Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
-Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля… - сказав він. - Не думаю, що
це було доречно в її такому ранньому віці. Вона її прочитала?
-Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що
ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою.
Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже
підозрюють у збоченому ставленні до дітей…Часом мені здається, що світ перевернувся…
-він закурив і після паузи повів далі:
-Якщо тоді в мені й був якийсь потяг - то лише потяг до експериментів.
Книжка була його малою часточкою…
…Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби
вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком,
паролем. Її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона
увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.
-Прочитала?
-Так… - мовила вона й почервоніла.
-І про що ця книга? - продовжував кепкувати я.
-Про… - вона напружилася, - мабуть, про любов.
Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті -
як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене
продовжила сміливіше:
-Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?
Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок: «Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її
любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна…».
-Справді про любов, - трохи іронічно підтвердив я. - Але про любов до Бога.
-Він є?
Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не
чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:
-А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?
-Казала, що є…
Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже. Вона замислилась. А потім сказала
несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислювався над нею.
-Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити науку?
Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуаціями.
Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповідати про Блеза Паскаля все, що
знав. Накреслив на папері його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке
число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я
був упевнений, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитання. Я пояснив принцип
дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років.
Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбуючись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слухала - в прямому сенсі - з роззявленим ротом. Потім (після того як вонапішла) я
збагнув, що давно не говорив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких
розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали
б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому
сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації.
Переходячи до моїх улюблених сторінок із біографії великого вченого, я стояв до неї
спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою Блез Паскаль
дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен
пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтвердженням цієї думки. І він хотів
перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки… Але він уже встиг зробити
багато великих відкриттів і здоров’я його було підірване. Блез не міг їсти - вживав їжу
тільки в рідкому підігрітому вигляді - майже по краплині, а головний біль уже не
відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не
цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждання тим, що відмовився від найменших
утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не
цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів
та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого
посуду. У своїх духовних і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин, вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву
«парі Паскаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салонному паризькому
спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись
популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога немає - навіть найзапекліші атеїсти
нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, перетворяться на тлін.
Якщо ж Бог існує - все живе отримає життя вічне… Тож чому не зробити свій вибір на
користь вічності?».
Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! І перейшов
до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля…
Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівторок 23 листопада 1654 року в житті
вченого, що помітив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у
шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики
записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля”. Коли я читав уголос незрозумілі
уривчасті слона, юні почала так дихати, що я злякався, аби вона не знепритомніла…
Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобі як вона слухає. У мене виникло повне
відчутій, що ллю воду на губку - і вона всотує її, всотує до безкінечності. Дивовижне
відчуття… На завершення я сказала, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу і
зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся…
Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так
само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла - знову ж таки обіцявши прийти ще, -
я відчув якесь дивне полегшення.
Навіть не знаю, з чим його можна порівняти… Я все своє свідоме життя ніс на своїх
плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і - так склалося - мені досі не було на кого
скинути хоча б половину цього тягаря. Довкілля було звичайним. У принципі, таким
самим обивательським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я просто боявся бути
смішним - з іншими.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під
маркою благодійності - це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню
думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої
людини. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці
добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої
ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками
дістанеться комусь іншому…
Він замовк.
-Дивно… - промовив лікар, - все це досить дивно. . Хоча, власне, й зрозуміло… їй
пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав
разів п’ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати…Ось вам і
анамнез…Це ж треба… Що ж далі?
-А далі… Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було
приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було
для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в
