Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн .TXT) 📗
— Там троє твоїх. Вистачить. Денис — наша людина.
— Мені теж так здалося.
— Будеш і надалі з ним контактувати. Я йому порадив, аби тебе тримався, бо, як бачу, досвіду у хлопця малувато…
— Це діло наживне, — усміхнувся Сагайда.
— Щойно проїздив повз Травнений. Там Деркачева гвардія вистеляє килим із квітів.
— Планується пишний похорон. Вже привезли звідкись дві дубові труни. У нашому бюро таких зроду не було. Просять дозволу на церемонію. Завтра, о десятій. Навіть не криються, нахаби.
— Нехай… Жест відчаю…
Шеремет замислився, а тоді рішуче підсунув до себе телефоннний апарат. Набираючи номер, сказав Сагайді:
— Зараз ми їм посприяємо. Щоб усе було на найвищому рівні. За участю преси і телебачення.
Він і справді зателефонував на студію і домовився на дев’яту ранку.
Сагайда тільки головою накрутив:
— Наше керівництво лусне від люті. Це ж така гласність…
— Нехай показаться. Саме гласність зараз і потрібна.
— Чи не передчасно все ще? От якби віеля завершення розслідування…
— Навпаки! Менше буде охочих гальмувати вашу роботу. А телевізійники жодних секретів не розголосять. Я з ними ще іраз погомоню перед зйомками… Ні, я певен: репортаж з урочистого похорону ватажка злочинців нам аж ніяк не зашкодить.
— А не попередимо наркомафію?
— Про що? Що нам відомо, хто такий Жора? Нехай. Почнуть нервувати, метушитись — а нам тільки цього й треба.
— Гаразд, — зітхнув Сагайда. — Ходімо послухаємо, про що там Кравцов співає.
— Ходімо. Але чує моя душа: не перша вія особа у цій справі.
9
— То що тепер ваша душа відчуває? — спитав Сагайда близько п’ятої години, коли стомлений та роздратований Матвій Петрович склав у чималу теку папери і фотографії й підвівся.
— Те саме, що й до цього, — кинув Шеремет, — хоч я до кінця цього наївного дурника не розумію. — І попрямував до виходу; в дверях зупинився й спитав:
— Тебе коли Тетянка чекає?
— Коли повернуся.
— Щасливий, — щиро позаздрив Шеремет. А тоді зітхнув і сказав: — Доведеться почекати. А ми зараз поцікавимося, як там справи у Вадима; заодно втрьох помізкуємо. Без вечері не вмреш?
— У готелі буфет до дев’ятої працює.
…“Волга” рвонула з місця так швидко, ніби за кермом сидів Осташко, і помчала вулицею.
— Нам праворуч, — нагадав Микола.
— Нічого, дамо гак. Іще раз глянемо на килимок у Травневому.
За п’ять хвилин машина пригальмувала.
— Ну як? Гарно? — посміхнувся Шеремет.
— Очі б мої не бачили, — процідив крізь зуби Сагайда.
А подивитися було на що. У провулку, просто на темно-багряному килимі, точилася бійка. Десяток здорованів-рекетирів зчепилися з якимись хлопцями. Юнаків було чи не вдвічі більше, однак плелося їм на тонке: четверо вже лежали нерухомо на землі; якраз тоді, коли “Волга” звернула у провулок, “чорнолаковий” двометровий парубійко ударив ще одного хлопчиська ногою в живіт.
Шеремет натиснув на акселератор й одночасно — на клаксон. Мить — і сіра “Волга” вклинилася між ворогуючими групами, які враз відсахнулись одна від одної. Не встиг одскочити лише “чорнолаковий” — і саме його збив із ніг Шеремет, рвучко відчинивши дверцята. Ще одного рекетира, з велосипедним ланцюгом у правиці, двома блискавичними рухами “заспокоїв” Сагайда. За кілька хвилин рекетири, лаючись, відступили на Садову. Пожмаканого здорованя і красеня, що вимахував ланцюгом, невдовзі забрала ПМГ, яку Сагайда викликав радіотелефоном.
Юнаки, що скуштували рекетирських кулаків, підвелися з землі і приєдналися до своїх, які хоч і позирали нгпривітно на міліцію, однак не розходилися. Ще одному допоміг стати на ноги Матвій Петрович: схоже було, що в нього зламане ребро. Поки Шеремет влаштовував, Сашка (так звали хлопця друзі) на заднє сидіння машини, Сагайда погомонів з його “бойовими побратимами”. З’ясувалося, що це — місцеві неформали, якийсь чудернацький сплав “зелених”, “качків” і КСП. Сюди прийшли, бо знали, хто такий Деркач, і хотіли висловити своє обурення. Рішучі хлопці.
