Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
— Та тебе й так дівчата будуть любити, — казав «Яворові» «Орко».
Щось нове висіло в тяжкому, спертому повітрі криївки — люди лежали, сиділи, рухалися, ніби боячись оте щось зачепити. Адріян схотів напитись води й побачив зблизька зіштивніле обличчя «Рахелі»: загризена спідня губа й напружено роздуті ніздрі арабського огиря; біля крил носа виразно, як ніколи досі, проступили цяпки веснянок. Згори постукали по вентиляційному отвору — три рази, потім один, потім знову три: свої. З'явився священик, «Ярослав», приніс із собою добутого для операції етеру, розкривати слоїка не став: при нафтовій лямпі небезпечно, може вибухнути, — але втішилися не лише «Орко» з «Рахелею» — всі якось легше відітхнули, наче «Ярослав» спеціально прийшов дати раду тому невідомому, що тут випростувалось, загрожуючи проломити стелю й поховати їх під обваленими колодами. «Рахеля» пакувала наплечники, бряжчала інструментами, перемовлялася з «Ярославом» — чи виварено на лісничівці простирадла, чи принесли дівчата спирт, прошу подати мені оту велику клямру.
Хай би вже собі йшли, думав Адріян, тамуючи роздратування, хай би швидше виносилися звідси, разом із цим бідакою. Господи, поможи їм, хай усе перейде добре.
Але добре не було — поки поралися, «Яворові» робилося все гірше й гірше. Так, немовби падав з гори. А потім почалася агонія.
— Мамко, — блаженно лепетав «Явір», трусячись цілим тілом, і зуби йому дзиґоніли: — Адіт, уже в церкві дзвонят… Коня мого… Квітку…
— Він не мучиться, — стиха промовив «Орко», заспокоюючи всіх присутніх, і себе також. — Йому добре, то ейфорія від інтоксикації… від затруєння… Так, як од горілки.
Адріян накрився коцом із головою й упрів аж по брови; сморід зробився нестерпний, і він боявся, що виблює, боявся нападу кашлю. «Ярослав» щось півголосом запитав, йому підказали: «Явір», — сам священик не знав повстанців у криївці на псевдо, але, видно, «Яворові» конспірація вже була непотрібна.
— Руку дай… руку… Марічко… Але файно музики грают…
— Сину мій, тобі треба поєднатися з Господом.
На дивно змінений, глибокий звук цього голосу — лагідного й рішучого водночас — Адріян здригнувся: ні, не згадав, бо, виявляється, й не забував ніколи, а так гейби відклав подалі, щоб колись на самоті всмак натішитися дорогою річчю — пам'яттю про океан ласкавого, всепроникного золотого сяйва, в якому вдячно плавав невагомим і безвільним, мов новороджений хлопчик, — відпустіть мені гріх, отче… То «Ярослав» сповідав був і його на порозі смерти, коли не знати було, видержить серце чи ні, — «Ярослав» дав йому розгрішення, і він тоді був щасливий, такий щасливий, яким можна бути тільки по великому стражданню, котре зрізає з душі, мов хірургічним ножем, ґанґрену всякого гріха, і щойно тоді одчуваєш — Бог тут, Він тебе не покинув… Дякую Тобі, Господи, бо безмірна ласка Твоя; темна реверенда в ногах, гойдливе світло лампи, цієї самої, що зараз спрямована на «Явора», — «Ярослав» соборував умирущого, не чекаючи, аж прийде до пам'яти; Адріян заплющив очі й собі став молитися — разом з усіма. А кінець усе не надходив.
Тепер «Явір» звертався до своїх командирів — згадував за якусь засідку, якусь «стаю» а чи «стайню», просив йому вибачити й тішився, що прийшли до нього на весілля, що не погребували, — слова рвались і плутались, як у телеграмі шаленця, але можна було пізнати: «Явір» прощався. Тіло його вже не втримувало свого вмісту. Може, якби не запах, Адріян би втерпів, не став би серед білого дня (втім, хтозна, чи дня, — може, минуло вже півдоби цього вимушеного чування?) просто так, на зламання карку витикати носа з криївки, — але в ньому збудився давній «Звір», псевдо, з яким жаль було розлучатися, жаль як холера, дарма що правила конспірації давно вже того вимагали, — «Звір» підніс голову й нашорошено дослухався: нагорі було чисто, там дихав вітерець і ворушилося листя на деревах, напоєне пряним, живлющим соком, і, як вітер у кронах, голосніше шумів десь неподалік ручай; процокало копитцями до води оленя — і завмерло близько ляди запасного виходу, якою мали виносити хворого й нести далі потоком по камінню: видно, й собі дослухалося до двоногого звіра під землею, — а більше нікого не було чути, ні сорок, ні сойок, що першими звістують про появу чужинців, жодної потривоженої звірини, лиш віддалене белемкання дзвіночків на хазяйській худобі, як найгарніша музика, знак, що в лісі чисто, — в час облав совєти не дозволяли людям виганяти товар до лісу, щоб не попередили повстанців, — чисто, чисто: за яких кілька метрів звідси було життя — а тут була смерть, і вона своєю колосальною фізичною масою витискала його туди, нагору, — як поплавок. Він знайшов собі діло: треба було винести переповненого смердючого кібля — таки конче треба; досі це робили інші, тепер була його черга. «Карий» з готовністю похопився йому до товариства, але й «Карий» сьогодні мовчав — мовчки (підволікаючи ногу) піднявся по драбині, мовчки підважив ляду. Глухий звук-зітхання, схожий на «пах!..» — і поплавок випорснув.
