Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Лариса перевела подих.
— У такому разі… Тоді… Чому ви розказали про це саме мені й саме зараз?
— Аби ви розуміли, чого й кого бояться сатанівці. Та чому й кому вірять. Також — що ніхто не допоможе, бо люди ні на кого вже не надіються. Просто зважайте на це. І старайтеся не ходити сама. Особливо — коли настають сутінки. Хоча дивно: тоді, за німців, лісовий хижак нападав серед білого дня.
— Можливо, не ховався від німців, — Лариса спробувала кострубато пожартувати.
— Хтозна. Може й так. До речі, вже вечоріє. Ви в кіно не йдете?
— На «Чапаєва»? — вона охоче перемінила тему. — Ні, на «Чапаєва» не піду. Мені більше комедії подобаються, з Орловою та Сєровою. Але найбільше Зоя Федорова, в «Подругах».
— Часи не ті. Настрої не для любовних історій, — тепер Поліна Стефанівна промовила повчально. — Сина не боїтеся після всього отак лишати надовго?
— Ось за Юрка я спокійна. Друга знайшов, Борьку. Все в Липських стирчить удома. Його Катя навіть годує. Там цуценя, вона його звідкілясь принесла. Вовтузяться з ним. Знаєте, мій син нічим не відрізняється від ровесників. Я в його віці теж хотіла мати собаку. Сомов тварин не любить. Каже, чотириногі повинні жити на вулиці або в лісі. Не місце їм поруч із людьми.
— Не пощастило вам, Ларисо. Ще мрієте?
— Про кицьку.
— Здається, той хлопчик, Боря, старший за вашого…
— Не аж так.
— Він, до речі, не записаний у бібліотеку. Один із небагатьох. Я говорила з Катериною, як…, — пучка легенько торкнулася лоба, — Гнатівною. Та відмовчується більше, але якось буркнула: мовляв, нема чого моєму хлопцеві там читати. Розумію, на які книжки жінка натякає… Але в нас же і Жуль Верн є, і Дюма, навіть Франко, «Захар Беркут». Куди ж без цього хлопчикові.
— А мені подобається, що вони різні. Тобто, абсолютно різні, зовсім. Хоча б тим уже, що Боря не читає. Зате більше слухає, теж немало. Юрко в мене вміє розповідати. В тому числі, переказує того ж Дюма, — Лариса всміхнулася. — Протилежності притягуються. Це теж хтось сказав, правда?
— Закон фізики наче.
— Так точно.
— А оце вже — мій квартирант говорить. Ми надто часто його згадуємо нині, вам не здається, Ларисо?
— Зривається само. Але ви праві, — гостя стурбовано глянула на годинник. — Засиділася. Вечір уже, поки за Юрою зайду. Все пояснили. Хоча так налякали… бр–рр, — повела плечима. — За всім цим так і не зрозуміла, чекають на мене неприємності, і чи справді вони — неприємності. Порівняно з тим, що я почула.
— Зміни.
— Тобто?
— Я про зміни говорила. Не про неприємності чи якесь інше лихо. Але в наш час зміни не конче можуть бути бажаними. Тут я за стабільність.
Лариса не погоджувалася.
Та вголос про це вирішила не казати. Для чого їй вкотре з найменшого приводу визнавати — мало війни, ще особисте життя не склалося.
І так буде завжди.
Надворі Ларису огорнули сутінки й туман.
Вересень перевалив за половину, і зараз починався дивний, незрозумілий для неї період, коли вечір наставав якось відразу. Здається, все довкола ще видно, та варто зупинитися, перекинутися з кимось на вулиці парою слів, зазирнути в магазин чи зайти на коротко до бібліотеки — й цього часу було досить, аби інший, темніший час доби вступав у свої права швидко, непомітно.
Подібні відчуття Лариса Сомова порівнювала з входженням у річку в незнайомому місці. Скільки разів так бувало: ступаєш з берега, під ногами — пісок чи суглинок, вода доходить спершу до кісточок, далі торкається середини литок, за кілька кроків ледь сягає голих колін. Та враз нога провалюється стрімко, тепер — по пояс. Від несподіванки заточуєшся й добре, якщо втримаєш рівновагу, інакше шубовснеш.
До того її ж улюблене бабине літо тривало цього року чомусь не дуже довго, вкотре зарядили занудні дощі, нагадуючи людям, яка пора року впевненіше вступає у свої права. Правда, сьогодні лиш сіяло, кілька годин по обіді. Але туман усе одно змішався з сірими сутінками, ніби навмисне згущаючи їх, викликаючи в Лариси чомусь спогади про каву з молоком — давно не бачену, забуту розкіш.
