Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Я показав йому долоні.
— Ти диви, — здивувався він. — Загоїлися!...
Під час вечері, коли ми сиділи довкола багаття, точилася якась дивна розмова, яка одночасно стосувалась і високих матерій, і земних проблем. Більше за інших говорив Петро, і з того, як на нього дивилися Гуля і Галя, зрозуміло було, що й вони його таким бачили і чули вперше.
Ну, Гуля — не дивина, але його чорнява подружка! Трошки абстрагувавшись від загальної розмови і заглибившись у свої роздуми за піалою зеленого чаю, я намагався зв'язати свої дивні внутрішні відчуття зі змінами в поведінці й ледве не в переконаннях Петра. Щось на нас подіяло, але що? Сонячна радіація? Клімат? Випари від мумії? На внутрішні відчуття могли подіяти будь-які фізичні фактори з перерахованих або якісь інші, яких я не помітив. Але що подіяло на несподіване красномовство Петра? Адже довкола не було нічого галюциногенного, і «дитячого харчування» я йому зі своїх бляшанок не пропонував. Чому ж відбулося це виразне пом'якшення його світогляду?
А запах кориці? Бо ж він був реальний і дійсно йшов від мумії. Той самий запах, який передався мені від трупа Гершовича. Тільки зараз він, здається, полишив мене, наче його висушило сонцем і відігнало вбік сухим вітром пустелі.
Я понюхав свою руку, і в мене вихопилося важке зітхання — на мене всі озирнулися. Рука знову пахла корицею.
«Може, це просто запах, який нагадує корицю, але жодного стосунку до неї не має?» — вчепився я у здогад, який залишав бодай найменшу надію на майбутню відповідь.
46
Зранку, залишивши Гулю біля речей, ми вже втрьох працювали над розширенням розкопок навколо знайденої мумії. Я нікому не показав учорашніх знахідок — ні хрестика, ні ключика. Пригадуючи, як швидко згас у Петра інтерес до бронзового солдатського ґудзика, я подумав, що і до них в нього цікавості не виникне, тим більше що від них корицею не пахло, а отже, український дух їх і крилом не діткався.
Яма вже розширилася метрів до п’ятьох у діаметрі. Я руками розгрібав її внутрішній край, що осипався. Петро працював лопатою — я не зрозумів, чому він її забрав: чи то із жалощів до моїх несподівано зцілених долонь, чи то для того, щоб самому було зручніше працювати. У кожному разі мене влаштовував результат, а не його причини.
Я обережно осипав край ями, уважно вглядаючись у пісок. Поки нічого цікавого не траплялося, але неймовірної сили впевненість в успіхові примушувала мої губи тримати на обличчі застиглу, але при цьому живу й абсолютно щиру посмішку. Я кілька разів відривався від піску й ловив на собі погляд Петра. Він поглядав скоса, але я бачив, що його очі якимось невидимим психологічним магнітом притягувала саме моя усмішка. Якоїсь миті мені здалося, що він теж усміхнувся. З ним явно коїлося щось дивне.
Галя по-жіночому зосереджено займалася тим самим, що і я. Але вона глибше занурилася в пошуки невідомого. Для неї, як і для мене вчора, нічого, крім піску перед очима, не існувало. «Саме в такому стані здійснюєш найдивовижніші знахідки», — подумав я і далі осипав внутрішній край ями.
Знову мені вдарив у ніс запах кориці — міцний, стійкий, трошки вогкуватий дух. І дивно було, що сонце, яке вже давно піднялося, висушило повітря і поверхню піску, але забрати вогкість із запаху кориці не змогло.
Запах наче піднімався з дна цієї неглибокої ями, наче просочувався звідкись знизу, з-під суміші піску й каменів, що встелювала нерівне дно розкопу.
За якийсь час я знову потрапив під владу цього запаху, так само, як і першого разу, коли поєднання подиву й остраху примусило мене відмокати в гарячій ванні й терти себе щосили жорсткою мочалкою після ночі на Пущанському цвинтарі. А потім, коли збагнув, що боротися з цим запахом безглуздо, до мене несподівано прийшов спокій. Та й запах виявився досить благородним, незважаючи на могильне походження.
Могильне походження! Ось можливе пояснення цього явища. Адже і тут учора ми знайшли муміфікований труп! По суті ми, хоча самі цього не розуміли, розрили могилу. Розрили й не закопали. Ось він, точніше, вона — мумія. Лежить майже посередині розкопу. І від неї точиться цей запах, запах духу, про який так довго вчора торочив Петро.
