Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
«Вістки Сірих»
«Сірі мали таку добру опінію у місцевого населення… — писав Василь Прохода, — що на Великдень одержали від заможних селян подарунки цілими возами, а до штабу загону почали ходити люди для налагодження своїх внутрішніх громадських справ. Так, (у Колках. — Ред.) до загону пристало дуже багато добровольців, вважаючи за честь служити в рядах Сірих. Сірожупанники були тоді дійсно репрезентантами народу, що відроджувався, й регулярної армії. Здавалось, якби вдалося довший час побути там, то кожний, хто міг би носити зброю, вступив в ряди Сірих» [95, с. 103].
Цьому значною мірою «сприяли» поляки, жорстокість яких не знала меж, тож волиняни в сірожупанниках бачили порятунок. Велику роль у налагодженні добрих стосунків із населенням відіграв відділ культосвіти сірожупанників, особливо його керівник Павло Дубрівний, та газета «Вістки Сірих», яку видавала філія Інформаційного бюро Армії УНР при 1-й Сірій козацькій стрілецькій дивізії, де всім заправляли Павло Дубрівний, Микола Бутович і Микола Букшований.
Про що писала ця газета? Ось, зокрема, ч. 5 за 13 квітня 1919 року.
Газета мала два гасла: «Хай живе Народня Українська Республіка» та «Хай живе й міцніє Українська Народня Армія». Був і заклик: «Сам прочитай і другому давай!»
На першій сторінці опубліковано Декларацію Луцької повітової трудової ради селянських і робітничих депутатів, витриману в ліворадикальному стилі, який важко відрізнити від більшовицького. Все ж Луцька повітова рада орієнтувалася не на Москву, а на УНР та її закони. Ось типовий фрагмент декларації: «Трудову інтелігенцію Рада закликає рішуче стати на бік працюючих клясів…» [11, с. 1].
На 2-й сторінці було вміщено статтю Росенка «Геть з партійною різаниною!». «Кожен, хто трохи довший час пробув на селі, видершися з кабінетів та вагонів, де тепер «роблять» політику ріжні партійні діячі, — писав Росенко, — мусить побачити, як назріває в народі відраза й ненависть до тієї безнастанної колотнечі, котру розпочали і сліпо проводять далі наші партії. Що з цього може вийти — не так уже й тяжко передбачити. Нарід нарешті зневіриться в своїх провідниках, і нічим тоді не зрушити його знов до оборони своїх прав.
У Московщині насувається знову старий хам-цар, на зміну хамові-большевикові. Самодержавіє Бронштейна-Троцького мусить незабаром схилитися перед якимсь «благочестивейшим, самодержавнийшим». Самі большовики у своїй сліпоті стелять дорогу цареві. Вони приучають народ «молчать і не разсуждать». «Даже думать нужно так, как велить товариш Троцкій».
І ось в грізний час, коли п'ята крівавого деспота Бронштейна вже придушила велику частину й нашого Рідного Краю, наші партійні діячі в якомусь божевіллі нищать один одного, пхаючи разом тисячі людей на безглузду боротьбу. Терпить народ і не знаходить виходу.
Україна тепер перебуває чи не найславніші дні своєї історії — народжується велика демократична нація й з нечуваним ще напруженням боронить свого життя. Тисячі найкращих синів свого народу радо віддають своє життя за святу ідею відродження України, за її вільне і самостійне існування. У такий час не може бути місця дріб'язковій партійності, особистій амбіції. Усі сили українські мусять бути з'єднані проти ворогів зовнішніх — Москалів-більшовиків та Поляків.
Боротьба партійна необхідна в парламенті, в спокійний час, але вона веде край до загибелі під час війни, під час несвіцького (неймовірного. — Ред.) напруження всіх сил держави. Тож, поки ворог-чужинець у нашій хаті, геть партійну різанину! Пожалійте, панове, свій нарід! Не робіть над ним нерозважних експериментів. А найбільше уважно ставтеся до свого Українського Республіканського Війська, бо в нім — оборона й захист України» [11, с. 2].
