Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗
— Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, — сказала Марія Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. — Дай Боже, щоб і в добрі від нас від'їхав, Любов Федорівну прихиливши до себе… Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно. — Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою: — Господь сохранить тя от всякого зла, сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа радується, жаль просипляти такий ранок, Мотре!
— Зараз, тіточко, зараз…
Марія Федорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в углі, прибрана розкішне вишиваними рушниками, і, підводячи свої померклі очі до темного обличчя Богородиці, шептала:
— Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоєго, Христа Бога нашого і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігаюшим, — амінь.
Занавіски розхилилися.
В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним сим волоссям по коліна, стояла Мотря. Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося…
— А-а-а!
— Заспалася, Мотре?
— Пощо ви мене будили, тітусю?
— Пощо? Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає? Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині.
— Ще наврочуть… Ха-ха-ха! Боюся й виходити… І не вийду.
— Tax не можна, Мотре. Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, — це була би зневага для нього, а для батька прикрість.
— Яке гетьманові діло до мене?
— Не діло, а звичай. Треба ж такого гостя пошанувати.
— Яка йому пошана від такої химерної дівчини, як я.
— Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре.
— Мати з хлібом, кажеш, а я з квітками, на однім порозі стоятимемо. Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще щоб гетьмана вшанувати. Ні, тітусю, це вже ніяк не йде, це лицемірство, а я душею кривити не вмію, яка я є, хай такою буду.
— Мотре, ти знов!
Мотря на лавці присіла.
Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її.
Тітка з видимою насолодою дивилася на неї, на те біле чоло, що так гарно з волосся виступало, на щічки, зарожевлені сном, на пишні повні уста.
— Яка ти гарна, Мотре!
— Хоч ви мені того не говоріть, тітко! Наскучило слухати. Я те й сама у зеркалі бачу. Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива.
— Гріх так казати, дитино.
— Це мені й Чуйкевич колись казав, що гріх, а я все ж таки нещаслива. Серце спокою не має.
— Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожда дівчина переживає їх.
— Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бо бачу й чую не одно, чого, може, другі не бачать і не чують.
— Що ж таке?
— Багато дечого, що є і що буде. Воно страшне!.. Мій батько, невже ж він такий, як повинен бути?
— Він твій батько, Мотре.
— Тим гірше для мене. Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, — мужчину треба поважати.
— А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича?
— Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити.
— Це не наша річ, Мотре. Не діти батьків, а батьки дітей виховують.
— Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то дальше своєю загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере. Батько м'ягкий і милосердний, гадає, що милостинею, датками на церкви й на убогих облегчить свою совість, а я боюсь, що гріх буде понад міру покути. Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година, — судний день… — Вона голову вхопила в руки, очі зробилися великі, ніздря роздулися, уста побіліли. — Мене родила руїна, кров по кістки, попіл по коліна, зрада-ізміна, гидь!
Марія Федорівна припала до неї, гладила рукою по голові, цілувала в гаряче чоло:
— Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого це ти хвилюєшся, — заспокійся, віджени чорні думи від себе, глянь, яка гарна днина, як сонінько всміхається до тебе, тільки жий, тільки люби, тільки пий життєву насолоду!
Мотря дрижала, як у лихорадці.
— Скука, нудь, задихається грудь, дихати не маю чим. Чую кров, чую дим, сопух, чад, пекло, ад, — ох! Головою вдарила об стіну. Марія Федорівна підбігла з водою.
— Напийся, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а ти піддаєшся нечистій силі. Не пріідет к тебі зло, і рана не приблизится тілеси твоєму. На аспіда і васіліска наступиш і попереши льва і змія. Яко на мя упова і ізбавлю і… Уповай на Господа нашого, Мотре, і призивай його… Внуши, Боже, молитву мою і не презри моленія моєго…
Мотря ніби не чула тої молитви, ніби не бачила тітки, для р.'ІВ очей навіть стін не було, дивилася ними в безвісти:
— Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, грюхоче грім, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля! Наварили, напекли, нарвали пахучого зілля, червячки, світлячки і співучі птички, соловейчики, кочубейчики, ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Марія Федорівна тричі хрестить її:
— Благослови деше моя Господа і вся внутренная моя імя святоє єго!
— Не хрести мене, тітко, не хрести! Краще візьми ніж та заріж, заріж мене, я одержима, я божевільна.
Марія Федорівна притулила руки Мотрі до своєї груді. Мотря чула, як голосно билося її серце:
— Мотре, дитино моя, чуєш, воно для тебе б'ється, воно для тебе жиє. Ти не божевільна, ти своєвільна, розпещена батьківською рукою, а маминою дратована щоднини. Заспокійся, я біля тебе стою, я за вас усіх спокутувала гріх, давно, давно. Глянь, уста мої, як полотно, а волос білий, як сніг. Терпіла я, терпіла за вас усіх, за тебе, Мотре, теж.
— За мене? — спитала нараз Мотря, ніби вертаючи на землю.
— Еге ж, еге ж, щоб ти щасливою була, і ти щасливою будеш, долю добудеш, лихо забудеш, моя дитино люба.
Мотрина голова опинилася на лоні Марії Федорівни і хиталася на ньому злегка, як дитина в колисці. А Марія Федорівна гладила чоло своєї сестрінниці, як вітер квітку в гаряче полуднє, і нашіптувала їй до уха відірвані, беззмістовні слова:
— Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так, так, так…
Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вожда понад гармидер бою.
Марія Федорівна боялася одного, — щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі — Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря може якось прийде до себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку як тепер, ще не було.
— Розведох очі мої вгору, отнюд уже пріідеш помощ моя. Помощ моя от Господа, сотворшаго небо і землю.
Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі, подивилася кругом:
— О-о-о! Зимно мені, тітусю!
— Пройде. Там такий теплий ранок, соняшний, жнива… Батько вже настрічу гетьманові поїхав, — натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.
