Батурин - Лепкий Богдан (лучшие книги txt) 📗
Цей ясний образ набирав тим більшої краси, що являвся серед дійсності грізної, з кождою хвилиною грізнішої.
Чечель, відбивши один завзятий приступ, спішив у друге місце, котре ворог підібрав собі, щоб вдертися на мури, не йшов, а біг, а по дорозі доносили йому, що приступ уже також з тилів починається. Мабуть, москалі під охороною вночі окружають Батурин. З усіх боків лунали стріли й чути було боєвий крик. Мабуть, москалі, побачивши завзяту оборону твердиш від сторони Сейму, пробують добути її з другого боку. Не виключене, що таким робом гадають розділити скли обложенців, знаючи, що вони в них не дуже-то й великі.
Сам город Батурин не укріплений як слід, може, він і не устоїться, тому треба було наскорі замок і від сторони міста забезпечити. Чечель дав приказ сипати новий вал.
Закипіла робота. Робітники забували за нею про небезпеку і заспокоювалися. Не один, замість бігати з місця на з місце, щоб запопасти новин, брав заступ і копав, ніби від того нового валу залежало їх спасення. «Скорше! Скорше!»
Сотні рук кинулися гасити пожежу на підзамку. Гаками зривали останки стріх, тручали стелі й димарі, пожежу присипали землею, бо замало було води.
Другі копали рів, нову греблю, від котрої мав відбитися ворожий прибій… «Хутчіш! Хутчіш!»
Інженірні старшини зазначували, куди повести цей вал і рів, а до роботи ставав усякий, великий і малий, старий і нелітній, мало що не діти. Не силували нікого. Всякий і без того розумів, що тут не чиє, а його власне діло.
Мотря теж подалась туди. Взяла заступ — копає. Її примір заохочує других. Тисячі рук риють глибокий рів, з виритої землі росте високий вал, вбивають його, де яке лишнє каміння на замку, де яка ще камінна стіна на згарищу торчить, стягають на вал, скріпляють, забезпечують палями, за палями становлять вози, борони зубами вверх, роблять усе, щоб тільки ворога зупинити. «Спішись! Спішись!»
Дотліваючий Батурин присвічує їм до праці, червоні обличчя робітників, червоне їх убрання, ніби весь світ обіллявся кров'ю. Вороги стріляти не перестають. За кождим стрілом крик і зойк. Кулі недаром літають. З кождою хвилиною більше жертв, але й завзяття більшає. «Не дамось!»
Все нові вісті наспівають, про новий наступ і про новий відбій. З котрого боку не вдирався ворог, скрізь відбито його з великими жертвами — для нього. Дивно, що наступати не перестав. Знати — багато в нього людей і не щадить їх. Московські генерали ніколи не щадили своїх солдатів.
Глибшає рів, і кріпшає вал. Мотря не бачила ще такої жвавої роботи. Щолиш тепер розуміє, яка то сила громадське зусилля, викликане розумінням спільного хісна та спільної потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землі якісь кістки, навіть черепи людські. Мабуть, не раз боролися тут наші предки. Попадаються і поламані шаблюки. Все те відкидають набік. Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить і їх разом із нашими кістками? Україна — побоєвище одно…
Та не пора на жалісні гадки! «Поспішайсь! Поспішайсьі» Робота кипить. Ще трохи, й кругом замку від сторони міста виросте новий вал і розвернеться новий глибокий рів, нові труднощі для ворогів і нова охорона для наших.
Старшини бігають, розглядають те, що зроблене, і приказують, що треба ще зробити. Тисячі рук виконують їх приказ, без супротивлення, навіть ті, що до чорної роботи зроду не звикли і не звикли слухати нікого. Спільна небезпека та спільна оборона з'єдинює і рівняє усіх. Скриплять тачки, лунає відгук молотів — вал росте. Ще трохи, і буде за ним безпечно.
Вже й сердюки займають на тім валі свої нові становища, приміщують мушкети, приносять ящики з порохом і кулями.
