Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

XXIV

Війська вирушали вперед. Все незабаром спустіло: окопи, витирлувані ліси, численні стоянки батарей... Хаєцький, сидячи вже в сідлі, давав останні вказівки бессарабцеві йоні, якого залишив на вогневій у ролі своєрідного «ліквідкому». — Гляди-но мені, не забудь виправити в них папера, — повчав Хома їздового. — А все закінчиш — тоді доганяй нас по указках. Йшлося про порожняк-тару, що лежала горою на вогневій і яку треба було здати в боєпостачання, виправивши натомість відповідального «папера», тобто розписку. В такий бурхливий, майже святковий день, коли наступаючі війська вже нестримно подалися вперед, Йоні зовсім не хотілося розлучатися з товаришами, зав’язнувши біля цих порожніх ящиків. Подумаєш, скарби... Хто за них спитає? Кому вони потрібні в такий шарварок? Не таке війна списувала, спише й це... Йона не приховував від старшини свого презирства до осоружної тари. — Махнути б на неї рукою, та тільки й діла!’ Однак Хома непохитно стояв на своєму. Як то — махнути рукою? Як то — війна спише? Проти такої безгосподарності волало все його нутро. Звичайно, в таку пору людям не до порожніх ящиків. Може, й справді ніхто не звернув би уваги на те, що він залишив свою тару десь напризволяще, а потім і зовсім забулось би, перекололось... Де п’ють, мовляв, там і ллють! Але Хома не хотів проливати ні краплі. — Кепський то буде старшина, Йоно, коли він хоч цвях розбазарить в оцих іноземлях. Дома нам все згодиться. Я кину, та п’ятий, та десятий — ото вже й ешелон маєш! Тисяча вагонів набереться! Зваж, скільки сюди лісу пішло та скільки теслярів працювало, щоб все це нам зготувати. Зваж, нарешті, скільки «огурків» завод знову впакує в оцю тару! — Годі вже пакувати, — демократично заявив бесса-рабець, — війна он кінчається. — О людино! — вигукнув Хома, докірливо хитаючи головою. — А Японія? Ти про неї забув? Иона мовчки взявся шпурляти на віз ящики, зганяючи на них свою злість. Автомат бовтався йому на шиї. — Скинь автомат, на час роботи дозволяю, — змилосердився подоляк, всідаючись зручніше в сідлі. Иона не прийняв милосердя. — Хай той скидає, кому він важкий. — А тобі — ні? — Мені рідна зброя ніколи не важка. — Овва! Hу, тоді з тебе люди будуть. Свиснувши канчуком, Хома помчав наздоганяти своїх. Розшукав їх уже за рікою, серед маси різних підрозділів, які, перехопившись по тільки що наведеному понтону, на деякий час змішалися, злилися в одну величезну, збуджену, шумливу армаду. Розгорнувшись по всьому підгір’ю, війська лавами посувались на висоти. Залишений противником укріплений район шкірився раз у раз потрісканим бетоном, зяяв мертвими дірками амбразур. Сталеві ковпаки дотів порозліталися геть, потріскавшись під ударами, як крихкі дзвони. Поруйновані траншеї, потрощені бліндажі, безліч свіжих вирв — все тут ще дихало гарячим шалом недавньої канонади. Хомі пригадались перші бої під румунськими дотами і той пишний блакитний ранок, коли вони після великої громовиці сходили за Брянським на відвойовану висоту Тоді теж світ ширшав, просторішав на очах, як зараз. І така ж розлога тиша панувала навкруги, і такі ж складні ворожі укріплення лягали до ніг. Одначе тоді доти залишилися майже цілими, і їх уже після всього доводилось корчувати з землі вибухівкою. А тепер вони з першого удару потріскалися, потрощилися... «Ой, це неспроста, — думав Хаєцький, оглядаючи величезне руй-новище. — Те, чого в Пашканях ще ніякий снаряд не брав, ниньки порепалось, мов той гарбуз. Міцніє гвардійська техніка, а гвардійці ще більше! Зараз глянеш, тієї гармати від землі не видно, а вона вже «тигра» б’є...» Хома з любов’ю оглянув підрозділи, що підіймались косогором. Гармати, транспорти, кухні плуганились поміж піхотою. Як завжди буває при наступі, кількість вершників швидко зростала. Комбати, ад’ютанти, старшини сіли на коней. Навіть гвардії майор Воронцов, якого звикли завжди бачити пішки, на цей раз уже був ка коні. «Значить, дорога передбачається далека», — подумав Хаєцький, глянувши на майора. То був правдивий сигнал! Весь полк знав, що замполіт сідає на коня лише при далеких гарячих маршах. Черниш вів роту все вище й вище по переритому воронками схилу між густим плетивом роздовбаних траншей. Він знав, що незабаром зустріне десь тут Ясно-горську і що на марші вони будуть разом — може, день, може, два, може, й три, — йому хотілося, щоб той марш не кінчався ніколи... Ноги ступають пругко, тіло наснажене бадьорою силою, веселий гомін стоїть навкруги. Очі бійців ще палають натхненням бою, настрій великої окриленості обіймає війська. Все вище і вище... На одному з бетонних укріплень, що стовбурчиться врізнобіч залізним рваним пруттям, стоїть група дівчат полкової санроти. Серед них— Ясногорська, усміхнена, сяюча. — Ось твої «самоварники» йдуть, — весело штовхнула Шуру одна з дівчат, яку Хаєцький свого часу прозвав вертихвісткою. Вона і зараз вертілась, мов на голках, поблискуючи великими козачими шпорами, які були досить-таки недоречні на її чобітках. — Дивися, як Черни-шок уже впився в тебе очима. Дивися, він червоніє. О, вмерти можна!.. Черниш, наблизившись, подав Ясногорській руку, і пона легко сплигнула на землю. — А я вас тут уже