Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Трохим Задоя, що раніше б радів з такого заспокоювання робітників, зараз почував себе теж непевно. Щоб хоч трохи замести свої сліди прислужування технікові Сивокозу, він, коли треба було переписати зброю, запобігливо вихопився з олівцем і з клаптиком паперу. Комусь потім він мав цей список віддати, а поки що засунув собі в кишеню. Оцей список тепер десь засунувся так, що він не міг його знайти, щоб спалити до цурки й попіл розвіяти. Був іще кращий вихід із цього безглуздого становища. Він міг би цей список показати самому осавулові й тоді б мав ще й подяку. Але пальці скільки не шарили по кишенях — все безрезультатно. За цією роботою і застали його козаки. З ними був один гайдамака, який, не переступивши ще й порога, крикнув:
— Цей теж був!
Задоя винувато зморщив своє враз сполотніле лице. Кролячі очі сполошено забігали по козаках.
— Ви ж бачили, мабуть, як я хотів там бути. Силою випхали з хати.
— Бреши! — глузливо сказав козак.
— От заприсягаюсь! — Задоя як підрубаний упав на коліна і хутко захрестився, повертаючи голову на короткій шиї в куток. — Та я такий… Я вам од щирого серця, братці, господа… Я сам був таким… — Для більшої переконливості навіть озирнувся, хоч його дружина десь годувала порося. — …Допомагав викрити більшовиків. От провались я на цьому місці!
— Чим ти був, нам невідомо, — дивлячись на нього удавом, проговорив козак, у якого, здавалося, замість голови був один чуб. — Ти скажи, коли не хочеш у штаб Духоніна, хто список складав, де він? Може, ти його писав?
Задоя, все ще плазуючи на колінах, машинально засунув товсті пальці в маленьку кишеньку, як робив це сьогодні, може, в сотий раз.
— Пошукай, пошукай! — проказував козак, засунув у кишеньку камізельки й свої два пальці й витяг звідти маленький клаптик паперу, складений так, як роблять мішечки для порошків.
Почуваючи себе на краю безодні, Задоя зненацька заверещав, мов спіймане за ногу порося:
— Голубчики мої, братці, я тридцять років вірою і правдою… І тепер тільки, щоб знати, хто з них більшовик. Я сам би показав… Не встиг.
— Ах, кляте барило, так ти он як — «вірою і правдою», а ми з ніг збились. Ану гопки! — І козак стьобнув Задою нижче спини нагайкою.
Задоя отетерів, потім заверещав, за ним бігла і рвала на собі волосся жінка, а козаки, підганяючи його в три нагаї, тягли на майдан, де, збившись докупи, хмуро клякли на холоді робітники, яких перейняли в степу, і їхні жінки, вигнані сюди зі своїх хат. Перед ними з заголеним задом лежав Гарасько, якого стягли в хлівці з бантини. Там же знайшли й гвинтівку. Гарасько ревів і гриз зубами землю. Козаки остервеніло шмагали його, аж доки Гарасько не замовк. Тоді вони відтягли його вбік і положили голим тілом на сніг. Над шахтою все ще голосив гудок, скликаючи всіх шахтарів на це видовище. По висілку грали кіньми вершники, залишаючи їдкий припах кінського поту.
Чекаючи на свою чергу, Задоя умлівав від одної думки, що його широкий зад виставлять перед усіма і пошматують так само, як і Гараськові, як і Кіндратові, що з перебитою німцями рукою не встиг злізти з печі. Але на сніг відтягли вже третього, серед жінок схлипування перейшло вже в голосіння, а Задою все ще не клали на землю. Урядник, що керував екзекуцією, на когось чекав. Нарешті з квартири інженера вийшов осавул. В руках у нього був маленький клаптик паперу. Козак з чубом, більшим за голову, дрібно перебирав збоку ногами і поштиво тикав пальцем у цей клаптик паперу.
— Скільки? — лаконічно запитав осавул, зупинившись над розпластаним на землі шахтарем.
— Троє, пане осавуле, — відповів урядник, тримаючи руку біля папахи. Нагайка, мов гадюка, стиснута за головку, в'юнилась у нього під ліктем.
— Дівку цю саму… — він добавив брутальне слово, — знайшли?
Урядник шмигнув навкруги очима і збентежено відповів!
— Шукають.
— А цей герой де?
