Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Зареготала:
- Божевільна... Ха! Тобі не страшно?
Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.
- Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати... Ну... от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.
Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
- Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.
Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.
Казав:
- Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
- Дурне! А все життя - що таке?
Заговорив уперто:
- Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
- Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію... А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні... важко...
Вівдя закричала:
- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна... Сруліку!
Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився.
Тоді Вівдя ще раз закричала:
- Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
- А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.
- Ну і що ж, що поле?
Баба Горпина:
- Ціле поле, як ризи Христові.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і - додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.
А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.
Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:
- Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - він її любить... А мені що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає.
Макс:
- І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.
Христя спитала:
- Ви з Вівдею живете?
Наївно:
- Так, живу!
Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.
Нарешті вийшла Вівдя й здивовано:
- Чого ти в кімнату не йдеш?
Тихо.
- Дюнічко!
Вона засміялась.
Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.
Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
...Далі було щодня - Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.
А по всій гостиниці співали-басували.
Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором і оповідала:
- Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте - там у нас поле.
Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала:
- Ідіть, бабусю... Ви не вірите... а може, я не вірю...
Гапка:
- Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечірнім потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського).
Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима - його контузило в імперіалістичну війну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловік, і головне - витриманий.
Макс образився й пішов до парку.
На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.
Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину - з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п'ятдесят карбованців.
Так зробив незадоволений Макс.
...Пізно він підходив до своєї кімнати.
Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя.
- Чого ви так пізно?
Христя:
- Я... так...
Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
- Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
- Так, турбує.
Потім скаржилась:
...У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.
Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.
У неділю вони пішли теж за місто.
Вольський казав:
- Чудово сьогодні...
Вона:
- А завтра?
- Що завтра?
- Завтра теж буде чудово?
- І завтра.
- І післязавтра?
Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.
Розсміялась:
- Ця цинічність мені не подобається.
Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів.
- Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий.
- Агітація! - і скривила обличчя.
Виходили до залізниці. Збігли на насип.
Вона:
- От, дивіться: все далі й далі, а куди - невідомо.
Він:
- Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція - одна, друга, третя.
Вона:
- Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.
Він:
- На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають - це теж відомо.
Йшли на схід - по рейках. Простори кутались у надвечір'я.
Вівдя казала:
- Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав.
- Не всі й вівтарі дивляться на схід... Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід.
Вівдя замахала руками.
- Годі вам! Годі вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.
...Зайшли далеко й мусіли повернути.
Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті - до міста.
Вівдя махнула рукою:
- Прощай, поле!