Київ.ua - Белімова Тетяна (полная версия книги txt) 📗

Правда, мамо! Ой правда! Як і те, що я не знаю, що мені робити тепер з оцим моїм життям, яке ти колись мені дала! Не знаю, як зменшити твоє горе, та чи й узагалі можливо його зменшити, заспокоїти твою душу, змусити серце битися тихіше, не в шаленій і безвихідній аритмії?

– Ти вставай, умивайся і йди на кухню, чуєш, попий там чайку! Я тобі вареничків із вишнями привезла… Вони там, на кухні…

У туалет попросила двері не зачиняти, до ванної пішли разом. Та не бійся ти, мамо! Не бійся! Не зроблю я нічого поганого! Вже зробила все, що могла, що хотіла!

Що це ще за прес-конференція? Всі сидять круг столу, а він, діловитий і підтягнутий, як завжди, щось розказує, розмахуючи заклеєними медичним пластиром руками. Керує зрежисованим ним же дійством – цілком у своїй стихії (пригадався отой смішний – іще з дитинства – персонаж, який вигукував сам до себе: «Чи є у вас план, містере Фіксе», – і сам собі давав ствердну відповідь…). Пригадала й мимохіть усміхнулася, відразу ж упіймавши на собі строгий і осудливий погляд свекра, який мовчки, рукою вказував їй на вільний стілець.

– От ви самі все побачите… там, усе написано… читайте.

Поклав на стіл звичайну картонну білу папочку, на якій стандартне слово «справа» було заклеєне жовтим постером. «Сухоярська Альона Василівна», – швидко прочитала не дуже розбірливі, ніби квадратні слова. Всі мовчки чекали. Сигналу? Дозволу? Якогось знаку, аби присунути до себе цей загадковий рукопис і зануритися в читання цікавого роману? Чи, може, їм не дуже хотілося докопуватися до таких нюансів?

– Читайте! – майже наказово звернувся до батька, її батька. – Читайте! Про світло очей, мову речей! Вам буде цікаво! Ви ж залюблені в поезії!

Вона вмить спалахнула (думала, що в тій папці якісь фотокартки, а там, виявляється, роздруківки її і його есесемесок, електронних листів?!). Та як він міг? Хто дав йому право порпатися в її особистому, виносити це на загальний розгляд?! Він, спостерігши її реакцію, вмить обернувся до неї:

– О! Моя дружина прокинулася, вмилася, вбралася, зачесалася і хоче нам щось сказати! Звісно ж, про мене! Я ж тиран і деспот, бачте, до чого довів бідну жінку!

Театр перед мікрофоном – театр вихідного дня – театр одного актора – ляльковий театр, у якому всіх смикає за мотузки один і той же ляльковод. Бенефіс, прем’єра чи, може, просто якийсь шеренговий спектакль, виконуваний регулярно двічі на місяць, якщо акторський склад не хворіє чи не їде на гастролі… Для чого це дійство? На кого мають справити ефект його слова? Слова про неї, яку шанували, як Мадонну, що завжди була на першому місці – як кохана дружина, як предмет гордощів (о! це вже трохи ближче до істини!), була на п’єдесталі поваги…

Це все неправда! Неправда це все! Вона була й залишалася річчю! І ставилися до неї, як до речі!

– Ось доводжу до вашого відома, що я продав машину, яку купив колись (мав такий гріх!) своїй дружині. – Схвальні погляди свекрів. Він тряс якимось новим папірцем. – А гроші поділив порівну й відкрив два рахунки на обох дітей.

Блазень! Як же вона його ненавидить! Не через цю машину! Не через можливу втрату всього цього матеріального! А через оце лінчування! Через учорашнє! Через Макса!

Пекуче бажання дістатися банкомату й зняти все: зарплату, преміальні, призбиране й відкладене на «чорний день», – зняти все, аби найняти (добре було б, тих самих!) горил, щоб били його, лупили по морді, дубасили, куди влучать! За Макса! За неї! За батьків! За дітей!

Фантастичні думи, фантастичні мрії…

– Та я можу знищити її! Відібрати дітей! Відсудити квартиру! Звільнити з роботи! Закатати у психушку!

Мама вся тремтить від затиснутих, почавлених у собі ридань, тато сполотнів і незмигно дивиться на нього. Холодний страх аж до противного стукотіння зубів, до підгинання колін, до огидно липкого поту. Зробити щось! Негайно! Зараз! Аби тільки не мордувати батьків!

