Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич (читать бесплатно полные книги txt) 📗
- Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
- Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
- До вашої милостi…
- Чого тобi?
- Менi чоловiка побачити.
- Якого чоловiка?
- Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
- Пiдожди!..
- Знаєш що, молодице? - сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
- Ой боже мiй! - злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
- Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
- Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
- Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
- Не можна його бачити. Вона так i похолола.
- Не можна бачити,сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.
- Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
- Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi
- Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
- I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
- Дочко! Дочко! Що тобi? - злякалася мати.- Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
- Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
- А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
- А що, Остапе, чути за твого зятя?
- Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
- Ну, одначе, що ж саме за його чути?
- Да така чутка, що вже й не вернеться.
- Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
- А буде…
- Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
- Як то?
- Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..
Остап подумав…
- Треба пiдождати суду.
- А заведено! Дак виходить - так?
- Нехай буде й так.
- Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?
- Ну, то дурниця! - вiдказав Остап.- Я не попущу.
- А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?
- Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.
- I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!
- Буде, свате, крiпке.
- А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте - жiнота ця… Якби не попсували справи…
- Гаразд!
I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
- Здоровi! З вiвторком!
- Здоровi, свате! - вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
- Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
- Таке вже наше здоровля! - вiдказала за неї стара.- Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.
- Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
- Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.
- Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас,- мати тебе кличе.
- _ Не пiду я тепер.
- Iди, бо дуже треба! - Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину.- Убирайсь!
- Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? - прохала Параска.
- Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! - Вiн повiв її з хати за руку.
II. У ТЮРМI
Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку - тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi - туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут - бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.
Це - злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут,- яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi - ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..
А люди… Боже!..
Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою,- вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши, пробив своєму сусiдi колякою голову, що той i вмер… Цей знову щось страшне зробив… I так кожен…
I вiн, Зiнько, серед їх, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не йме, що вiн не винен, тiльки смiються з його… I його дожидає така ж кара, як i їх… За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка за нiщо? Коли однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись розказує, як вiн сокирою розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки одного: щоб людям було краще, хотiв добра людям!.. Без нiякого доводу його обвинувачено в страшному злочинствi, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть i каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько знає, що не з самим їм так бувало,- вiн про це i чув, i читав. А коли так, то навiщо людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи не краще було б, якби цього нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?
Громадою! А яка ж i громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки - от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому - нi!..
Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж._ бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують,- чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний.чом же цього не виявлено? Чом?
