Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗

3

У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.

— Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?

— Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.

Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.

— З якого часу ти мене на «ви»?

— Я завжди вас так називала.

— Чорт побери, не може бути…

— Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…

— Невже? — він усміхнувся. — Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив — просто сили нема. Атлет з широкими плечима.

— Коли ж це?

— Та з місяць тому.

— А ви з ким були?

— З чоловіками, — Степанов зітхнув. — Пив вино і про тебе розповідав.

— Так я й повірила.

— Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.

— Хочете, щоб я до вас приїхала?

— Хочу.

— Треба помити кухню?

— Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.

— А ви куди?

— Недалеко.

— Знову на півроку зникнете?

— На тиждень.

— Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви сам?

— Ні. З дітьми і з мамою.

Зіта засміялася.

— Добре. Їду.

— У тебе гроші є?

— Немає.

— Позичити можеш?

— Спробую. А що треба?

— Купи чогось у кулінарії.

— Я дівчина безініціативна, ви мені вказівки давайте.

— Бурякових котлет купи. А коли є льодяна, тоді взагалі у нас буде чудова вечеря.

«Хороша людина, — знову подумав Степанов, поклавши трубку. — Їхнє покоління краще, ніж наше, легше, чи що, безпечніше. Ми запрограмовані на діло. А може, це правильно? Може, тривожно, що вони такі легкі й безпечні? Звідки це? Як звідки, — заперечив він собі, — від спокою. Війни не знали, карток на хліб і на черевики, страшних ночей не знали, коли ніхто не відав, чи буде ранок; конур у комуналках теж не знали, де один коридор, двадцять жильців і дві плитки, чергу на які розписано, і на ванну кімнату, а біля туалетів справжні баталії розігрувалися…»

Степанов якось коли ще був живий його, друг Режисер, — прийшов до нього в студію на Лихов провулок і попросив підібрати московську хроніку, починаючи з сорок п’ятого року: вулиці, ресторани, будинки, театри, магазини, квартири. Дівчата з монтажного цеху працювали два дні, приготували п’ять коробок; Степанов і Режисер зачинилися в маленькому задушному залі, переглянули матеріал і довго потім сиділи мовчки, смалячи сигарети; хроніка була варта того.

— Їй що пишеш? — спитав тоді Режисер.

— Сорок четвертий рік.

— А навіщо хроніка?

— Бо минуле завжди перекидається в майбутнє. Без відчуття історичного оптимізму немає мистецтва. Я ж пам’ятаю нашу Можайку в снігу й грязюці, було це в сорок п’ятому, і в сорок дев’ятому теж було; я ж пам’ятаю, як жахливо були одягнені наші люди: чорний або синій колір, наче уніформа, тільки часом на очі потраплять начальницькі бурки, білі з шкіряним жовтим рантом… Ми пам’ятаємо з тобою, скільки людей жило в комуналках, але перевірити себе конче потрібно. От і перевірив. Тридцять років — не строк для історії, а все ж за тридцять років зроблено стільки, скільки не було зроблено за минуле століття і першу половину цього…

— Пригадуєш, скільки коштували фільдеперсові панчохи?

— Пригадую.

— А в якому році у нас вперше почали продавати французькі духи?

— Років сім тому.

— А коли ти купив перший телевізор?

— Бог з ним, з телевізором, але ж тридцять років тому мало хто знав, що таке холодильник. А от уяви, як жити без холодильника сьогодні? Можеш?

— А ти?

— Не можу. Хоч убий, не можу. Але ж у американців майже в кожному домі був холодильник ще в тридцяті роки… І телевізори також. Ото ж то… Тільки прикро, що раз по раз робимо дурниці, а могли б так рвонути, так би вийшли на пряму, так утерли б носа тим, хто говорить, що система не працює… Точніше не скажеш: уперед до комунізму — означає назад до Леніна… Знаєш, я дуже пишаюся тим, що ми зробили за останню чверть століття. Я себе спокійно почуваю, коли сперечаюсь на Заході, бо не забуваю, що в нас було в п’ятдесят другому… Між іншим, найвродливіші дівчата на земній кулі — наші. Згоден?

— Згоден, — усміхнувся Режисер.

Зіта прийшла із згортком і відразу заходилася мити посуд. Це в неї якась пристрасть, подумав Степанов, витирати пилюку й мити посуд; а взагалі жінки охайніші за чоловіків, відмивають Євин гріх, в гени закладено, не інакше.

— А олія в тебе є? — спитала Зіта, злегка поцілувавши його в щоку ніжними холодними губами. (Цікаво, подумав Степанов, якось дивно все у них: варто ввійти в твій дім і почати мити посуд, як «ви» зникає, тільки «ти», чому це так? Він пригадав фільм «їх було п’ятеро», бойовик п’ятдесятих років; там була чудова актриса, вона грала роль проститутки; драматург написав їй прекрасні слова, коли вона піднімалася з коханим на фунікулері і він запропонував їй перейти на «ти»: «Через мою постіль пройшла так багато солдатів, і вони так легко називали мене на «ти», що найвищим благом кохання я відчуваю право говорити «ви» тому, кого люблю, і від нього чути те саме».)

— У тебе є олія? — знову спитала Зіта.

— Здається.

— Якщо нема — все пропало. Бурякові котлети розваляться, як тільки я покладу їх на сковорідку без олії.

— У мене тефлонова. Можна без олії.

— Я не вірю в ці нововведення.

— Ти дикунка?

— Страшенна.

— Картопляний бунт влаштуєш?

— Відбунтувалася, слава богу.

— Давай спочатку складемо мої речі.

— Дві хвилини, та й годі.

— Більше. Треба впакувати чорний хліб, дві банки ікри разом з кросовками і спортивним костюмом, вовняні шкарпетки, труси, книжки й джемпер.

— А джемпер навіщо? Весна.

— В Лондоні весни холодні.

— Ти в Лондон? Як цікаво! А плащ узяв?

— Ні.

— Але ж там безперестану йдуть дощі.

— Не більше, ніж у нас. Послухай, Зітулю, чого ти до мене, старого, їздиш?

Зіта засміялася.

— «Старий»! Ти не знаєш, що таке старий?! Це тюхтій. Або ледар. А ти вмієш квіти дарувати. Жінці нічого не треба, аби тільки квіти дарували.

Зіта поставила посуд в сушарку, оглянула маленьку кухоньку Степанова, сіла на табуретку біля вікна, підперла щоку кулачком і зітхнула:

— Життя якесь безглузде, правда, Юрійовичу?

— Є трохи. Чого це тебе на мінор потягло?

— Так… Ти одружився, коли я в перший клас пішла, а твій Лис і мій Миколка народилися в один рік. Ти самотній, і я самотня, а разом нам бути не можна, ні мені Миколка не простить, ні тобі — Лис і Бембі. Ти мотаєшся, 6Ід себе тікаєш, а коло мене атлети з широкими плечима упадають. Кажуть, доля кожного визначена наперед. Правильно?

— Біс його знає. Мабуть, усе-таки правильно.

— Ти щасливий, у тебе є улюблена справа…

— Це правда. Ходімо чемодан складати.

— Гайда.

Золота людина, подумав Степанов; найстрашніше, коли в жінці сидить хижачка; а взагалі, хіба не ми їх такими Зробили? Принизили до рівноправ’я, їм тепер, бідолашним, і в черзі треба після роботи стояти, і обід готувати, і білизну до пральні нести, а кавалер телевізор дивиться, лежачи на дивані. В тапочках. Коли б хоч босий, у цьому є щось від мужчини, та де там, усі пнуться в капці влізти, домашній спокій, повна втіха…