…Потім він хтозна-скільки сидів на місці, оглушений і осліплений світляно-зеленою вервою, пронизливою інтенсивністю барв і запахів земного життя. В голові паморочилося; руки, якими впирався в землю, тремтіли. Ледве здужав помогти «Карому» — той, властиво, сам мусив закопувати в землю нечистоти. Пахло близьким дощем; перед очима різко світилися жовті квіти дроку, по одній пелюстці повзла лискуча чорна кузка. Адріян ліг горілиць, щоб віддихатися, і побачив небо: по ньому швидко сунули хмари, як великі білі пуховики. Ні, цілий час заведено вистукував хтось у скронях — якийсь знавіснілий радист: ні-ні, ні-ні-ні-ні. Ні. Такої смерти — не хотів собі. Тільки не такої, Господи.
Одинокої речі благав у Бога в цю годину своєї слабости, одинокої милости — смерти в бою. Під вогнем, під кулями. «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування…» Якби ж то йшлося про сам вогонь!.. Про прекрасний, чесний, шляхетний вогонь — вогневі він довіряв, побував-бо й під кулеметним, і під артилерійським, і під танковим, сам убивав, зазвичай, з одного пострілу, і то була війна, яку розумів, у якій знав як перемагати — і яку, на свій лад, навчився навіть любити: «стара война», як із ностальгійною ноткою мовляли давні упівські вояки!.. Тепер совєти несли з собою зовсім іншу «войну»: смерть у спілці з ними дедалі частіше перекидалася на криницю, затруєну тифом, на фляшку з паралізуючою отрутою, на пущений крізь вентиляційний отвір газ… Перш ніж одібрати життя, така смерть одбирала в тебе владу над тілом, заміняючи його на лантух із гноєм. Адріян Ортинський не дуже боявся тортур — знав, що їх можна перетривати не заламавшись, бо вони зрештою завжди скінчаться непритомністю (раніше додавав — «або смертю», нині, коли знав, що має здорове серце, був стриманіший в оцінках). Але, бачить Бог, отакого жахного, принизливого конання — не хотів для себе. Не хотів. Слабкий єсмь, Господи, — відверни від мене цю чашу!..
«Карий» сидів неподалік і курив; потім прикопав недопалка й ретельно притрусив мохом. Несподівано озвався:
— А мій батько колись теслярував… хрести робив… — Адріян промовчав.
— Всенький вік робив, а самого без хреста закопали… В одну общу яму вкинули, та й вже…
— Совєти? — спитав Адріян, несамохіть завваживши, що «Карий» говорить без свого звичного «чуйш». — Чи німці?
«Карий» сплюнув прилиплу до бороди дрібку тютюну.
— Свої… В голодовку… Бідарка по селу їздила, збирала трупи по хатах. Мати ще дихали, то об'їщик каже — їй один день остався, то що я по неї, ще завтра буду їхать? Та так і закопали…
Вони знов помовчали. Адріян тупо думав: що таке бідарка?.. Незнайоме слово ніби перегородило йому свідомість і заважало зрозуміти решту сказаного. А сам же «Карий»? Як він лишився живий?
— Мене вже не було тогді, — вів далі «Карий», відповідаючи на невимовлене питання, як то нерідко трапляється між людьми, що ділять одну криївку. — Дід, покойник, мене на станцію завіз, ще як із колгоспу коні на синдикат гнали, на мило… Пхнув у вагона нищечком, то так я з тими кіньми до Харкова й доїхав. Вони вже самі на ногах не стояли, позв'язувані були… їх і гнали зв'язаних… цугом…