До травматології їхати хвилин десять. За цей час Шеремет дізнався у Сашка, що неформали протестують не проти церемонії, а проти возвеличення цього покидька Деркача, з яким у них свої рахунки. Багато здоров’я — і в прямому, і в переносному розумінні цього слова — попсував їм колишній начміл. Коли б тільки забороняв і розганяв… А то ж знущався і бив…
— Ви ж хотіли з ним поквитатися, — немов про щось загальновідоме, мовив Матвій Петрович.
Та ба! Виявилося, що в цих неформалів принципово інші погляди на методи боротьби зі зловживаннями з боку представників держорганів: суто ненасильницькі дії. Навіть звільняються від екстремістів, які ладні застосовувати зброю. Сьогоднішня бійка з бойовиками — явище нетипове, але треба врахувати, що рекетири — не держслужбовці і взагалі напали першими.
— А як ви “звільняєтесь” від екстремістів? — спитав Сагайда, не обертаючись.
— Ми їх морально засуджуємо. І забороняємо приходити на наші збори, доки не усвідомлять… — Сашко зблід від болю, бо машина гуцикнула на вибоїні, але навіть не застогнав.
Дуже серйозний юнак.
З хвилину його ні про що не запитували, та він сам труснув головою і продовжив політінформацію:
— І усвідомлюють. Навіть затяті. Так і повинно бути. Навіть коли…
— Що — “коли”? — поцікавився Шеремет.
— Так… — прошепотів Сашко і втягнув повітря крізь зціплені зуби.
Машина зупинилася біля приймального покою. Микола вибіг на ґанок — подбати про ноші. А Шеремет тим часом пильно глянув на хлопця і сказав:
— Добряче, мабуть, збиралися віддячити Деркачеві, якщо й досі зло на нього маєте?
— Ще б пак! Дехто навіть на терористичному акті наполягав. Мовляв, ця акція не проти влади, а проти виродка, який її ганьбить. Та більшість, на щастя, розуміла момент і принципову хибність такого шляху.
Ну напрочуд серйозний хлопець!
Допомагаючи Сашкові вибратися з машини, Шеремет спитав:
— А пістолет куди поділи?
— Ми ж засудили терор. І затаврували. А наган примусили здати.
10
— Знаєте, на що я звернув увагу? — спитав Матвія Петровича Сагайда, коли машина від’їхала од лікарні.
— Мабуть, на те, що неформали не бояться ні рекетирів, ні міліції.
— Так, це справді важливо. Я про це якось і не подумав.
— Даремно. Важлива прикмета часу, — підняв вказівного пальця Шеремет.
— А я завважив, що рекетири надто швидко дременули. Раніше вони на погони чхали з високої гірки. Переконаний, що при Деркачеві двох своїх “кадрів” у наших руках не залишили б.
— Агонія, — констатував Шеремет. — До речі, як ти думаєш, чому в Травневому, окрім двох груп, нікого не було?.
— Дуже просто. Ні з “чорними”, ні з “зеленими” ніхто не хоче зв’язуватися.
— Я не про це. Хоч би одна місцева цікава Варвара з-за паркану визирнула: все ж таки подія…
— Так там же майже всі будинки порожні. Господарі — хто на заробітки подався, хто на “гастролях”, хто у відпустці. Все занедбане. Лопухи та бур’яни на городах — мічурінські. Справжнісінькі хащі. А нещасні кілька пенсіонерів, що там лишилися, з переляку носа з хати не вистромляють.
…У виконком Шеремет піднявся сам. Досить швидко розшукав Осташка на майданчику біля запасних сходів і висмикнув із компанії запеклих куріїв, чому Вадим неабияк зрадів, бо з’явився шанс порятувати хоч рештки свого здоров’я. Швиденько з усіма розпрощалися — тільки їх і бачили.
У готелі Шеремет одразу побіг під душ. Доки він хлюпався, Вадим і Микола сходили до буфету й принесли звідти чотири хвостики смаженого хека, дві склянки сметани, плавлені сирки та кілька пляшок холодного лимонаду. І правильно зробили: настрій у шефа помітно поліпшився, а це було дуже доречно, бо просто розмова швидко переросла у виробничу нараду.
Раз по раз прикладаючись до келиха з крижаною водичкою, Шеремет підбив перші підсумки.