Власне, вона сама змусила себе не згадувати про напій, який завжди смакував. Сомов звідкілясь притарабанив бляшану банку, на дві третини заповнену справжньою меленою кавою. На ній усе було написано німецькою, шрифт із виразними елементами готики. І якби ще бляшанка була повною, хай розпечатаною, Лариса б не ремствувала. Проте Віктор приніс додому саме почату каву. І вважаючи, що трошки знає чоловіка, вона вирішила — трофей, поза сумнівом. Явно не бойовий. Надибав десь на обшуку, забрав собі на правах старшого. Інше походження бляшанка навряд чи мала. Та нехай би подарунок, під час війни не варто гребувати й надкушеним — Ларисі все одно вперто хотілося вірити, що офіцер НКВС вчинив саме так, а не інакше: здобув бляшанку силою. Через те не торкалася кави, хоча пахнула вона божественно.
Сомов же каву не любив, та вливав у себе, як він казав, принципово. У чому полягав дивний принцип — вживати те, що не смакує, Лариса не розбиралася. Й, коли чесно, не дуже–то й хотіла. Адже сама мала інший принцип, котрий не могла до кінця пояснити навіть собі: по можливості не переймалася, що допомагало розкрити чоловіка з чергової сторони. Після реєстрації шлюбу вона, лишаючись на самоті, часто подумки доводила самій собі — Віктор Сомов її не цікавив, не цікавить, і навряд чи її ставлення колись поміняється.
Дала їхньому шлюбу ще вісім років. Юркові стукне вісімнадцять, він уже стане дорослим, неодмінно піде вчитися, та й армійську службу ніхто не скасовував… І ось коли син почне самостійне життя, тоді спробує розлучитися й вона.
Не боялася.
Бо трошки знала Сомова.
Заважатиме, дуже заважатиме.
Але не вб'є.
Так, їй удасться вирватися. Поки ж усе заради сина. Потерпить Сомова, нічого. Час є, відступ підготувати можна.
Затишніше закутавшись у шаль, Лариса впевнено й швидко рушила стежкою крізь затуманені сутінки додому. Ці думки крутилися не вперше, приходили постійно, з ними лягала та вставала. Не відступали, навіть коли розмовляла з Сомовим… і не лише розмовляла. Навпаки, саме в ті моменти вони ставали чіткішими. Плани на майбутнє без Віктора — реальнішими. А спогади про Ігоря — стійкішими. Як математик, мислила реалістично, прагматично. Й розуміла: навряд чи колись побачить Вовка, хоч живим, хоч мертвим. Так само будучи свідомою того, що її теперішній чоловік тільки прикидається байдужим. Насправді ж намагається відстежувати давнього ворога навіть там, куди Ігор потрапив завдяки його зусиллям. І не дозволить йому вийти на волю.
Нічого.
Вісім років.
Ще вісім років.
Карти лягли, показуючи незрозумілі навіть Поліні Стефанівні зміни в її найближчому житті. Хай би так і було. Втім, картинки з мастями не оцінять усіх її теперішніх та найближчих перспектив. Тож особливих змін Лариса, признатися, не чекала. Взяла до уваги слова старшої приятельки лише з ввічливості, зважаючи на самотність Стефанівни та потреби в рівному спілкуванні.
Чесно кажучи, Ларису більше зачепила розказана бібліотекаркою історія. Саме її вона, дружина офіцера НКВС, чудово зрозуміла. Й відзвітувала собі в повній мірі, чого саме, вірніше — кого саме бояться люди в Сатанові, коли стараються не надто розводитися про лиховісні хижацькі напади.
Але це зовсім не означало, що пізно ввечері слід ходити самій.
Без остороги.
Лариса знову запахнула щільніше шаль, притримуючи краї, та ще прискорилася.
Щоб зрізати кут та швидше дійти до будинку Липських, так чи інакше треба дістатися старої брами. З того місця шляхи розходилися в будь–який зручний для того, хто йде, бік. Лариса вже подумки будувала звичний для себе маршрут. Коли повернула й попереду забовваніли серед клаптів туману залишки муру, заспокоїлася.
Нічого не сталося.
Та й не станеться.
Не буває вовкулаків.
Стояла можлива тільки ранньої осені тиша. Над старою брамою крізь туман проглядався місяць.
