Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (хороший книги онлайн бесплатно txt) 📗

— Дозвольте, пане фельдкурате, — озвався Швейк. — Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.

— Швейку, мені вже це набридло, — сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, — я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися до нашої розмови, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитися. В такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі говорити. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».

Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.

Та впертий гість і не ворухнувся.

— Швейку, — заохочував фельдкурат, — спитайте його, чи довго він ще думає тут гав ловити.

— Не піду звідсіля, поки не заплатите, — вперто відповіла гідра.

Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:

— У такому разі, Швейку, я передаю його в ваші руки. Робіть з ним що хочете.

— Ходімте, пане, — сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. — «Хто хоче по пиці, дістане тричі», — І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.

Вечір, присвячений роздумам, мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:

І бравий вояк Швейк співав разом з ним.

Соборування у військовому шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець — офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов’язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватися. На його думку, було б порушенням дисципліни відмовитися від цього. А побожний майор робив це з розрахунку, думаючи, що молитва зцілить його. Проте обидва померли саме в ніч перед соборуванням; і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілим обличчям, як усі, хто вмирає від ядухи.

— Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зіпсували, — злостився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують.

І справді, вони їхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнуту в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрі скидали капелюхи. Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер. За дрожками бігло кілька хлопчаків. Один з них причепився ззаду, а його друзі в один голос кричали: «Позаду, позаду!».

Швейк піддзвонював їм, а візник періщив батогом хлопчика. На Водічковій вулиці якась двірничка, що належала до конгрегації діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім плюнула:

— Скачуть з тим господом богом, мов ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, — і повернулася на своє місце.

Дзвоник найбільше турбував візникову кобилу. Мабуть, він нагадував їй щось із давноминулих років, бо вона все оглядалася назад і часом робила спробу затанцювати на брукові.

Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії залагодити фінансову сторону соборування і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже сто п’ятдесят крон за освячену олію і дорогу.

Потім виникла суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:

— Не думайте, пане капітане, що соборують задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод по коней, то йому теж платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягли до соборування. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.

Тим часом Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки та багнети.

Якийсь молоденький солдатик із Чесько-Моравської височини, який ще вірив у господа бога, прохав про такі речі не говорити й не втягати святого таїнства в дискусію. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надії.

Старий запасний глянув на жовтодзьоба і сказав:

— Нема чого чекати, гарна надія на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про божий мир, який сходить на землю, та про те, як господь бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного віслюка. Тільки-но вибухнула війна, у всіх церквах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цією війною керує і диригує. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, відрізані ноги й руки возять звідси цілими возами.

— А солдатів ховають голими, — докинув інший вояк, — а їхню форму натягають знову на живих, і так воно йде, як у зачарованому колі.

— Доки не переможемо, — докинув Швейк.

— І така «офіцерська люлька» хоче перемогти, — озвався з кутка капрал. — Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожен зуміє, а от на фронті гинути — охочих чортма.

— Що ж, я теж думаю, це дуже приємно — пхатися, щоб тебе проштрикнули багнетом, — сказав Швейк. — Воно також непогано й дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї відділені, і це її так здивує, що вона вмре від несподіванки, перше ніж хтось устигне все їй пояснити.

Молоденький солдатик глибоко зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторіччя народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бойні. І навіщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки і зауважив:

— Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но з’явиться така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…

— Залишіть при собі свою вченість, — перебив його капрал. — Підметіть краще підлогу, сьогодні ваша черга. Що нам до якоїсь там дурної плями на сонці? Та якби їх там було навіть двадцять, якого дідька я собі за них куплю?

— А ці плями на сонці, що не кажіть, не абищо, — устряв Швейк. — Якось вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях «У Банзетів». Відтоді, тільки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, — прощавай, моя миленька, — я лишався вдома і чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монпеле знищив цілий острів Мартініку, один професор писав у «Народній політіці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та «Народна політіка» ^{73} вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони там всі й накрилися.

Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з Товариства шляхтянок по релігійному вихованню солдатів — старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а поранені й хворі солдати кидали їх до плювальниць.

Обходячи, вона дратувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялись у своїх гріхах, стали праведними, бо тільки тоді господь бог дасть їм по смерті царство небесне.