Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк (книги онлайн полные .txt) 📗

Увесь день аж до вечора ми переходили від одного святого до іншого. Це був дивовижний звіринець! Здавалося, самітники змагались між собою передусім у тому, хто перевершить інших неохайністю і багатством годованих ним різновидів усіляких паразитів. Поведінка й пози їхні свідчили про надзвичайне самовдоволення. Один анахорет, наприклад, пишався тим, що лежить голий у багнюці, дозволяючи комахам їсти себе поїдом; другий — тим, що стовбичить цілоденно у чому мати народила під скелею і невпинно молиться на втіху прочанам; третій, також голісінький, розважав публіку, повзаючи навкарачки; четвертий — тим, що вже котрий рік поспіль тягає за собою вісімдесятифунтову гирю; п’ятий ніколи не спав лежма, а тільки стоячи в колючому чагарнику, причому починав гучно хропіти, тільки-но десь поряд з’являлися прочани. Одна жінка, що прикривала свою голизну лише сивим волоссям, була чорна з голови до п’ят завдяки тому, що протягом сорока семи років виявляла особливу святість — не милася. Прочани стояли купками й заздрісно витріщалися на цих диваків, захоплюючись благодаттю, яку ті здобували на небесах своїми побожними подвигами.

Помалу добралися ми й до одного з найбільших праведників — знаменитості, уславленої в усьому християнському світі. Найблискучіша, найвельможніша публіка з’їжджалася сюди з найвіддаленіших країн, щоб віддати йому шану. Він обрав собі місце в найширшому місці долини, і весь простір довкола нього був завжди заповнений юрбою. ’ Праведник стояв на широкому помості, на стовпі шістдесят футів заввишки. Там він ось уже протягом двадцяти років день у день робив одне й те саме — безнастанно Я дуже швидко нахиляв голову мало не до колін і випростувався. Так він молився. З хронометром у руці я підрахував: на 1244 поклони він витратив 24 хвилини 46 секунд. Мені стало шкода: стільки енергії гайнувалося марно! А тим часом рухи його — за моїх часів вони звалися педальними — в механіці вважались особливо цінними. Тож я занотував це в своєму записнику, вирішивши в майбутньому приладнати до нього систему м’яких пасів з тим, щоб він крутив колесо швацької машини. Згодом я здійснив свій план, і самітник цілих п’ять років сумлінно крутив нам машину. Він виготовив вісімнадцять тисяч першосортних полотняних сорочок — по десять штук на день, — працюючи і по неділях, і по святах (в ці дні він кланявся не менше, ніж у будні, й не було ніякого сенсу марнувати стільки енергії). Сорочки не коштували мені нічого, якщо не рахувати якоїсь мізерії на матеріал — сировину я купував сам, вважаючи, що перекладати ці витрати на самітника було б несправедливо; а прочани розхапували сорочки, мов гарячі пиріжки, по півтора долара за штуку — тобто за суму, яку в Артуровім королівстві правили за півсотні корів чи за породистого коня. Сорочки вважалися найкращим запобіжним засобом від будь-якого гріха, тож так і рекламувалися моїми лицарями за допомогою фарб і трафарету. Незабаром у всій Англії не залишилося скелі, чи великого валуна, чи глухої стіни, на якій не було 6 написано літерами, що впадали в око за милю:

На сорочках ми заробляли стільки грошей, що я не знав, куди їх дівати. Розширюючи виробництво, я почав виготовляти сорочки виключно для королів, а також щось запаморочливе для герцогинь та інших знатних дам, з мережаними оборочками, що сходилися десь аж під машинним відділенням і розходилися в кільовій частині, із прозорою смугастою запоною на прогулянковій палубі, великими зборками на бортах над колесами й трьома канатними бухтами із золотих галунів на кормі. Так, то було, скажу вам, фантастично!

Але десь о цій порі я помітив, що мій двигун узяв собі за звичку стояти на одній нозі — видно з другою було щось негаразд. Тоді я скоротив виробництво і запросив у компаньйони сера Борса де Ганса та деяких його друзів. А через рік підприємство і зовсім закрилося, і наш роботящий праведник пішов на спочинок. Він заслужив його — можете повірити мені на слово.