Задою випхали наперед. Він знов упав на коліна і зняв догори руки. Біляве осавулове обличчя з пухнастими вусами скривилось від гримаси.
— Гарний по шкоді! Усі ви такі! Нехай буде для других наука. Там! — І він указав теплою рукавичкою на стіну біля паровичні.
Задою підхопили під руки й поволокли, мов лантух з картоплею, до стіни. Позаду за ним на снігу залишалось дві борозни від ніг, озутих у добротні чоботи. Він, напевно, зразу не зрозумів, до якої кари його засудив осавул, але коли козаки вдарили його спиною об камінну стіну й наказали стояти, Задоя з очима, що вилізли на лоб, з перекривленим ротом почав присідати, потім коліна підігнулись і він незграбно упав на землю. За десять кроків троє козаків цілились йому просто в голову.
Пострілів у старій шахті не змогли б почути, а тому про все це там довідались тільки через два дні, коли каральний загін з рештками державної варти, захопивши з собою двох хлопців, від'їхав на сусідню рудню.
У Калинівці запанував гнітючий настрій: робота на шахті припинилася, навіть невсипущий паровик перестав чохкати, і вода безборонно заливала вибої і штреки. Шахтарі відсиджувались у своїх закамарках, бо довкола все ще сновигали козаки й полювали на людей.
Ще одна влада
Калинівська шахта, утопаючи в темряві, лежала як труп. Руднична адміністрація, почуваючи за своєю спиною донських козаків, тепер не йшла на жодні уступки. Навпаки, щоб зламати опір шахтарів, вона припинила підвозку до робітничих квартир вугілля й води, а службовців, які не противилися страйкові, оштрафувала кожного на шістдесят карбованців.
Шахтарі терпіли злидні, але до роботи не ставали. Гордій Байда тепер почував себе в однаковому стані з іншими — його зараз не гризло вже безробіття, не гризла заздрість, що доводилось тільки дивитись, як працюють інші. Ілько теж мав тепер досить вільного часу. Відчувши свою зверхність над Гараськом, він уже не бігав за ним, став навіть приятелювати з Василем Моренком. Батько помічав цю зміну і радів про себе, а коли одного вечора Ілько приніс газету і вмостився з нею біля каганця, Гордій Байда по-змовницькому підморгнув до Харити:
— Що то ти читаєш, Ільку?
— Газету. «Трибуна» називається. Ви ще, мабуть, не бачили такої — по-українському написано.
— А де ти її дістав?
— Штейгер Варивода дав. Він уже й вуса козацькі відпустив собі.
— А про те, що в нас виробляють козаки, пише?
Генерал Краснов ще восени запропонував військовому міністерству Донської області викоренити в Донбасі до ноги більшовицький дух.
З того часу не було такого дня, щоб не висіли на телефонних стовпах трупи робітників, а в балці біля станції Мушкетової їх розстрілювали сотнями. Страйк, пронизавши всю Україну, обернувся на повстання і змив, як злива бруд, і гетьманську владу, і німецьку окупацію. Але по Донбасу все ще гасали загони Краснова і намагалися терором примусити гірників до покори.
З кожним днем Донбас усе більше обертався на кладовище з непохованими мерцями, з розкритими могилами.
Скуті боротьбою з красновцями, донбасівські робітники не змогли своєчасно подати допомогу Києву, і владу після гетьмана захопила в свої руки буржуазія, оголосивши Директорію. На горизонті знову з'явився Симон Петлюра.
У Центральній Раді він був тільки військовим міністром і разом з німецькими окупаційними загонами нищив червоногвардійські загони, тепер Петлюра очолив Директорію. І хоч на місці повітових старост сіли повітові комісари, але життя від цього не змінилось.
Гордій Байда з усіх боків обдивлявся нову газету «Трибуна», і коли набрів на статтю про те, що росіяни чужі українцям, що вони мусять забиратися геть з України, бо «Україна — для українців», він здивовано звів очі на Ілька. Ілько не знав, як батько поставиться до цієї газети, і, бажаючи показати, що й він уже розуміється в політиці, сказав:
— Це ж і Варивода тепер вигукує: «Геть кацапів!»
— Дурна газета, і Варивода твій дурень.
Ілько і собі пхекнув і посунув газету до матері:
— Нате, мамо, оселедці буде в що загортати.