Я майже доторкнувся носом до піску й принюхався. Той самий запах кориці... Гаразд, так і звихнутися можна!
Я глибоко вдихнув, перевів увагу на те, що можна побачити очима. Знову почав осипати ребром долоні пісок із внутрішньої стінки ямки. І раптом пролунав крик Галі. Я озирнувся. Петро вже сідав біля неї навпочіпки, а сама Галя тримала щось у руках, на здвоєних долонях.
Наблизившись, я теж присів поруч. Придивлявся до дивного чорного предмета, що викликав у мене певні невиразні асоціації, й намагався співвіднести ці асоціації зі словами. Шукав назву.
— Так то ж!.. — здивовано протягнув Петро, доторкаючись до предмета вказівним пальцем правої руки. — То ж...
Я вже й сам здогадався, що це, — то була окрема мумія відсутнього члена великої мумії.
— Теж цинамоном пахне! — майже прошепотіла Галя, все ще під владою першого подиву.
Вона тримала знахідку перед обличчям і, наче для ще більшої певності, й далі її нюхала.
— Віднеси туди! — показав Петро поглядом на мумію, яка лежала поза нашими спинами.
Галя повільно, наче знехотя, підвелася з колін, струсила з джинсів налиплий пісок і віднесла маленьку мумію до великої, поклала її поруч. Потім повернулася на своє місце й продовжила пошуки.
Петро викурив люльку й теж повернувся до лопати. А я, коли підходив до свого краю ями, окинув поглядом нерівну лінію близького обрію та ясно побачив, як грань між видимим і невидимим перетинає щось схоже на верблюда. Так, сумнівів не було, у межі нашого обрію увійшов верблюд, а поруч із ним виднілася маленька фігурка людини. Через плавкість гарячого пустельного повітря важко було визначити відстань, яка нас розділяла. Але вона зменшувалася. Я вже розрізняв, що верблюд був нав’ючений. Я озирнувся, щоб перевірити, чи помітив верблюда Петро. Але Петро длубався у піску. Міркуючи, гукнути його чи ні, я подивився у протилежний бік горизонту, за яким, звідси не видимий, ховався каспійський берег. У найвіддаленішій доступній для ока точці обрію праворуч від Петра теж щось рухалося — поступово я розрізнив удалині фігурку людини.
«Щось забагато для проклятого місця», — подумав я.
Але були ці мандрівники ще далеко, тому цілковитої певності щодо мети їхньої подорожі я не мав. Усе ж таки поруч місто, ось вони й ідуть або звідти, або туди...
Тож я вирішив не відривати Петра, промовчав і повернувся до свого робочого місця.
За годину я згадав про мандрівників, один із яких був із верблюдом. Звівся на ноги й роззирнувся. Я побачив їх обох. Людина з верблюдом наближалася, і залишалося їй до нас не більше півкілометра. Приблизно така ж відстань віддаляла нас і від самотнього перехожого, який ішов, очевидячки, з морського берега. Я придивився уважніше й помітив, що мандрівник несе рюкзак, а одягнутий у синій спортивний костюм. І тут, наче повітря на мить стало прозорішим, я упізнав цю людину. До нас наближався полковник Тараненко. Мовчати за таких обставин більш не мало сенсу.
— Полковник повертається! — сказав я, а коли Петро звівся на ноги, вказав йому і на людину з верблюдом. Верблюд Петра, як і мене, надто не зацікавив. А от наближення полковника Тараненка викликало в нього в голові прискорений рух думки.
— Казав я, що запетлювати його варт було, — прошепотів він і одразу ж, уже іншим, м'якшим голосом, сам собі заперечив: — Ні, позаяк він би помер без води...
Петро розвів руками і з жалем сіпнув головою. Потім повернувся до мене.
— То що робити? — запитав він. Я знизав плечима.
— Ну, не вибачатися ж нам за те, що ми його в космос послали! — додав я за хвилину.
47
Що ближче підходили до нас із двох боків двійко людей, одна з яких простувала у супроводі нав'юченого верблюда, напруга в мені зростала. Ми стояли нерухомо. Обличчя Петра виказувало зосереджену твердість, Галя мала розгублений вигляд. Вона немовби не знала, що робити з руками, — то піднімала їх до обличчя, то опускала й намагалася витерти об джинси.