Нараз огонь притух, кулі здержалися в лету, кров стялася в жилах, божевільний вереск зірвався і летить ген з-поза замку.
«Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!»
Безтяменний жах, гнаний батогами розпуки, заїрський перепуд, позбавлений усякого застуновку, якась потвора, обезвічена й покалічена на душі й на тілі, сунеться і реве:
«Ой-ой! Ой-ой!»
Спинається нараз робота: «Що се? Що?» Котяться випущені з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед хвилиною працювали так пильно, кидають усе і біжать навмання. «Що там сталося? Невже ж?»
І Мотрю пориває людська хвиля, як стихія, вона не має сили спинити її, біжить, летить, жене. Одно має на тямці, щоб не спотикнутися, не впасти, не дістатися під ноги, бо тоді всьому кінець. А в неї ключ!
В неї ключ… Чіпається тієї гадки, як потопаючий соломинки. Пробує зупинити товпу.
— Люди, стійте! Заждіть, так не можна. Не толочте себе. Ради Бога, спиніться!
Ніхто не слухає її, жах сильніший від голосу розуму — женуть.
Чіпається когось за руку, сильно, мабуть, стискає до болю.
— Це я, Кочубеєва Мотря, стійте! З ніг паду, рятуйте мене!
Якісь перестрашені очі повертаються до неї, глядять, і розум до них вертає.
— Мотря Василівна? Невже ж?.. Люди, стійте! Рятуйте Чуйкевичеву Мотрю!
Дехто стає, решта товпи пересувається дальше назустріч тому божевільному верескові, в котрім, крім безтяменного «ой-ой!», почуваються уже й інші голоси, грубі, погані, як звірський рев.
Мотря нараз починає розуміти, в чім діло.
В замковій стіні була колись в одному місці входова боама низька. Склепіння зарисувалося, замість направити його, зачинено браму. Згодом земля засипала її, вибуяла трава, розрослись кущі й закрили цей вхід. Люди забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не знав… Аж тепер довідався. Як? Хтось показав, якийсь новий Ефіальт. Хто?.. Ніс.
Отся жахлива правда вернула її втрачену пам'ять і енергію.
Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться ще ключ.
— Москалі вриваються крізь круглу браму, не пускаймо! — крикнула голосом не розпуки, а нового завзяття.
— Зупинім утікачів. Ставаймо в кілька рядів, тримаймося кріпко, не пускаймо… Хай хто біжить до оружної вежі, може, там ще є які мушкети!
Рішучий приказ — це одинока рада в такому моменті. Товпа дісно зупиняється, пробує супротивлятися, але побачивши, що годі, повертається грудьми до ворога.
Він недалеко, кроків, може, двісті, борикається зі жмінкою сердюків, що перші прискочили, завваживши зраду. Не піддаються, живим муром виростають ворогам на дорозі. Але їх мало. Треба їм на поміч поспішати.
— В кого мушкет або сокира — вперед!
Декілька мужчин вискакує і біжить на певну смерть. Інші починають розуміти, в чім діло. Позбувшися першого страху і побачивши, що тут рішається питання їх життя і смерті, скоро зживаються з тією гадкою і рішаються згинути або побідити. Нічого третього не бачать.
— Перепустіть жінок!..
— І дітей…
— Парубки, вперед!
— Ранених віднесіть на тил!
— Лавою, лавою вперед!
Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесяти, бере провід.
Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнне діло, перемінюються у відділ добровільних оборонців твердині.
Одні з мушкетами, другі з джаганами, заступами, посуваються вперед. Ворог увійшов був у браму.
Жмінка сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що остались, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах.
Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ, і гукнув позад себе:
— З джаганами, по мурах на браму! Хутчіш! Не потребував їм казати, що там мають робити. Приказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах були вартівні і входи наверх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни. Склепіння зарисувалося давно. Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти, — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них нові роти, гнані приказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль, щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі, валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського м'яса і гною. «Гу-у! У-у! О-о!»
