходилися лише за декілька дюймів від обличчя леді Салмакії, проте вона дивилася на нього надзвичайно спокійно. Постоявши так кілька секунд, Пантелеймон повернувся та, набувши вигляду горностая, втік до Ліри на руки, і Віл обережно поставив Тіаліса на камінь поруч із його товаришкою.
— Тобі слід виявляти бодай трохи поваги, — сказав Лірі шевальє. — Ти лише пихате нерозважливе дівчисько, але щоб урятувати тебе від смерті, загинуло декілька хоробрих чоловіків. Поводься ввічливіше.
— Вибачте мені, — покірливо відповіла дівчинка. — Я більше не буду, чесно.
— Що ж до тебе… — повів далі Тіаліс, повертаючись до Віла.
— Що ж до мене, — перервав його хлопець, — зі мною краще розмовляйте іншим тоном. Повага завжди має бути двосторонньою. Атепер слухайте мене уважно: головний тут я, а не ви. Якщо ви бажаєте залишитися з нами та допомогти, то робіть те, що ми скажемо, якщо ж ні, то краще відразу повертайтеся до лорда Ізраеля. Це навіть не обговорюється.
Ліра бачила, що маленькі люди розлютилися, але Тіаліс дивився на руку Віла, котра лежала на піхвах біля його пояса. Дівчинка знала: шевальє гадає, цю поки ніж у Віла, хлопець сильніший за нього. «Отже, ні в якому разі не можна давати їм знати, що ніж зламано», — вирішила вона.
— Дуже добре, — промовив шевальє. — Ми допоможемо вам, адже саме в цьому полягає завдання, що його нам дали. Проте ти повинен повідомляти нам, що збираєшся робити.
— Згоден, так буде чесно, — відповів Віл. — Слухайте: відпочивши, ми повернемося до Ліриного світу та відшукаємо нашого друга ведмедя. Він десь неподалік.
— Ведмідь в обладунках? Дуже добре, — сказала Салмакія. — Ми бачили, як він б'ється, і допоможемо вам відшукати його. Але потім ви повинні разом із нами вирушити до лорда Ізраеля.
— Гаразд, саме так ми й учинимо, — дуже переконливо збрехала Ліра.
Пантелеймон трохи заспокоївся, крім того, його охопила цікавість, тож Ліра дозволила йому здертися їй на плече, і там він перетворився на бабку, схожу на тих, що літали в небі в них над головами, та приєднався до них у повітрі.
— А ця отрута у ваших шпорах, — знову звернулася Ліра до галівесп'ян, — вона смертельна? Ви ж укололи мою матір, пані Кольтер, чи не так? Вона помре?
— Я уколов її лише трохи, — відповів Тіаліс. — Повна доза дійсно вбила б її, однак від маленької подряпини вона лише протягом доби відчуватиме слабкість і сонливість.
«А також біль, від якого можна збожеволіти», — додав він про себе.
— Мені треба поговорити з Лірою наодинці, — заявив Віл. — Ми на хвилинку відійдемо.
— Цим ножем, — казав шевальє, — ти можеш прорізати вікно з одного світу до іншого, чи не так?
— Ви мені не довіряєте?
— Ні.
— Гаразд, я залишу ніж тут. Коли його не буде в мене, я не зможу ним скористатися, так?
Віл відчепив піхви та поклав їх на камінь, і вони з Лірою відійшли та сіли так, щоб їм було видно галівесп'ян. Тіаліс уважно дивився на рукоятку ножа, але не торкався його.
— Нам доведеться миритися з ними, — сказав Віл. — Щойно ніж буде полагоджено, ми втечемо.
— Віле, вони рухаються так швидко! — зауважила дівчинка. — І вони геть безжальні, убити людину для них — раз плюнути.
— Сподіваюся, що Йорик полагодить ніж. Я тільки зараз зрозумів, як він нам потрібен.
— Він обов'язково це зробить, — упевнено промовила Ліра.
Вона не відводила очей від Пантелеймона, котрий носився туди-сюди в повітрі, подібно до справжніх бабок, хапаючи мошок. Він не міг набагато віддалятися від Ліри, але рухався так само швидко, як бабки галівесп'ян, і був забарвлений навіть яскравіше від них. Ліра підвела руку, і деймон усівся на неї. Його довгі прозорі крила вібрували.