Та коли я побачив його вперше, змалювати, яке видовище він являв собою, тут неможливо. Коли хочете, прочитайте про нього в Житії святих [51].

Розділ XXIII

ОЖИВЛЕННЯ ДЖЕРЕЛА

Опівдні в суботу я знову зайшов до каплиці, де був колодязь, — подивитися, що робить Мерлін. Він і досі палив пахучі порошки, вимахував руками й ревно бурмотів якусь нісенітницю, але вигляд мав досить-таки прибитий, бо жодної крапельки, води в колодязі, ясна річ, не додалося. Врешті я спитав:

— Ну, як, друже-приятелю, чи є якісь зрушення?

— Подивляй, я саме випробовую наймогутніші з чарів, відомих тільки велемудрим знавцям таємних наук Сходу; якщо і це не зарадить, то вже не зарадить ніщо. Помовч, поки я скінчу.

Цього разу він напустив стільки диму, що всю Святу Долину оповила темрява. Самітникам, певно, було непереливки, бо вітер дув у їхній бік, і густі, чадні хвилі котилися просто в їхні нори. Мерлін не тільки чадив, а й без кінця горлав заклинання, сіпався всім тілом і несамовито розмахував руками. Через двадцять хвилин він упав на землю, захеканий і знеможений. Прибули абат, кількасот ченців та черниць, сила-силенна прочан та безліч підкидьків, приваблені чудодійним димом і страшенно збуджені. Абат тремтячим голосом спитав, чи пощастило чогось домогтися. Мерлін відповів:

— Якби комусь із смертних до снаги було розвіяти чари, що сковують ці води, тим смертним став би сьогодні я. Але чари не знято; отже, сталося те, чого я найдужче боявся: невдача моя підтверджує, що джерело зачарував наймогутніший із духів, відомих магам Сходу, дух такий всемогутній, що кожен, хто вимовить його ім’я, помре. Не було і не буде смертного, якому дано відкрити таємниці тих чарів, а не відкривши “їхньої таємниці, зняти їх неможливо. Води ніколи більше тут не тектимуть, добрий отче. Я зробив усе, що може зробити людина. Дозволь мені піти.

Ясна річ, абат страшенно зажурився, почувши таку звістку.

Геть засмучений, він обернувся до мене й мовив:

— Ти чув його. Чи це правда?

— Частково.

— Ага, отже, частково і брехня! Що ж у його словах — правда?

— Те, що колодязь справді зачарував дух із російським ім’ям.

— О, рани господні! То ми пропали]

— Можливо.

— Але не напевно? Ти хочеш сказати, не напевно?

— Тобто ти хочеш сказати, що його слова, нібито нікому не під силу зняти чари…

— Так, що щ його слова можуть виявитися і неправдивими. За певних умов є підстави, — щоправда, досить малі, навіть мізерні, — розраховувати на успіх.

— За певних умов…

— О, ці умови зовсім не складні. Вони зводяться ось до чого: колодязь і весь простір на півмилі довкола потрібно передати повністю в моє розпорядження від сьогоднішнього вечора й доти, доки я зніму заборону. Ніхто не повинен заходити сюди без мого дозволу.

— Це все?

— Все.

— І ти не боїшся спробувати?

— О, нітрохи. Звісно, я можу зазнати невдачі. Та можу домогтись і успіху. Коротше кажучи, я ладен спробувати. Чи пристаєте ви на мої умови?

— Ми пристаємо на будь-які умови! Я зараз же звелю. Щоб їх було виконано.

— Стривайте, — мовив Мерлій і злобно посміхнувся. — Чи відомо тобі, що той, хто хоче зняти ці чари, повинен знати ім’я того духа?

— Атож, я знаю його ім’я.

— А чи відомо тобі, що знати це ім’я не досить, потрібно ще й вимовити його? Ха-ха! Чи це тобі відомо?

— Так, відомо!

— Відомо?! То невже ти божевільний? Невже хочеш вимовити його ім’я й померти?

— Вимовити його ім’я? Ну, звісно! Я б вимовив його, навіть якби воно було валлійське [52]!

— Тоді вважай, що ти — покійник. Я так і скажу Артурові.