– Пробач! Пробач мені! – треба попередити, загасити ще в зародку цей новий спалах люті, залити його, поки ще не пізно. І, зрештою, це все – правда, таки завинила, страшенно завинила перед ним, батьками, всіма…

– Що ти там шепочеш?

– Пробач! – трясуться коліна, але треба, так – треба зробити ці декілька кроків до нього. Швидше! Хутчіше ввімкнути перемикач на світле, поки ще є шанс хоч щось виправити! Тільки б не так, як учора! Що завгодно, тільки б «сьогодні» не стало вчорашнім смерчем потрощеного скла!

Мама перестала плакати, підвелася з місця і теж просить пробачити її дочку (лихий поплутав! слабка жінка! не встояла!), якось смішно притискаючи свої маленькі кулачки до грудей. Алла Леонідівна й собі підвелася і, обіймаючи його за плечі, просить не рубати з плеча, дати дружині останній шанс і навіть радить випробувати її (це як – мов пральну машинку? натиснути на кнопку й подивитися чи вода не протікає? чи знову слідкувати – фіксувати – фотографувати кожен її крок, кожен жест?). Свекор скрушно зітхає і дивиться на неї вже не так осудливо… Чомусь раптом згадалася страшна сімейна таємниця про нього, про його відхід із родини (його синові не було тоді й десяти), дворічне проживання із колегою-лікарем – дізналася про це цілком випадково: якийсь далекий родич бовкнув сп’яну на чиємусь дні народженні. Тому, мабуть, і мовчить, нічого не каже – бо в самого пір’ячко на писку аж по самісінькі вуха!

– А я не вважаю, що треба було стежити за моєю дочкою! Прослуховувати її телефон! Оприлюднювати її листи!

Спершу на ці слова її батька ніхто не зважає – це занадто дисонує з утвореною ідилією: обидві матері благають зглянутися, дочка ледь не навколішках перепрошує (ніби це й не він водив сюди дівуль, коли вони посварилися і роз’їхалися!) – сеанс колективного гіпнозу… Тоді батько підводиться, присуває до себе папку з яскраво-жовтим постером, наклеєним на слові «справа», і розриває її. Спершу навпіл, натужно, прикладаючи значні зусилля (так! матеріалу назбирано чимало – голими руками важко взяти!), а тоді у якомусь нервовому зрушені мотлошачи кожну з двох частин на дрібне лахміття.

– Ти міг її спитати?! Просто взяти й спитати?! Зраджує вона тебе чи залишається вірною?! Навіщо – це?! Навіщо – так?!

«Ревізор», фінальна сцена? «Перед грозою»? «Знову двійка»? Все не те! Спокійно, аж занадто спокійно, підкреслено спокійно й чемно, з правильно розставленими акцентами, приємною посмішечкою просто у бліде, аж знекровлене, обличчя її батька:

– Я Вас прошу негайно, просто зараз покинути мій дім! Можете зустрічатися з Вашою дочкою де завгодно, але в своєму домі я більше Вас бачити не хочу!!!

Розділ тридцять другий

– Ти мене кохаєш?

– Угу…

Але погляду від ноутбука так і не відірвав. Переглядає якісь програми, спритно, професійними рухами натискає комбінації клавіш – ні на хвильку (на жодну хвилиночку!) не відриває своїх рук із довгими красивими пальцями від клавіатури.

Там, за вікном, – липнева спека: все печеться в розжареному повітрі без надії на порятунок, бо жодного, бодай найменшого деревця, яке б відкинуло крихітну рятівну тінь, тут немає (та і які можуть бути дерева на льотному полі?). А всередині під дією невидимих кондиціонерів повітря не прогрівається вище комфортних двадцяти п’яти (з плюсовою позначкою, звісно ж). Тут зручно і затишно, незважаючи на велику кількість людей (а може, зручно й затишно, бо Макс поруч? Макс нарешті поруч і можна опертися на його плече, можна притиснутися до нього, можна просто сидіти поруч і мовчати – все можна!). І тут достатньо простору, щоб загубитися, достатньо м’яких зручних крісел, щоб зручно розсістися, випростати ноги, відкинутися. Все добре! Аж занадто добре, з огляду на події останніх тижнів!