На цій же сторінці публікується звіт з чергового засідання Луцької повітової трудової ради. Серед іншого читаємо таке: «Члени-докладчики з місць зазначають, що населення терпить велику матеріальну нужду. Нема хліба, нема соли, нема насіння для сівби. Більшість сіл зруйнована війною… Люди живуть в холодних, мокрих землянках, хоріють. Скрізь розповсюджується пошесть тифу. Велика потреба в лікарнях, а їх нема. Завдяки таким обставинам виникає недовірря до влади. Народня освіта також у поганому стані. В багатьох селах шкіл нема зовсім, а де вони і є, то нема на що удержувати.
Представник Військового Міністерства старшина Олександрович звертається до членів Ради, аби вони допомогли в переведенню мобілізації, яка зараз оголошена. Представники з місць заявляють, що вони всіма силами будуть допомагати, але треба переводити мобілізацію в організований спосіб, а не так, як до цього часу робив військовий начальник. Він вимагав підписки на 6 місяців. Це іграшка, а не мобілізація. Як іти, то всі мусять іти. Треба установити льготи. На громаду нічого покладатись. В Торчинській волости всі добровільці сидять дома. Треба зробити насильну мобілізацію. Тих, що вже призвані, не треба відпускати. Тих, що залишились дома, треба притиснути силою» [11, с. 2].
У підвалі 2-ї і 3-ї сторінок спеціально для селян вміщено фейлетон «Чи проходить Опанас без московських штанів, а Параска без запаски?». Читаючи його, розумієш, який невисокий був рівень національної свідомості селянства Волині навесні 1919 року. Водночас радієш, що автор допису знайшов-таки підхід і до сердець темного люду.
От перша частина цього фейлетону:
«В яке місце чи закуток на Україні не поїдеш або підеш, то звідусіль тільки і чуєш:
— Як же нам відділятись од Москалів, коли ввесь крам одержуємо з Московщини? Коли не відділялась Україна, то можна було й купити на спідницю чи штани по злоту за аршин, а тепер радий би заплатити по 25 карбованців, та нема де його купити; прийдеш до крамниці, то крамар подасть один кусень перкалю — хочеш бери, а ні — то й так іди.
Воно б так неначе здавалося, що залишаться наші Українці без штанів та спідниць, коли Москаль нам не привезе від себе. Та ба! Не так воно є, як гадають собі Панас та Параска. Якби не Україна, то Москаль, напевно, не привіз би ані на штани, ані на запаску. Спитати лише в Опанаса: а де випасаються великі табуни ріжної худоби, а особливо овець! Чи не на Степовій Україні (Херсонщині та Таврії) і чи не держить він у своєму господарстві овечок? А Параска? Може, скаже ні? Не сіє влітку на полі льону та конопель? Чи не вона їх плекає під південним українським сонцем? То-то бо й є!
Отже, слухайте, Опанасе та Параско, сировець (шерсть, льон, коноплі та ин.) Москаль для виробу на свої фабрики збирає найбільше з нашої України. Значить, головний матеріал для виробу штанів — наш, український, а не московський, бо як не буде сирівцю, то й машини на фабриках московських поржавіють.
Далі. Ріжні спекулянти скуповували в нас на Україні сирівець і відправляли по залізниці до Московії або Польщі, бо в нас на Україні фабрик, дякуючи московському урядові, Бог дасть.
Скажемо, що Панасові треба їхати по залізниці з Луцьку до Москви або Лодзі, а Парасці до Київа або Житоміра, то кому дешевше проїзд буде коштувати по залізниці — чи Опанасові, що їде до Москви, чи Парасці, що їде до Києва?
Та певна річ, що Панасові. Бо ж до Києва з Луцьку ближче, ніж до Москви. Оттак і сирівець провезти по залізниці дешевше буде до Київа, ніж до Москви. А що з цього виходить? А виходить те, що Панасові за аршин краму вже приходиться платити дорожче, бо ж фабрикантові треба повернути видатки на перевозку сирівцю» [11, с. 2].
І так далі, і в тому ж переконливому для селян, зі здоровим глуздом, стилі. Завершалася стаття таким чином: «Так досить нарешті ждати нам цих ласок із півночі від Московії, а треба дбати самим, щоби у нас на Україні були свої власні фабрики і заводи, де будуть продукуватись свої вироби, а саме головне — тисячі українського робітництва знайдуть собі на них працю й притулок, а не будуть тинятися по холодних просторах Сибіру або далекої Америки» [11, с. 3].