з півгодини виглядаю, — відверто говорила Шура Євгенові, ступаючи поруч нього. — Скільки тут сьогодні народу проходить!.. — Ти знаєш, мене теж це вразило. Таке багатолюддя. Подумати: стільки було жертв, стільки втрат, а наближаємось до фінішу сильнішими, ніж стартували. Принаймні я не пам’ятаю, щоб у нашому «хазяйстві» було коли-небудь більше активних штиків, більше вогневої потужності, аніж зараз. Ворожі трупи, покручені, пошматовані на мотлох, лежали по всьому узгір’ю. Ясногорська, щоразу хмурячись, обминала їх. Убиті майже всі лежать головами до заходу, ноги відкидавши на схід. — Тікали, — визначив Сагайда. — Не втекли. — Цікаво, хто вони? — задумалась Шура. — Може, серед них лежать саме ті, що зачинали війну, що під грім своїх барабанів виходили в сорок першому крізь Бранденбурзькі ворота на схід? Як вони тоді йшли! З загребущими поглядами, з засуканими по лікті рукавами... Як різники. Тепер вони вгамувались, тепер їм уже нічого не треба. — Ось цей перемелений тип, безперечно, колись вважав себе створеним для панування над народами, — бубонів Сагайда, недбало переступаючи кривавий клубок в посіченому офіцерському мундирі. — Я думаю, що взагалі, сидячи десь у пухкому кріслі з сигарою в зубах, легко уявити себе господарем світу. Що тут такого? Взяти й кинути в м’ясорубку мільйон чи десять мільйонів простого народу... Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а мені що? Мені тепло, мені затишно, мені подай на тарілці світ! Чим ви гарантовані, що коли-небудь не вирине десь отака потвора та не засяде в президентське крісло, як засів свого часу Гітлер? — Не вийде, — категорично заперечив Черниш. — Народи порозумнішали. Тепер вони не дозволять обдурити себе. Зійшли на гребінь висоти, і світ виступив із своїх попередніх берегів, розіллявся широким ясним океаном. Черниш пригадав інші висоти — першу, румунську, де зостався Гай, і другу, трансільванську, високу, мов грандіозний обеліск... Як би він хотів, щоб усі були тут, кого він позалишав на шляху! Не хотів би він ні чинів, ні орденів, ні слави, аби тільки встали ті,далекі й прекрасні, які назавжди зосталися на шляхах великого походу... Хіба ж не їм належить усе, що зараз оце збувається? Хіба це не їм лягають вдалині білястими килимамичеські асфальти? Хай ішли б вони поруч, хай були б вони гут... Скликав усіх, а ніхто не приходив. Скільки це минуло відтоді? О, як то було далеко, як то було давни... На висоті просто між окопами зупинився віліс командира дивізії. Стоячи в машині, генерал щось енергійно говорив командирам полків, які слухали його, виструнчившись в сідлах. Самієв був між ними найменший, зате коня мав під собою найбільшого. Генерал, видно, був чимось не зовсім задоволений. його мовби не торкалася та загальна радість, той піднесений, майже хмільний настрій, що панував зараз у військах. Він, комдив, ніби й не помічав того, що противника було щойно зірвано з його позицій, що танки, обігнавши піхоту, вже рейдують за десятки кілометрів попереду, що, зрештою, перемога близько. В такий час і генералові личило б повеселитися з усіма, пожартувати так, як він умів: не зважаючи на ранги, з демократичним перцем. Але зараз ще, видно, було не час... Генерал стояв у машині, збуджений, побуряковілий, і майже роздратовано віддавав накази командирам полків. Дехто, настроївшись перед тим уже на досить благодушний лад, глянувши тепер на генерала, одразу догадувався, що попереду буде ще всього: і труднощів, і небезпек. Противник, тікаючи, змушений був кинути чимало своєї техніки та боєприпасів. По всій висоті стирчав із землі перем’ятий, знівечений метал, здеформована важка зброя. — Буде трофейникам роботи, — перемовлялись бійці. — Попозбирають... — Дивіться, зенітка! — гукав Маковей товаришам, сподіваючись таким нехитрим способом привернути увагу Ясногорської. Шура, ступаючи між Сагайдою та Чернишем, обернулась на мить, глянула на Маковея, кивнула йому привітно. Потім знову щось жваво заговорила до офіцерів, крокуючи далі. — Ціла-цілісінька! — не вгавав Маковей, поплескуючи рукою теплу, нагріту сонцем гармату. Проте Ясно-горська на цей раз навіть не почула його. — Ще, видно, й заряджена! Гармата стояла в круглій ковбані-ячейці, наставивши свій довжелезний хобот у блакитну височінь весняного неба. Телефоніст ще щось гукав, але Ясногорська не оберталася. Тоді хлопець, не довго думаючи, припав до механізму гармати... Пролунав постріл. Єдиний, самотній і тому дивовижно разючий серед цієї великої тиші. Покотився далеко над полями, перелунюючись в берегах, у лісах та яругах. Тисячі людей на мить застигли, здивовано слухаючи його. Декому здавалося, що це вже пролунав останній постріл на землі. У синій високості розпускалася біла квітка вибуху. Певне, ту квітку було видно найдальший чеським вєскам, що ледве мріли в садах на заході. — Що ти робиш? — схаменувшись, накинулись на Маковея командири. — Я хотів дострелити он туди, — сміючись, показував пустун рукою вгору. — Куди? — До синього... До стратосфери! Зрештою, хлопець і сам не знав, для чого він вистрілив. Може, для неї, для Шури Ясногорської? Чи, може, він салютував мирові, що, здалеку наближаючись, вже ледве чутно сурмив назустріч людям, які здобували його...